Конституційне право зарубіжних країн, Ріяка (стр. 5 из 132)

Теорія інституціоналізму отримала свій розвиток у працях італійських вчених - С. Романо, К. Череті, С. Лесона та ін. Основну увагу італійські вчені приділяли юридичному оформленню інституцій. Так, глава італійської школи С. Романо підкреслював, що держава, церква, громада та інші інституції формують та гарантують право. Водночас, на відміну від представників юридичної школи, С. Романо розглядає державу не як систему норм, а як систему установ, що утворюють певний юридичний порядок.

У німецькій науці класична школа також піддалася гострій критиці. Наприклад, Р. Сменд сформулював концепцію «інтеграційного вчення», де аналізує процес існування та розвитку держави як інтеграційний процес, що постійно триває. За Смендом, процес інтеграції виявляється у трьох формах: а) персонально-органічній інтеграції, зміст якої полягає у тому, що популярний глава держави, популярний голова уряду або керівник політичної партії об'єднують навколо себе населення; б) функціональній інтеграції, яка передбачає існування процедур, що є спільними для більшої частини населення, зокрема вибори, референдум; в) предметній інтеграції, за якою забезпечення цілісності території держави має інтеграційне значення. На жаль, у Німеччині теорія інтеграції Р. Сменда сприяла утворенню плацдарму для розвитку ідей фашизму. Так, сам Сменд вважав, що фашизм відкриває нові способи інтеграції.

20

Розділ 2

Наукаконституційногоправо

21

§ 3. Розвитоксучасноїнауки конституційногоправа

Друга світова війна стала межею, після якої наука конституційного права отримала новий значний поштовх у розвитку. З одного боку, крах фашистського режиму й усвідомлення світовою спільнотою трагічних наслідків тоталітарного режиму, а з іншого — формування в європейських країнах засад правової, соціальної та демократичної держави та проведення корінних соціальних реформ висунули перед наукою конституційного права низку юридичних проблем. Такі проблеми, насамперед, були пов'язані з необхідністю вивчення практики реалізації нових конституцій та функціонування оновлених державних інституцій. Крім того, вчені-конституціоналісти залучалися до розробки важливих державних рішень та проведення конституційних реформ. У низці країн праці відомих учених у галузі конституційного права сприяли формуванню національної системи права, використовувалися судами у випадках прогалин у чинному праві.

Необхідно підкреслити і значний внесок Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організацій у розвиток науки конституційного права. Так, у результаті їх діяльності конституційні принципи і норми у галузі прав людини набули характеру загальновизнаних людських цінностей та заклали фундаментальні засади розвитку інституту прав людини у різних країнах. Це явище, безумовно, вплинуло на специфіку формування концепцій науки конституційного права.

Після Другої світової війни завдяки своєму прикладному, політичному й ідеологічному призначенню наука конституційного права стає самосійною галуззю правознавства. Поширення переліку предметів регулювання у конституціях призвело до підвищення ролі науки конституційного права у системі юридичних наук. Зазначений процес загострив необхідність аналізу не лише правових проблем, а й фактичних соціально-політичних відносин. У той же час у деяких країнах на напрями розвитку науки конституційного права суттєво вплинула політологія. Наприклад у Франції така тенденція породила своєрідне об'єднання конституційного права і політології у єдиний навчальний курс під назвою «Конституційне право і навчальні інститути», який викладався в університетах.

Вищенаведені зміни стали основами для реформування шкіл у науці конституційного права, які існували до Другої світової війни. Один із сучасних курсів науки конституційного права, так званий «модернізований юридичний напрям», більшою мірою пов'язаний з «юридичною» школою. На відміну від «класичної школи», для «модернізованого юридичного напряму» характерна відмова від розгляду держави як чисто юридичного явища та вивчення впливу на державу соціально-економічних проблем і політичних інститутів. Водночас прихильники даного напряму, зокрема німецькі вчені К. Хессе, Т. Маунц та ін., основну увагу приділяли інституціональному аналізу конституційного механізму держави та підкреслювали другорядність змісту та первинність самої правової форми як елементу «правової державності». Наприклад, Е. Форстхоф декларує перевагу формального елементу та зазначає, що принцип «правової державності» існує у ФРН саме тому, що її інститути незалежні від соціальної дійсності.

Іншій, соціологічний, напрям науки конституційного права переріс у політико-соціологічний. Йому властивий функціональний аналіз політичних інститутів і процесів, які формально виходять за рамки конституційних питань. Цей напрям представлений французькими вченими М. Дюверже, Ж. Бюрдо, А. Лабардером, А.Рамні, К. Ллевелліном (США), Р. Боймліном (Швейцарія) та ін.

Одним із перших питання про розширення предмета дослідження науки конституційного права поставив професор М. Дюверже у своєї праці «Підручник конституційного права та політичної науки». Основним лейтмотивом його теорії було обгрунтування з наукової точки зору політичного аспекту конституційних проблем. М. Дюверже підкреслював, що попередні вчені-конституціоналісти практично повністю ігнорували політичні партії, аргументуючи це тим, що писані закони не регулюють їх становище. У своїй праці «Політичні партії» Дюверже писав, що система політичних партій у більшому ступені визначає характер політичного режиму, ніж класичне конституційне право. Поряд із аналізом конституційного тексту М. Дюверже рівною мірою вивчає соціальні передумови, які, на його думку, зумовлюють зміст і перетворення конституційного матеріалу.

У своєї теорії Ж. Бюрдо намагається знайти середину між соціологічною концепцією про державу та нормативістським вчен-

22

Розділ 2

Наукаконституційногоправа

23

ням, де держава - це лише система норм. На його думку, держава є органічним поєднанням влади і держави. У той же час вчений вважає категорію інституції одним із найважливіших концептуальних понять науки конституційного права. За Бюрдо, однією з конститутивних ознак будь-якої інституції є її зв'язок з певним соціальним оточенням. Більше того, він підкреслює важливе значення політичної науки, вивчення якої має спиратися на юридичне пізнання. Суттєве місце у державно-правовій теорії Бюрдо займає його концепція ідеї права як одного із основних чинників інституціоналізації влади. Відповідно до зазначеної теорії юридична влада ґрунтується на ідеї права та встановлює певний соціальний порядок. За Бюрдо, право - це засіб перетворення суспільства, а юридичний порядок - техніка, яка знаходиться на службі у політики. Важливе і те, що Бюрдо проводить різницю між соціальною конституцією, тобто конституційними нормами, які регулюють економічний устрій, соціальну структуру, та політичною конституцією, яка закріплює політичну організацію суспільства. Він також підкреслює взаємозв'язок між цими конституціями та визнає, що конституція встановлює організацію публічної влади на соціальному базисі.

Крім того, на сучасному етапі розвитку науки конституційного права окреме місце займає теологічна школа. Протягом тривалого часу теологічна школа науки конституційного права розвивалася у рамках доктринальної розробки мусульманського права. Теологічна школа представлена дослідженнями мусульманських юристів, зокрема працями Субхі ас-Салаха, Алі Хасані аль-Харбутлі, Аль-Маварді, Хаді аль-Алауї та ін. Головною категорією їхніх учень завжди був халіфат, з одного боку, як досконала справедлива форма правління, а з іншого — як особливий політичний режим. На думку багатьох мусульманських вчених, затвердження влади халіфату є необхідним і представляє собою обов'язок глави мусульманської держави, представників громади та всіх мусульман.

Водночас сучасні мусульманські вчені по-суті підтримують реформаторські погляди. Вони у своїх концепціях об'єднують класичне вчення халіфату та західні ліберальні теорії. Так, мусульманські юристи визнають існування суверенітету, але, на їх думку, існує світовий суверенітет, який належить аллаху. Вони вважають, що до законодавчого органу халіфату, який часто має дорадчий характер, можуть обиратися лише муджтахіди - особи

з видатними знаннями у галузі мусульманського права та релігійної догматики. Причому єгипетський вчений Сулейман Мухаммед ат-Тамауї стверджує, що такий принцип формування парламенту не суперечить сучасному парламентаризму. Своєрідний підхід до інституту прав людини також спостерігається у працях мусульманських вчених. На їх думку, правовий статус особистості повинен ґрунтуватися на основі принципів шаріату.

На особливу увагу заслуговує концепція сучасного мусульманського правління, яка була сформульована у творі «Ісламське правління» колишнього керівника Ірану аятолли Рухолла Мусаві Хомейні. Основна концепція його вчення полягає у твердженні, що в ісламі віра не відокремлена від політики. Більше того, він вважає, що у корані та хадісах діють норми, які регулюють соціально-економічні відносини, права людини, управління суспільством і державою. Зокрема, глави громад та імами (глави держав) є реалізаторами приписів ісламу у життя країни. Таким чином, за Хомейні, пророк є політиком, а іслам - політичною релігією. Саме Хомейні висунув концепцію сучасної мусульманської держави у формі «ісламської республіки», де державні установи та мусульмани діють на основі шаріату. На його думку, у зв'язку з тим, що шаріат закріплює найвищі моральні цінності, шаріат перевершує інші правові системи.