Смекни!
smekni.com

Конституційне право зарубіжних країн, Ріяка (стр. 50 из 132)

Щодо уніфікованої системи місцевого управління, то у більшості зарубіжних країн існують дволанкові (Данія, Нідерлан­ди, Естонія, Болгарія), триланкові (Італія, Іспанія і Казахстан), у меншому ступені - чотириланкові (Камерун, Сенегал) та п'яти-ланкові (Франція). Наприклад, Конституція Естонії 1992 р. -Глава 14 «Місцеве самоврядування» встановлює, що одиницями місцевого самоврядування є повіти і міста. Так, в Іспанії існують 17 автономних областей, 50 провінцій та 8000 муніципалітетів.

У юридичній літературі, яка присвячена місцевому управлінню, прийнято виділяти чотири основні системи здійснення публічної влади на місцях: англосаксонська, романо-германська, іберійська та


206


Розділ 16


Місцевеуправлінняузарубіжнихкраїнах


207



«радянська». Головним критерієм для наведеної класифікації є прин­ципи, які є фундаментом відносин місцевих органів між собою та з центральними органами влади. Водночас на сучасному етапі така класифікація є, - певною мірою, умовною, тому що тепер у зарубіж­них країнах спостерігається тенденція щодо їх зближення.

Англосаксонська система місцевого управління існує у США, Великобританії, Австралії, Канаді тощо. Для даної системи харак­терно наступне: місцеве управління має максимум децентралізації; місцеві представницькі органи діють автономно у межах наданих ним повноважень; контроль центру за діяльністю місцевих органів має посередній характер, тобто здійснюється через відповідні міністерства та судові органи; на місцях відсутні уповноважені центральної влади. Зокрема, у США лише федеральні програми визначають межи діяльності штатів і місцевих органів управлін­ня. Водночас більшість вчених у галузі місцевого управління підкреслюють формальність такої самостійності місцевих органів. Так, Д. Харвей зазначає, що на практиці британські органи місце­вого управління скоріше є агентами центрального уряду, ніж слу­гами своїх виборців. Більше того, за даною системою поняття «місцевого самоврядування» та «місцевого управління» співпа­дають, а в юридичній літературі більше використовується термін «місцеве управління».

Романо-германська система місцевого управління розповсюд­жена у світі більше. Вона властива європейським країнам (у тому числі постсоціалістичним державам), країнам Африки, Азії та Близького Сходу. За даною системою на місцях функціонують як агенти органів державного управління, так і місцеві представ­ницькі органи (органи місцевого самоврядування). Призначені агенти державної адміністрації, як правило, здійснюють виконавчу владу на місцях і здійснюють нагляд за діяльністю органів місце­вого самоврядування. У свою чергу, органи місцевого самовряду­вання управляють місцевими справами. Наприклад, Конституція Киргизстану 1993 р. (із змінами 1996 р.) - Глава 5 «Виконавча влада», Розділ 2 «Місцева державна адміністрація» встановлює, що виконавчу владу в областях, районах і містах здійснює місцева дер­жавна адміністрація. Глава 7 «Місцеве самоврядування» даної Кон­ституції визначає, що місцеве самоврядування здійснюється місце­вими співтовариствами, які у межах закону та під власну відпові­дальність управляють справами місцевого значення.


Іберійська система місцевого управління в основному існує в країнах Латинської Америки (Бразилії, Мексиці, Колумбії, Еква­дорі, Перу та ін.). Дана система схожа з романо-німецькою систе­мою місцевого управління. У той же час функціонування прези­дентської республіки впливає на статус місцевих органів управ­ління та місцевих органів самоврядування. У таких країнах форми та способи державного управління мають перевагу перед повно­важеннями місцевих представницьких органів. Фундамент місце­вого управління в таких країнах був закладений ще за часів іспанського колоніального панування та у перші роки становлен­ня незалежності національних держав.

Водночас кардинальні реформи місцевого управління відбу­лися лише у другій половині XXст. та призвели до подальшого обмеження повноважень органів місцевого самоврядування. Так, підсумками реформи Мігеля дела Мадрида 1983-1986 pp. у Мек­сиці, конституційної реформи 1983 р. у Сальвадорі, муніципаль­ної реформи 1988 р. у Нікарагуа стало зберігання за муніципалі­тетами автономії лише у місцевих справах. Однак при здійсненні управлінських повноважень, які виходять за межи місцевих інте­ресів, дані органи розглядаються вже як інструмент державної адміністрації, тобто відбувається процес «одержавлення» органів місцевого самоврядування. Принцип виборності муніципалітетів трактується як засіб децентралізації управління.

Від розглянутих вище систем місцевого управління кардиналь­но відрізняється так звана «радянська система місцевого управ­ління». Дана модель раніш існувала у Радянському Союзі та інших країнах соціалістичної спрямованості. У доктрині радянського дер­жавного права місцеві ради розглядалися як органи єдиної держав­ної влади, основною функцією яких є реалізація у життя на своєї території актів центральної влади. Зазначена система побудована на основі принципу повновладдя представницьких органів (рад) відповідної території та відмови від принципу поділу влад. Зараз вона зберігається у КНР, КНДР, В'єтнамі та на Кубі. Зокрема, Кон­ституція Куби 1976 р. - Глава 9 «Місцеві органи народної влади», ст. 102 визначає, що місцеві Асамблеї народної влади мають най­вищу владу для здійснення державних функцій у відповідних те­риторіальних одиницях. З цією метою та в межах свого кола відан­ня вони здійснюють державне управління.

Необхідно також підкреслити, що «радянська система місцево­го управління» характеризується ієрархічною підпорядкованістю


208


Розділ 16


Місцев©управлінняузарубіжнихкраїнах


209



її структурних елементів і базується за принципом «демократич­ного централізму». Більше того, усі інші державні органи вважа­ються похідними від них і підзвітними ним. Так, Конституція КНР 1982 p. - Глава 1 «Загальні положення», ст. З визначає зазначені засади функціонування органів місцевого самоврядування.

Крім того, американська правова доктрина відрізняє органи місцевого управління на підставі критерію їх утворення, тобто існу­ють муніципальні корпорації та квазікорпорації. Для утворення муніципальних корпорацій необхідне наступне: по-перше, на­явність ініціативи населення певної території про інкорпоруван­ня, тобто звернення до органів влади суб'єктів федерації про фор­мування певного підрозділу з необхідним управлінським апаратом і правовим регулюванням їх діяльності; по-друге, прийняття хартії, яка офіційно утворює муніципальну корпорацію та регламентує її статус. Така хартія приймається або шляхом місцевого референду­му або легіслатурою відповідного штату. Впровадження квазікор­порації може не супроводжуватися бажанням населення, прийнят­тям хартії, її статус регламентується загальним законом штату.

§ 3. Структура, складіпорядокроботиорганів місцевогоуправління

Для ефективного вирішення місцевих проблем необхідна на­явність реально діючого механізму місцевого управління. У зв'яз­ку з цим у зарубіжних країнах місцеві органи управління форму­ються як на низовому, так і на середньому (регіональному) рівні. Причому, як було зазначено вище, вони можуть як призначатися, так і обиратися. Залежно від системи місцевого управління мож­ливе неоднакове розташування органів місцевого державного правління і місцевих представницьких органів в адміністратив­но-територіальних одиницях. У зарубіжних країнах існують на­ступні варіанти:

а) пряме державне управління на місцях може функціонувати на всіх рівнях адміністративного територіального розподілу. На­приклад, в Індії на низовому рівні комісар муніципальної корпо­рації призначається урядом штату на певний термін і фактично є елементом місцевого державного управління. На чолі округу стоїть колектор, який призначається губернатором за вказівкою уряду штату. Керує справами найбільш крупної адміністратив-


но-територіальної одиниці комісар, який також призначається губернатором за вказівкою уряду штату;

б)органи місцевого державного управління існують, як пра­
вило, лише на регіональному рівні. Зокрема Італія складається з
20 областей, 103 провінцій та понад 8000 комун. Однак органи
місцевого державного управління існують лише на рівні області -
це урядовий комісар, та на рівні провінції - це префект. Дані по­
садові особи очолюють та координують діяльність державних
служб на території області та провінції, здійснюють нагляд за ро­
ботою місцевих представницьких органів, які створені на рівні усіх
адміністративно-територіальних одиниць (обласної ради, про­
вінційної ради та комунальної ради);