Смекни!
smekni.com

Конституційне право зарубіжних країн, Ріяка (стр. 89 из 132)

На півдні, після того, як таємна змова між християнськими де­мократами і мафією піддалася ретельному публічному розсліду­ванню, Сицілію охопила хвиля політичних убивств. Мер Палер­мо, колишній християнський демократ Леолука Орландо, засну­вав у 1992 р. партію протесту «Ла-Рете» (в перекладі - «мережа»), і в ряді міст ця партія зайняла друге місце (після християнських демократів), набравши 72% голосів. Проте наступні спроби до­сягнути розширення політичної підтримки по країні в цілому ви­явилися безрезультатними.

Події на півдні, особливо одночасне вбивство популярних слідчих, які займалися розслідуванням діяльності мафії, Джованні Фальконі і Паоло Борселіно, вплинули на політичне життя краї-


ни і змусили парламент шукати вихід із тяжкого становища. У травні 1992 р. Луїджі Оскар Скальфаро, представник християнсь­ких демократів і один із авторів Конституції 1948 p., був обраний Президентом країни. Протягом наступних семи років перебуван­ня на посаді Скальфаро став найбільш впливовим прибічником проведення політичної реформи і сприяв успішному вступу Італії до Європейського валютного союзу.

З давніх давен у політичному житті Італії важливу роль відігра­вали невеликі політичні партії. Щоб утриматися у влади уряди часто потребували їх голосів у парламенті. Неофашистська партія Італійський соціальний рух привернула значну увагу в 1992 p., оскільки Алесандра, онука Беніто Муссоліні, була обрана депу­татом парламенту від Неаполю. Соціал-демократична партія зай­мала центристську позицію і користувалася великим впливом. Ра­дикали, антиклерикальна центристська політична група, відігра­вали провідну роль на виборах: вони виступали проти позиції Ватикану і християнських демократів у питаннях про право на роз­лучення, протизаплідні засоби та аборти. Республіканці - поміркова­на партія, що продовжує традиції реформатора XIXст. Джузеппе Мадзіні. В 1981 р. лідер цієї партії Джованні Спадоліні став пер­шим Прем'єр-міністром Італії. Він очолював коаліційний кабінет із представників п'яти партій, в якому більшість складали христи­янські демократи. Ліберальна партія, заснована Камілло Бенсо Кавуром у 1848 p., - найстаріша політична партія Італії, представ­ляла інтереси підприємців і обстоювала принцип невтручання дер­жави в економіку. Найбільшою партією на крайньому лівому фланзі була Партія пролетарської демократії, створена в 1974 р. дисиден­тами - соціалістами і комуністами, які виступили проти прагнен­ня комуністичної партії до компромісу з християнськими демок­ратами. Майже всі ці партії, за винятком Італійського соціального руху, перетвореного на консервативну партію, фактично зникли з політичної арени в результаті хвилі викриттів 1992-1994 pp.

Деякі невеликі партії вижили і скоро приєдналися до більш широких масових рухів. «Зелені», аналогічно своїм колегам в ін­ших країнах Європи, представляють лівий пацифістський анти-ний рух і виступають за вжиття заходів з охорони навколиш­нього середовища. В 1992 р. «зелені» отримали 2,8% голосів ви­борців (на виборах 1987 р. - 2,5%). Серед регіональних партій особливо виділяється Південнотірольська народна партія, що


366


Розділ 23


ОсновиконституційногоправоІталії


367



представляє інтереси німецькомовного населення Південного Тіроля, і Союз Вальдотен, об'єднання франкомовних жителів Валле д'Аоста.

У 70-х роках минулого століття в Італії активізувалися неве­ликі групи терористів, які часто прикривали свої дії фразеоло­гією лівого екстремізму. В 1978 р. Альдо Моро, лідер християнсь­ких демократів, який співробітничав з комуністами, був викраде­ний однією із таких груп - червоними бригадами - і вбитий після 55 днів полону. З'ясувалося, що це справа рук двох нелегальних груп - «Гладіо» («меч») і «Пропаганда-2» (або «ГІ-2»).

Розпалений в Мілані на початку 1992 р. значний скандал ого­лив корупцію у вищих колах влади. Виявилося, що провідні пол­ітики та інші урядові чиновники брали хабарі при злитті компаній або укладенні контрактів на громадські роботи.

Більш значні скандали з приводу кримінальних зв'язків полі­тиків з мафією вибухнули в 1993. Серед обвинувачених і заміша­них виявилися багато хто з високопоставлених діячів Християнсь­ко-демократичної та Соціалістичної партій, включаючи двох ко­лишніх прем'єр-міністрів, трьох партійних керівників, сімох міністрів і більше 100 членів парламенту. На референдумі в квітні 1993 р. виборці підтримали заходи, спрямовані на проведення ре­форм, включаючи відміну строго визначеного пропорційного представництва на парламентських виборах.

Правління Прем'єр-міністра Джуліано Амато супроводжува­лося відставками вищих чиновників, обвинувачених у корупції. Сам Амато незабаром після референдуму подав у відставку. Скальфаро призначив головою уряду Карло Адзельо Чампі, полі­тично незалежного керівника центрального банку країни, щоб продовжити процес реформування економіки і подолати політич­ний хаос.

Вибори в березні 1994 р. були проведені за новою системою пропорційного представництва, яка була схвалена референдумом у квітні 1993 р. Якщо ліві досягли успіху на місцевих виборах у листопаді 1993 р., то в березні 1994 р. перемогли праві партії і рух «Вперед, Італія», організований буквально за кілька місяців до виборів Сільвіо Берлусконі. Цей рух виступав у союзі із Лігою Півночі, яка поступилася значною долею голосів Берлусконі, і з Національним альянсом, організацією колишніх фашистів та інших консерваторів на чолі з Джанфранко Фіні. На виборах до


палати депутатів приголомшуючий успіх у Північній і Цент­ральній Італії отримали партії, які сформували блок « Полюс сво­боди» («Вперед, Італія», Ліга Півночі, Національний альянс і реш­тки Християнсько-демократичного центра). Ліві отримали більшість голосів у Неаполі і Базилікаті, а в Палермо Національ­ний альянс з невеликою перевагою отримав перемогу над партією «Ла-Рете».

Політична ситуація знову різко перемінилася на виборах у квітні 1996 p., коли коаліція лівоцентристів «Оливкове дерево», очолювана професором економіки і колишнім державним адмі­ністратором Романо Проді, перемогла в тяжкій боротьбі з коалі­цією Берлусконі-Фіні «Полюс свободи». Проді продовжував пол­ітику обмеження бюджету, і в 1998 р. Італія стала членом Євро­пейської валютної системи. Його коаліція не змогла здійснити реформування існуючої політичної системи. Перемога Проді і його наступне правління сприяли подальшому зміцненню двопо­люсної політики.

§ 2. Правайобов'язкигромадян

Із 139 статей Конституції 54 присвячені правам, свободам і обов'язкам громадян.

Конституція закріплює традиційні права і свободи громадян: недоторканність особи, що доповнюється недоторканністю жит­ла і таємницею листування, свободою пересування країною, сво­бодою зборів і асоціацій (за винятком таємних і військових органі­зацій), свободою совісті, слова, друку, маніфестацій тощо. На су-1OBVвладу покладене гарантування прав і свобод.

Політичні права і свободи представлені дуже повно й широко. Громадянам надане виборче право, право утворення політичних партій, причому ст. 49 Конституції вимагає дотримання цими організаціями демократичного режиму. Це положення було підкріплено законом 1952 р. про заборону створення фашистсь­ких партій. Проте ця норма дотепер залишається лише мертвою буквою, і спроби заборонити існуючі неофашистські партії й організації закінчувалися невдачею.

Помітно виділяються соціально-економічні права і свободи -право на працю, що Республіка визнає за всіма громадянами й


368


Розділ 23


Основиконституційногоправо. Італії


369



створить умови, що роблять це право реальним. Конституція ста­вить в обов'язок державі надавати своїм громадянам безкоштов­не початкове утримання тривалістю в 9 років. Стаття 36 говорить про право трудящих мати винагороду, що відповідає кількості та якості його праці і достатнє у всякому разі для забезпечення йому і його родині вільного й гідного існування. Визнається право на утворення профспілок і на захист своїх інтересів з боку трудя­щих (ст. 39); на використання із цією метою страйку (ст. 40). Пра­во на страйк було підтверджено італійським Конституційним су­дом ще 1960 р. Що стосується локаутів, то вони заборонені ст. 502 Кримінального кодексу.

У Конституції говориться про дві форми власності в країні -державну та приватну (ст. 42), про надання державі досить широ­ких повноважень щодо експропріації приватної власності (ст. 43) і регулювання відносин у сфері земельної власності, установлен­ня її меж, перетворення великих маєтків, заохочення дрібної і се­редньої власності (ст. 44). Держава може вторгатися у відносини власності «в суспільних інтересах» (ст. 42), у «цілях суспільної користі» (ст. 43). Назва норми зовні нагадує регулювання соціаліс­тичного типу і стала правовою основою розвитку процесу дер­жавного впливу на економіку. Одночасно Конституція закріплює й свободу приватної господарської ініціативи. Однак вона не може розвиватися, завдаючи збиток безпеці чи свободі людського дос­тоїнства.