Хоча ставлення держав до забруднення повітря взагалі і конкретно до транскордонного забруднення через атмосферу, недвозначно негативна, кількість угод, укладених в цій сфері, ще дуже обмежена. Окрім згаданої конвенції існує ще й договір 1978 р. між Польщею і Чехословаччиною про охорону атмосферного повітря в прикордонних районах. Договірні сторони зобов'язались по мірі розвитку технічного прогресу проводити технічні та організаційні заходи, направлені на поступове покращення якості повітря в прикордонній зоні. Передбачено комплекс заходів як правового так і технічного характеру, які направлені на реалізацію цього зобов'язання.
Певний інтерес уявляє собою Угода 1982 р. про кислотні опади, укладена американським штатом Нью-Йорк і канадською провінцією Квебек. Хоча основною метою цієї угоди є "забезпечення координації зусиль Квебеку і штату Нью-Йорк з покращення розуміння окислення навколишнього середовища", в ній міститься зобов'язання сторін "підготувати узгоджені заходи із здійснення впливу на національному рівні з метою прийняття рішень для зменшення емісії кислотоутворюючих забруднювачів" (ст. 2.5).
1.3 Міжнародно-правове регулювання викидів парникових газів атмосферного повітря
Середня температура на планеті підвищується. Про це свідчать дані, зібрані метеостанціями всієї планети. Найбільш ймовірною причиною цього вчені вважають збільшення у атмосфері викидів парникових газів.
До парникових газів належать двооксид вуглецю (вуглекислий газ), метан, закиси азоту, хлорфторвуглеводні, та деякі інші гази. Парниковими ці гази називають через їх здатність поглинати теплові промені, що в результаті призводить до виникнення парникового ефекту.
Парниковий ефект – тут – атмосферний ефект, що виникає внаслідок поглинення тепла парниковими газами. Сонячні промені досягають поверхні Землі, частина з них поглинається, інша відбивається у космічний простір. Нагріта поверхня Землі випромінює невидимі теплові (інфрачервоні) промені, в результаті чого охолоджується. Парникові гази поглинають інфрачервоні промені, затримуючи тепло у атмосфері[29].
Збільшення кількості у атмосфері парникових газів, і, особливо, вуглекислого газу, зафіксовано по всій планеті. Вперше тривожні відомості були отримані від дослідників, що проводили спостереження на вершині гавайського вулкану Мауна Лоа.
Протягом XX ст. Середня температура на планеті підвищилась на 0,8°С , у Європі на 1,2°С. Такі темпи без перебільшення можна вважати катастрофічними, адже такі зміни відбуваються значно швидше ніж природні. За прогнозами вчених через 100 років температура на планеті збільшиться на 3,5 – 5,5°С. При цьому підвищення температури не буде скрізь однаковим. Найбільше температура підніметься у полярних районах, яким буде завдано найпотужнішого удару, значно менше вона зміниться в екваторіальній і тропічній зонах.
Глобальне потепління характеризується не лише підвищенням температури, існують й інші його ознаки: прискорення танення льодовиків (так майже зник льодовик на найвищій горі Африки – Кіліманджаро), на північ відступає зона вічної мерзлоти. У Європі зменшилась кількість днів впродовж яких тримається сніговий покрив. Підвищується рівень океанів. Південні види рослин і тварин просуваються на північ, і відповідно зменшується чисельність північних[30].
Стурбованість з приводу глобальних змін клімату та заклики до міжнародної співпраці виникли в 70-х роках минулого сторіччя. У 1990 р. Генеральною Асамблеєю ООН було створено Міжурядовий Комітет з питань зміни клімату, який почав дискусію навколо глобальної конвенції. Рамкова конвенція ООН про зміну клімату була підписана на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро у 1992 р. Сторонами конвенції сьогодні є 189 країн[31].
Рамкова конвенція ООН про зміну клімату є визнанням спільного занепокоєння людства про глобальний характер змін клімату, що вимагає максимально широкого міжнародного співробітництва й участі всіх країн у діяльності з ефективного міжнародного реагування на зміну клімату та пом'якшення наслідків такого процесу. при цьому слід враховувати принцип спільної, але диференційованої відповідальності та реальних соціально-економічних можливостей країни. Цей принцип встановлює різний об'єм зобов'язань і пільг для розвинутих країн і країн, які розвиваються, оскільки розвинуті країни відповідають за 80% викидів парникових газів.
Відповідно до Ст. 8 Конвеції Сторони зобов'язані розробляти, періодично поновлювати, публікувати та надавати Конференції Сторін національні кадастри
антропогенних викидів із джерел і адсорбції поглиначами усіх парникових газів, які не регулюються Монреальським протоколом від 16 вересня 1987 р.
До зобов'язань Сторін відноситься співробітництво у розробці, застосуванні та розповсюдженні методів, процесів і технологій, які дають можливість знизити або припинити викиди парникових газів у всіх відповідних секторах, включаючи енергетику, транспорт, промисловість, сільське господарство, лісове господарство і видалення відходів.
З метою ефективної реалізації був розроблений і прийнятий Кіотський протокол.
Основним досягненням Протоколу є визначення кількісних зобов'язань щодо зменшення викидів парникових газів і встановлення конкретних термінів їх виконання. Кіотський протокол дозволяє використання різних гнучких механізмів: міжнародна торгівля квотами, спільна імплементація та механізм чистого розвитку.
Міжнародна торгівля викидами дозволяє сторонам Протоколу, які зменшують свої викиди до рівня, нижчого від того, на який вони погодились, продавати частину квот іншим сторонам. Комісія повинна забезпечити щоб дії держав-членів не завдавали внутрішньому ринку.
Спільна імплементація – це особлива форма торгівлі викидами, яка робить можливим їх зменшення на рівні проекту. Таке зменшення може використовувати для збільшення квот Сторони, що фінансує проект, якщо викиди сторони, в якій проект виконується, були зменшені.
Механізм чистого розвитку дозволяє розвинутим країнам фінансувати проекти зі скорочення викидів у країнах, які не брали на себе зобов’язань згідно з Кіотським протоколом[32].
16 лютого 2005 року Кіотський протокол вступив в силу. Це стало можливим після приєднання до нього Росії. В результаті частка країн, які ратифікували, приєдналися, прийняли або ухвалили Протокол, у загальних викидах діоксиду вуглецю перевищила 55%, тобто було досягнуто необхідної умови вступлення Протоколу у дію.
2. Договірна практика держав з охорони озонового шару
Великий вплив на структуру озонового шару мають так звані хлорфторвуглеводні (далі ХФВ). Їх вже більш як 60 років використовують в холодильниках і кондиціонерах, як складові аерозольних сумішей, як піноутворювачі в вогнегасниках, очисники для електронних приладів при хімічному очищенні одягу і т. д. В минулому вони розглядались як ідеальні для практичного використання хімічні речовини, оскільки вони дуже стабільні і неактивні. Як не парадоксально, але якраз вони є найбільшою загрозою для озонового шару. ХФВ не розкладаються швидко в атмосфері і проникають в стратосферу.
2.1 Виникнення і розвиток в міжнародному праві норм з охорони озонового шару
З сучасної точки зору досягнення широкої міжнародної підтримки для досягнення суворого контролю за озоноруйнуючими речовинами (далі ОРР) можливо виглядає неминучим, але в середині 80-х років можливість міжнародного контролю за ХФВ виглядала не надто реальною. Щоб зрозуміти процес розробки норм з регулювання цих речовин потрібно добре усвідомлювати як мало було напевне відомо на той час. Вперше думку про вплив на зменшення озонового шару ХФВ висловили в 1974 році науковці Шервуд Роуленд і Маріо Моліна[33].
Коли дослідження щодо ролі ХФВ у зменшення озонового шару привернуло увагу громадськості, компанія Джонсон Вокс (США) в односторонньому порядку оголосила про відмову від ХФВ та заміну їх на інші речовини в своїх двох найвідоміших продуктах Глейд та Пледж. Багато компаній без будь-якого тиску уряду вирішило скоротити або замінити використання ХФВ оскільки вони побоювались, що екологічно-свідомі споживачі відмовляться від їх товарів. В 1978 році відображаючи ринкову дійсність, у США заборонили використання ХФВ-вмісних аерозолів у всіх сферах крім медичної і військової. Слідом за США використання ХФВ-вмісних аерозолів заборонила Швеція, Канада та Норвегія.
ЮНЕП звернула свою увагу на ХФВ в 70-х, також цим питанням займалась Всесвітня метеорологічна Організація. Із збільшенням кількості країн, які заборонили використання ХФВ, в 1981 ЮНЕП схвалила розробку міжнародної угоди для захисту озонового шару. В наступні три роки відбувалися засідання Робочої групи юридичних та технічних експертів для підготовки Глобальної рамкової конвенції для захисту озонового шару . Незважаючи на вражаюче довгу назву та присутність представників 24 країн суттєвого прогресу в розробці юридичного контролю за використаннм ХФВ не було досягнуто. Група домовилась розпочати переговори в 1985 році у Відні для розробки рамкової конвенції. На цей час не було ні єдиної наукової думки щодо причин і механізмів зменшення озонового шару ні точних даних про те чи взагалі відбувається зменшення озонового шару[34].
43 держави (з них 16 країн, що розвиваються) і три промислові групи приймали участь в переговорах щодо розробки першої міжнародної угоди стосовно ХФВ. Ніхто не покладав на них великих сподівань, громадська зацікавленість була дуже малою і жодна екологічна організація не приймала участі в цих переговорах.