Особливої уваги вартий "Передвступний договір", укладений 1 грудня 1918 р. в м. Фастові між Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною Республікою про майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю.
У ньому зазначалося, що ЗУНР "заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою". Те ж саме заявляла в цьому акті і УНР, визнаючи за ЗУНР територіальну автономію, межі якої мала визначити спільна комісія. Рішення мало бути ратифіковане відповідними органами обох держав.
Падіння Директорії на початку 1919 p. і створення так званого другого українського радянського уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.
Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 p., лише повторювали Конституцію Російської Федерації 1918 p., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.
За радянських часів у наукових працях, у яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 p., як правило, наголошувалась лише одна її специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст. 2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося, що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися після проголошення на XXII з'їзді КПРС ідеї загальнонародної держави.
Конституція увібрала всі основні комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверенної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР "заявляє про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції".
Створення у 1922 p. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 p. Конституції СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 p., головним чином пов'язаних із розподілом компетенції.
У грудні 1936 p., тобто у самий розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати той "великий терор", який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші регіони. Недарма М. Хрущов, який саме очолив КП(б)У, з гордістю казав, що вона "була вичищена до блиску".
Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних органів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.
Необхідність прийняття нових союзної та республіканських конституцій була соціальне обумовлена. Ліквідація культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, пов'язані з розбудовою демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, — все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення від керівництва державою М. Хрущова у 1964 p. мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.
За таких умов і почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 p.
Роки, що минули після прийняття у 1978 p. Конституції України, показали, що вона не спричинила принципових змін у державному і суспільному житті республіки. І все ж треба зазначити, що прийняття цієї Конституції певною мірою сприяло прояву загальної тенденції до демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у прагненні до незалежності, побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.
28 червня 1996 року в житті Українського народу й Української держави сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція України.
Ця подія майже збіглася з п'ятиріччям незалежності України та ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.
Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики конституційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта.
Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.
Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно новий статус особи — людини і громадянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.
Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.
Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.
Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кожної людини, кожного громадянина с забезпечення найшвидшого, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.
Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.
1) Історія Української Конституції. - К., 1997
2) Конституція України. - К., 1998
3) Кульчицький В. Історія держави і права України. - Львов, 1996
4) Нова Конституція України: огляд, коментарії. - К., 1997
5) Основи конституційного права України. - К., 1997