Про кельтське походження назви Русь пише також і Григорій Василенко: “Є вагомі підстави вважати, що назва “руси” — кельтського походження. Матеріалами археологічних досліджень встановлено, що кельтські племена на території Західної України з’явилися вже у ХІ ст. до н.е. Римському історику Таціту в І ст. було відоме в Прикарпатті кельтське плем’я Бастарнів. Так їх називали германці”1.
У себе на батьківщині (в Провансі) це плем’я називалося Rulheni, тобто русини. Григорій Василенко вказує джерела, які мають назви русів у ту епоху, коли про норманів і варягів ще ніхто не чув2. Він стверджує, що назва Русь була відома в VІІ ст. й позначала предків Київської Русі, що є доказом неспроможності варязької й норманської теорій походження не тільки назви, але й самого етносу.
Нині актуальним є також вирішення питання про так звану “давньоруську народність”, яку з певних політичних міркувань було прийнято “плутати” з давньоруською державністю.
У зарубіжній славістиці етногенез східнослов’янських народів розглядається не як процес розпаду держави, а навпаки — як наслідок консолідації кількох споріднених груп племен, що жили поруч. Формування двох східнослов’янських народностей (української, білоруської) почалося з VI — VІІ ст., а не з XIV, як вважалося в радянській (імперській) науці; а російської — з ХІІ ст.3
Нині існує півтора десятка концепцій походження Русі, та питання ще остаточно не вирішене. За однією з гіпотез плем’я Рош, згадане в Старому Заповіті, греки вважали назвою народу Рос, до якого належали кіммерійці і скіфи. Переважна більшість українських та зарубіжних славістів визнає спадкоємний зв’язок українців з Руссю.
1 Василенко Г. Руси.— К., 1990.— С. 34. 2 Там же.— С. 37.
3 На думку П.Щафарика та Д.Зелетна східнослов’янських народів чотири: українці, білоруси, північноруси та південноруси.
УКРАЇНА
Хто і коли вперше назвав її цим ім’ям? І чому впродовж кількох століть російський імперський центр всіляко намагався стерти з пам’яті народу цю святу для кожного свідомого українця назву?
Вірогідно слово україна існувало в нашій мові як загальна назва краю, землі, території з незапам’ятних часів. Але першою писемною згадкою (тобто задокументованою) прийнято вважати 1187 p., коли воно вживається в “Київському літописі”. Хоча можна назвати ще старіше джерело, де зустрічаємо слово україна. Це “Слово, як погани кланялися ідолам”. Автор цього твору, як і дата його написання, точно не встановлені. На думку деяких дослідників пам’ятка написана на початку ХІІ ст. Іван Огієнко вважає, що “Слово, як погани кланялися ідолам” є перекладом грецького “Слова на Богоявлення”, написаного Григорієм Богословом в ІХ ст. і перекладеного близько 1060 p. Перекладач, дещо скоротивши оригінал, додав до нього свої вставки місцевого характеру. Вірогідно й слова: “но і ноне по украінам молятся ему” — є саме такою вставкою. Отже, першу писемну згадку слова Україна у вітчизняних джерелах можна датувати принаймні на століття раніше, ніж вона зафіксована в “Київському літописі”.
Саме з цього часу назва Україна починає вживатися в наших літописах усе частіше. З середини ХVІ ст. зустрічаємо її в зарубіжних джерелах. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жигимонта 1564 р. наша земля названа Україною. Універсал короля Стефана Баторія 1580 p. звернений “к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській”. Офіційні записи Польського Сейму 1585 p. називають Україну Подольську.
Назва Україна зафіксована у європейських географіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. На європейських картах вона іноді позначається як Козакоріум, або Країна козаків. Найбільше популяризував назву Україна французький інженер-картограф Гійом Левассер де Боплан, який після подорожі по Україні видав книгу “Опис України”. Книга вийшла у Франції в 1650 p. і швидко розійшлась у всіх країнах Європи. Крім того, Боплан склав три карти України (1648, 1650. 1660 pp.).
Першою в Європі працею з історії України стала книга Іоанна Крістіана Енгеля “Історія України, українського козацтва, а також князівства Святого Володимира”, видана у 1746 p.
Звідки ж узявся термін Малоросія? В Україні довгий час вважалося, що його вигадали московити, щоб підкреслити периферійність українських земель. Хоча Михайло Грушевський у праці “Велика, Мала і Біла Русь” (Український світ. — 1992.— № 1, 2) вказує, що це справа наших же “землячків”, котрі після Переяславської Ради самі запропонували цареві Московському прибрати титул “всея Великія и Малая Руси самодержца”.
Вперше назва Мала Русь (Russia Minora) зафіксована італійським мандрівником Амвросісм Контаріні, який здійснив подорож по Україні в 1473 р.1.
Однак, слід зазначити, що в ХVІІ ст. самі українці ще не бачили в такій термінології нічого принизливого. В універсалах гетьманів, листах, ділових паперах того часу зустрічаємо такі вирази: “малоросійська нація”, “малоросійський народ”, “Україна наша малоросійская” тощо. Такі назви вважалися державницькими на противагу народним, просторічним (таким, як українці, Україна).
На думку Агатангела Кримського та Євгена Маланюка така традиція в Україні поширилася завдяки грекам: свою метрополію вони називали Мікра Еллади — Мала Греція. Слово метрополія (гр. мати + місто) означає місто-державу, яке володіє колоніями, тобто поселеннями, заснованими нею в інших землях. Ці колонії, як ширше коло своїх державних володінь, греки називали Мегалє Еллада — Велика Греція. За такою ж аналогією греки — візантійці називали Київську Русь — Мікра Росія (Мала Росія), а її колонії на півночі (Володимир, Суздаль) — Мегалє Росія, тобто Велика Росія.
Як ми побачили пізніше, великодержавники дуже вдало скористалися цією класичною термінологією, і звичайно, не на нашу користь, назвавши українців “меншим (молодшим) братом”. Навіть нині, коли для кожної мислячої людини таке блюзнірство с цілком очевидним, росіяни вперто починають свою історію на чужій території, а свою державу називають чужим ім’ям.
1 Путешествие Амвросия Контарини...// Библиотека иностранных писателей о России.— Отд.1.— T.1.— СПб, 1836.
Багато століть Московське князівство грабувало культурні і духовні цінності нашого народу. Згадаймо хоча б літописну розповідь про пограбування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 p.: “І грабували вони два дні увесь город — Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки:
церкви горіли, християн убивали... І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали”...1. Ця традиція залишилась: її продовжили цар Петро І, Катерина ІІ, та й пізніші царі, включаючи й радянських. Скільки цих викрадених, або просто відібраних реліквій України ще й досі припадають пилом у запасниках музеїв Москви і Санкт-Петербурга? То ж чи доводиться дивуватися, що у нас вкрали навіть назву нашої держави?
Назва Росія, як і Русь, вперше почала вживатися в Україні для позначення нашої землі, а не Московії. Це дослідив у 1868 p. Михайло Максимович2. Він наводить цитати з книг, актів, документів ХVІ — ХVІІ ст. і стверджує, що замість традиційного Русь почали вживати грецьку форму з коренем Рос— за короля Жигимонта ІІІ, тоді, коли Київська земля і все князівство Литовське було приєднане до Польщі (Люблінський сейм 1569 p.).
З цього часу почали писати Россия Мала, Россия Кіевська, а народ стали називати російським. Так писали Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, Галшка Гулевичівна-Лозчина, Ісаія Копинський, Петро Могила. Так писали і в Києві, і в Львові, і в Галичі, і в Литві. Цю ж традицію перейняла й Москва. Хоча офіційно цю назву за Московією затвердив Петро І своїм указом лише на початку ХVІІІ ст.
Як це не парадоксально, але назву своєї національності росіяни все-таки не змогли утворити відповідно до назви держави. Вони залишилися русскими, тобто належними до Русі, а не до Росії. Крім того, це чи не єдина у світі назва національності у формі прикметника (какой, чей? — русский). Порівняємо інші назви національностей: англієць, американець, українець, француз, поляк, чех, німець (хто?). До речі, в українській мові національність наших сусідів звучить правильно: росіяни (від Росія).
Таким чином, ця плутанина протягом століть робила свою справу. Однак, незважаючи ні на які офіційні приписи, слово Україна жило в народній пам’яті. Українці здавна відрізняли себе від московитів, а свою державу — від московської. Так, Петро Сагайдачний в листі до польського короля 1622 p. писав про “Україну, власну, предковічну вітчизну нашу”. Він також вживає слова: “городи українські”, “народ український”. Інші гетьмани продовжують цю традицію (Хмельницький, Дорошенко, Мазепа), а також козацькі літописці, писарі, простий люд вживають назву Україна. Уже в “Літописі Самовидця” (1648—1702) жодного разу не вжито слово Малоросія; Україна вживається 70 разів.
1 Літопис Руський.— С. 295.
2 Максимович М. Об употреблении названий Россия и Малороссия в Западной Руси // Киевские Епархиальные ведомости.— 1868. — № 1.