Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Ліво-
бережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський уст-
рій. З 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва: Київ-
ське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Малоросійську Колегію та
українські установи: Генеральний Суд, Генеральну Управу та Пол-
кові Управи скасовано; а замість них засновано установи російського
типу: на місце військового суду — палати кримінальні та «граждан-
ські»; в кожній губернії — замість судів Гродських те земських —
повітові суди; на місце військового скарбу — казенні палати; для
справ міських — магістрати і т. д. Малоросійську Колегію та військо-
вий суд залишено тимчасово для завершення незакінчених справ.
Полкові канцелярії залишено для військових справ полків до війсь-
кової реформи. Павло І поновив деякі старі порядки: генеральний
та інші суди, Литовський Статут, як чинне право. Внаслідок цих реформ занепало старе місто Глухів, як політйчноадміністрацийний та культурний центр Лівобережної України, а натомість почав зростати Новгород-Сіверський, маленьке сотенне місто,
яке на деякий час стало осередком намісництва. До цього намісництва
входили 11 повітів, розташованих на території трьох північних, най-
багатших й найкультурніших полків (Стародубського — цілком і ча-
стин Ніженського та Чернігівського). На території Новгород-Сівер-
ського намісництва опинилися дві гетьманські столиці: Батурин
і Глухів з їхніми історичними традиціями та впливовою старшиною. Новгород-Сіверський став значним культурним осередком України: адміністраційні установи притягали багато урядовців, які творили свої шляхеюські організації, засновано тут катедру нової епархії, головну народну школу, духовну семінарію, тут гуртувалися
культурні сили, видатні громадські діячі, письменники, серед яких
виникає .думка про заснування університету. Велике значення мали
інші осередки намісництва: Київ з його Академією, Чернігів із Коле-
гіумом. 1784 року російський уряд скасував козацький устрій України.
Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6
ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус — «Малоро-
сійська кіннота». Але реформа ця не була доведена до кінця, і ка-
рабінерні полки зберегли рештки територіальної організації, а голов-
не — в них була українська старшина. У російській армії карабінерні
полки являли собою майже автономну організацію. Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої української козацької організації. Рядовий склад здебільшого становиликозаки старого полку, командний склад — здебільшого колишня полкова та сотенна старшина. Сама реформа — перетворення козацьких полків на реґулярні — викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового козацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський,
Чернігівський, Ніженський, Київський та Глухівський залишено як
«важкокінні», а Переяславський, Лубенський та інші стали «легко-
кінними» Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками ко-
зацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала
думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капніст подав
Катерині II проект, що мав назву: «Положение, на каком может бьіть
набрано й содержано войско охочих козаков». Це було б, на думку В.
Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козаць-
ке військо з добровільців з командою, що складалася б із старшин-
українців, обраних козаками. Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови — бо тільки що почалася знову війна з Туреччиною — О. Безбородько, переконаний про-
тивник гетьманату, висловився з цього приводу негатиано: окреміш-
ність українського війська та виборність уважав він за речі небез-
печні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вва-
жав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське вій-
сько. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, споді-
ваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до Правобережної України. Але реалізація плану була перенесена на
Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено «Ве-
ликим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських
військ». Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці." Ліквідація українських установ та полків робила величезний переворот у соціяльних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили
українські ранґи на російські, відповідно до «Табели о рангах» Петра І Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьо-
му велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України.
Полковник Київський Олександер Безбородько, син видатного гене-
рального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Ка-
терини II, а за Павла — найяснішим князем та канцлером Російської
імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде,
такими словами: «одна з найблискучіших постатей, що їх створила
імперська бюрократія від часів Петра І до доби Миколи П включно».
Сучасник Безбородька, П. Завадовський, що почав кар'єру секрета-
рем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міні-
стер освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей,
з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський — міністром
уділів та юстиції і т. д. Багато представників української старшини посіли видатні пости в Україні—в російських установах: 1. Гудович з 1798 року був губер-
натором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року — пра-
вителем Чернігівського намісництва; П. Коропчевський року 1797 дій-
шов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Микла
шевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської
губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній
генеральний суддя 1. Журман; віцегубернатором — поручником
правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Ко-
легії, а після нього, з 1785 року — останній полковник Стародуб-
ський, Я. Завадовський. Губерніальними маршалами були: Катеринославським — М. Капніст (1795); Київським — В. Капніст (1785). Новгородсізерським мар-
шалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським — А. Полетика. Це
було в 1785-1788 роках."
Поруч з ліквідацією автономії України й перетворення її на звичайну російську область, ішло перетворення української старшини на загальноросійський стан — на «шляхетне російське дворянство». 1781 року було встановлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між «рядовим» козацтвом і його верхівкою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції «Україна
мала зверхній стан суспільства». Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України авто-
номних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною
частиною Російської імперії — становий поділ населення був при-
рівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва,
якому не відповідали стани Росії. Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове роз-
шукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права,
треба було довести претендентові своє походження або від справжніх
дідичів, шляхти польських часів, або — від вихідців-дворян з інших
країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську
гідність, або виставити 12 свідків «благородного образу жизни».
В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату. У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північних полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від «шляхетних» предків, отже залишалося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або
виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин,
особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було
в північних полках: там доводили головним чином переходи пред-
ків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів
до Стародубського та Чернігівського полків. Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було признане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало знач-
кових товаришів здобули право дворянства персональною службою, все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола
вийшли «різночинці» — службова інтелігенція, духовенство, а дехто
був приписаний до козацтва." На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм завданням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство.
Цю справу вважали вони за «подвиг» для слави України. Відомо ба-
гато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В, Полетика,
Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа
казав, що робить це «по усердию й любови к нации», Т. Калинський
— «от безпристрастного к отечеству поревнования». Здебільшого
були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріяльно не за-
інтересовані наслідками праці, а робили це тільки для «блага нации». Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували докази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п. джерела історії України. Питання «нації» стало основним, і воно об'єднувало людей з різних таборів." Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були май-
же виключно поляки. Російський уряд не визнавав національного
питання; весь суспільний лад залишився недоторканим, і польське
шляхетство зберегло всі свої права.