Конституційне право зарубіжних країн, Ріяка (стр. 54 из 132)
Розділ 17
Конституційневрегулювання зовнішньоїполітикизарубіжнихкраїн
§ 1. Державніінтересизарубіжнихкраїн.
Конституційніпринципи зовнішньоїполітикизарубіжнихкраїн
Поняття зовнішньої політики обіймає:
- завдання і цілі, які переслідують держави стосовно інших
держав;
- засоби і методи, які вони використовують для задоволення
своїх інтересів.
Державний інтерес (raisond'etat) можна визначити, як усвідомлену потребу. Потреби, в свою чергу, визначаються конкретними для кожної держави внутрішніми і зовнішніми умовами її існування, такими, як особливості географічного положення, забезпеченість сировиною, рівень індустріалізації, продуктивність сільського господарства, національний склад населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних відносин.
Всі ці умови об'єктивно детермінують потреби держави і визначають її інтереси.
Слід, розрізняти:
а)державний інтерес, як достеменно вивірена модель потреб
країни, тобто інтерес, який визначається в результаті науково-
достовірного аналізу сучасної міжнародної ситуації і екстрапо
ляції на цій основі майбутнього;
б)підміну істинного державного інтересу інтересом якоїсь
політичної партії, національної чи релігійної групи, якій для за
хоплення влади потрібна поразка своєї власної держави в непо
пулярній війні або якісь інші зовнішньо-політичні провали партії
влади. В. І. Ленін у «Письмах издалека» та «Апрельских тезисах»
проголосив, гасло «Борьба за поражение своего правительства в
империалистической Iмировой войне»1.
На демонстрацію 18 липня 1917 року більшовики вийшли під гаслом «Долой наступление».
' Верт Н. История советского государства 1900/1991. - М.: Весь мир, 2000. - С 91; Ленин В. И. П.С.С. - Т. 26. - Изд. 5. - С. 286, 291.222
Розділ 17
Конституційневрегулюваннязовнішньоїполітики...
223
Заради збереження влади, а не керуючись стратегічним міркуванням більшовики підписали ганебний Брест-Литовський мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією.На зовнішню політику держав суттєво впливають також суб'єктивні ідеологічні чинники: революційні і консервативні політичні доктрини. У сфері зовнішньої політики широко відомі такі, як:
а)«політика легітимізму» проголошена країнами так званого
Священого Союзу на початку XIXст. після поразки французької
буржуазної революції, наполеонівських війн;
б)англійська політична доктрина «блискучої ізоляції (Splendid
isolationpolicy)»;
в)європейська доктрина рівноваги сил (balanceofpower). Ши
роко відомі численні американські доктрини:
- доктрина Монро 1823 p., «великої дубини політика» («Big
stickpolicy») на початку XXст.;
- «доктрина відчинених дверей»;
- доктрини, проголошені американськими президентами після
Другої світової війни: доктрина Трумена, доктрина Ейзенхауера,
так звана «доктрина Буша-молодшого».
Із зовнішньої політичної практики Радянського Союзу відома «доктрина Брежнєва», за допомогою якої радянська дипломатія намагалась виправдати військові інтервенції збройних сил Організації Варшавського договору проти Угорщини (1956 р.), Чехос-ловаччини (1968 p.).
Наведені вище доктрини віддзеркалюють тєю чи іншою мірою інтереси окремих держав, або їх угруповань.
Немає в сучасному світі двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні. Тому чергову фразу деяких комюніке про «досягнення єдності в ході переговорів» слід розуміти в тому сенсі, що одна сторона (держава) використала свою військову чи економічну могутність, щоб нав'язати іншій свою волю, або що сторони на основі взаємних поступок досягли «золотої середини» - компромісу.
Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від права чітко визначив ще Гуго Гроцій: «Предмет юриспруденції - питання права і справедливості, предмет політичної науки -доцільність і користь»1.
Кожна держава визначає свою зовнішню політику і в тій чи іншій формі закріплює її основні принципи в Основному законі (Конституції).
' Гроцій Г. Три книги о праве войны и мире. - Пролегомены LVII. - С. 50.Серед цих принципів слід назвати наступні:
а)національна незалежність;
б)пріоритет прав людини;
в)самовизначення народів;
г)невтручання у внутрішні справи інших держав;
ґ) рівність між державами;
д)відмова від державного тероризму;
є) принцип мирного врегулювання конфліктів.
Національна незалежність. Національна незалежність - найсуттєвіша якість держави. Обмеження свободи волі народу, ані міжнародним, ані національним правом не передбачається.
Незалежність означає дієздатність держави самостійно створювати закони, проводити ту чи іншу міжнародну політику.
На своїй території, щодо свого населення держава має виключні права в тому, що стосується організації та реалізації влади та управління.
Щоразу, коли Міжнародний суд ООН чи арбітраж розв'язує питання, яке стосується територіального об'єднання держави, він встановлює не тільки наявність трьох основних компонентів держав: населення, території та уряду, а також визначає, чи є це територіальне об'єднання дійсно незалежною державою. Так у 1919 р. спір між Німеччиною та Польщею щодо державної незалежності Данціга намагалися вирішувати, надавши йому статус вільного міста під захистом Ліги Націй. Згідно зі статтями 102, 103, 104 Версальського договору VI1919 р. зовнішні відносини вільного міста здійснювалися Польщею. Саме тому, як визначив Міжнародний суд у своєму рішенні 1931 p., вільне місто Данціг не може бути визначене державою через брак незалежності.
Пріоритет прав людини. Пріоритет прав людини - політичні, громадянські, трудові, соціальні, культурні та інші - не дар держави, її владних органів, президента, парламенту, уряду, а суверенний, іманентний атрибут кожної особи незалежно від раси, кольору шкіри, мови, статі, віросповідання, політичних переконань, соціального походження, майнового стану. «Не народ існує для держави, а держава існує для народу». Держава зобов'язана визнавати природні права людини, захищати їх від будь-яких посягань. Гарантованість захисту держави безпосередньо зв'язана з обов'язком держави визнавати та охороняти загальновизнані права людини. Права людини - одна з найвищих цінностей людської
224
Розділ 17
Конституційневрегулюваннязовнішньоїполітики.
225
цивілізації, яка містить в собі найрізноманітніші аспекти як індивідуального, так і соціального буття. Верховенство прав і свобод особи - основний принцип демократичної правової держави і справедливого громадянського суспільства.Як вдало сказано у ст. 16 французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 року: «суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не має Конституції».
Самовизначення народів. Ще в середині XXст., термін «самовизначення народів» означав вимогу визволення народів від ярма колоніалізму.
У XXIст., коли з колоніалізмом практично покінчено на нашій планеті, гасло самовизначення - гасло окремих народів і націй багатонаціональних суверенних держав.
По-перше, народ будь-якої країни має самостійно приймати рішення, підтримувати існуючий у державі суспільний лад і політичний устрій чи вимагати змін у тому чи іншому напрямі шляхом голосування або в певних випадках за допомогою актів протесту аж до повстання чи революції.
По-друге, територіальні зміни: об'єднання кількох незалежних держав у єдину державу, відокремлення від держави частини її території і створення на ній окремої самостійної держави або приєднання до території іншої незалежної держави. Таке об'єднання, приєднання чи розділення здійснюється відповідно до висловленої волі народу, а також за умови додержання норм і принципів міжнародного права.
Згідно з даним принципом народи мають право вільно визначати свій політичний статусі, економічний, соціальний і культурний розвиток. Держави зобов'язані забезпечити існування і самобутність національних меншин.
Засоби самовизначення - створення незалежної суверенної держави, приєднання, об'єднання. Разом із цим, слід пам'ятати: принцип самовизначення не повинен підривати принципу територіальної цілісності існуючих суверенних держав.
Невтручання у внутрішні справи. Принцип невтручання закріпився в міжнародному праві з часів Французької революції 1789-1795 років. Так, Декларація Французьких Національних зборів, яку було прийнято 22 квітня 1792 р. за доповіддю Кондор-се, проголосила: «...Кожній нації належить виключна влада дава-
ти собі закони і невідчужуване право змінювати їх згідно зі своїм бажанням». Французький народ, вільний у встановленні форми своєї Конституції, не міг, здійснюючи це право, порушити ані безпеки, ані честі закордонних країн.
Відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН принцип невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям втручання у внутрішні справи держав і народів. Розширюючи зміст цієї формули, Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 р.) урочисто проголосила: «ні одна держава або група держав не має права здійснювати інтервенцію, або втручання в будь-якій формі, або з якоїсь причини у внутрішні й зовнішні справи інших держав». Декларація передбачає також зобов'язання кожної держави «боротися в рамках своїх конституційних повноважень, проти розповсюдження фальшивих або неправдивих повідомлень, які можуть розглядатися як втручання у внутрішні справи інших держав або як такі, що завдають шкоди зміцненню миру, співробітництву і дружнім відносинам між державами».