Основним джерелом права в Україні є нормативно правовий акт, який виконує такі функції, як функцію юридичного джерела права і функцію форми права. Він приймається чи санкціонується державними органами (правотворчий орган) або народом (референдум), має загально-обов’язковий, формально-визначений характер. Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти. Закони – це правові документи вищої юридичної сили які приймаються вищими органами державної влади. Підзаконні акти – це правотворчі акти компетентних органів які основані на законі і непротирічать йому.
Правоутворення – це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямах.
Своїми словами можна сказати, що правоутворення це виникнення права. Виникнення розглянуто в першому та третьому питанні даної роботи, а саме правоутворення та правотворчість, а що ж таке право?
Сутність права - це головна, внутрішня, стійка основа права, що відображає його природу і призначення в суспільстві. Право має регулятивну природу, його суспільне призначення - регулювати (тобто впорядковувати) суспільні відносини. Право має загально-соціальну сутність, служить інтересам всього суспільства, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв'язків. Право – це спосіб стабілізації і відтворення суспільних відносин. Таким чином, право має регулятивну загально-соціальну сутність, що виражає стабілізацію й упорядкування суспільних відносин шляхом узгодження поведінки їхніх учасників. Універсальне визначення поняття прав є дуже важливим у теоретичному і практичному плані, адже в юридичній науці вироблено багато визначень права , які відрізняються залежно від того, що саме в правових явищах визначається як найсуттєвіше. Найприйнятнішим в теоретичному і практичному плані є наступне визначення права:
Право - це загальнообов'язкова формально виражена систем регулювання суспільних відносин, встановлена і забезпечена державою, обумовлена рівнем розвитку суспільства.
В науці ТДіП також розрізняють категорію право розуміння.
Питання праворозуміння належать до основних у теорії держави і права. У світі існує безліч наукових ідей і поглядів з приводу того, що є право, в чому його суть. Праворозуміння -- це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соціального явища.[1]
Російські вченні дають наступне визначення: праворозуміння - це наукова категорія яка відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що містить в собі розуміння права його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до суцільного соціального явища.
Суб’єктом прворозуміння завжди виступає конкретна людина, наприклад:
А) громадянин володіючий мінімальним правовим кругозором, зіткнувшийся з проб лемами права взагалі;
Б) професійний юрист, який має достатній запас знань про право, здатній застосовувати і тлумачити правові норми;
В) науковець, людина з абстрактним мисленням, яка займається вивченням права, володіючий сумою історичних і сучасних знань, здатний до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, володіючий певною методологією дослідження. Право розуміння завжди суб’єктивне, оригінальне, хоча уявлення про право може співпадати у групи осіб і у цілих прошарків, класів.
Об’єктом право розуміння може бути право у планетарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми. При цьому знання про окремі структурні елементи переноситься на право в цілому. Важливе пізнавальне навантаження в даному випадку несе навколишнє середовище і взаємодіючі з правом суспільні явища.[2]
Правотворчість є початковим етапом життя права і вбирає в себе імпульси, які впливають на рух права, правові так і політичні, економічні, спеціальні. Тому це і пояснює досить високий суспільний інтерес до правотворчості яка дозволяє створювати правові акти, які виражають політичний курс партій, держави, суспільства. [3]
Правотворчисть є процес пізнання і оцінки правових потреб суспільства і держави , формування і прийняття правових актів уповноваженими суб’єктами в рамках відповідних процедур.
Правоутворення характеризується дією саме об’єктивних факторів і представляє собою підготовчу стадію правотворчості, наприклад:
Проектна стадія.
а) прийняття рішення про підготовку проекту нормативно - правового акту.
б) розробка концепції проекту нормативно-правового акту і підготовка його тексту( або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи),тобто юридичне формулювання волі народу(колективу) у виді норм права.
Проекти указів Президента, постанов уряду звичайно готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плана попередніх робіт , або по разовому дорученню Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті президента і уряду.
Щоб забезпечити кваліфіковане створення проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідності з відомчим ( галузевим) принципом, згідно якому створення початкових проектів здійснюється тими організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.
До підготовки проектів нормативно - правових актів залучаються партії, профспілки та інші громадські об’єднання.
в) попередній розгляд проекту нормативно - правового акту правотворчим органом. Для розгляду проекту звичайно залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради з участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідницькими інститутами тощо. Після врахування пропозицій і зауважень проект остаточно розробляється і редагується.
Стадія прийняття проекту нормативно-правового акту.
Ця стадія характерна для колегіального правотворчого органу - офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи(уряд, державні комітети та інше) приймають нормативні акти більшістю голосів. Президент держави , міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти ( укази, накази, інструкції тощо) в персональному порядку.
Цей етап правоутворення характеризується активністю: вступає в дію суб’єктивний фактор і здійснюється власно “творчість права”.
Як підсумок необхідно зазначити, що до об’єктивного в правоутворенні потрібно віднести, необхідність правоутворення, прийняття рішення про відповідну діяльність, безпосередньо діяльність, щодо формулювання волі народу(колективу) у виді норм права.
До суб’єктивного в свою чергу потрібно віднести діяльність суб’єктів, саме на Стадії прийняття проекту нормативно-правового акту.
3.Правотворчість: поняття, види, принципи, функції та стадії
Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.
Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.
Ознаки правотворчості:
1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;
2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;
3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;
4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;
5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.
Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні — Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість — важлива складова частина правотворчості. яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості — всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.
Правотворчість — один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності, її слід відрізняти від право-творення.
Правотворення — всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість.
Правотворчість — поняття вужче, ніж правотворення, вона — частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися Правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням — це не правотворчість, але може призвести до неї.
Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від право-творення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.