Різко змінилося становище селян. Протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося.
Зникали вільні посполиті, які або ставали економічно залежними від
землевласників, або тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на
Дін. Року 1735 вільних селян залишалося тільки 35°/о. Року 1763
російський уряд, щоб покласти край переходам селян, видав наказ,
яким заборонялось переходи селян без дозволу пана. Проте, після
того втеча селян ще більше підсилилась, бо вони побачили в тому на-
казі початок закріпачення. Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селянам переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закрі-
пачено селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була
досягнута: хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі сте-
пи, що, після зруйнування Січі, перейшли під управління Катерино-
славського намісництва, правитель якого Потьомкін вже в 1776
році наказав не повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського
намісництва стягалися втікачі з усієї України. Наказ 1783 року позбавив селян права переходу. Це ще не було кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацт-
во, бо селянин був позбавлений можливости покинути свою садибу свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд, перебу-
вали в руках шляхетства, і скарги до якої б то не було інстанції мог-
ли тільки погіршити становище селянина. Залишалися, як було
завжди перед тим, два шляхи: втеча світ-заочі, на Південну Україну,
Дін, пізніше — на Кубань (Правобережна Україна перестала бути
місцем для втечі) або — повстання, число яких збільшувалося в кінці
XVIII ст. Року 1795 приєднано до Росії Правобережну Україну. Надії там-
тешніх селян, що єдиновірна, православна Росія звільнить їх з-під
влади польських панів, не справдилися. Навпаки, становище селян
стало ще гіршим. Російський уряд підтвердив права польських па-
нів і навіть збільшив їх. Ніколи за польського панування не мали
вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду.
До того ж селяни позбавлені були тепер можливости робити повстан-
ня, бо не було Запоріжжя.
Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. Козаки в Чернігівській та Полтавській губерніях залишилися як вільна сілька людність. Козаки мали свої окремі права,
які були застережені законами Російської імперії і в майбутньому
ввійшли до «Своду законов Российской Імперии». Так існували ко-
заки протягом цілого XIX ст. і тільки революція 1917 року знищила
козаків як стан і скасувала їх права та привілеї. Характеристичне
побутове явище: козаки здебільшого не зливалися з селянством, пи-
шалися своїм козацтвом і рідко мали шлюбні зв'язки з селянами. Але не всі козаки зберегли свої права. Вже була мова про те, як
у середині XVIII ст. багато козаків «зубожило». Тяжкі війни, а го-
ловно — примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець,
безправне становище проти власної сотенної старшини, зменшення
земельних володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо,
призводили до того, що козаки переходили до панів, як вільні поспо-
литі, виконували для них різні повинності, відбували панщину, але
почували себе вільними й могли в перший-ліпший час покинути пана. На цьому грунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовляли-
ся від своїх прав, а дідичі вважали їх за своїх посполитих нарівні з
селянами. Справа ускладнювалася тим, що були села, в яких ко-
зацькі та селянські дільниці або двори селян та козаків стояли су-
межно. Вже «Румянцевський» опис викликав велику тривогу серед
козацької маси: вважалося, що записаний до опису був уже прикріп-
лений до певного місця. Але опис не набув практичного значення. 80-ті роки внесли багато хвилювання: з одного боку козацька стар-
шина діставала права російського дворянства, а з другого — селян,
а разом із ними й козаків, що жили на поміщицьких землях, позбав-
лено права переходу. Рядові козаки занепокоїлись, і посипались від
них скарги та домагання до «депутатських комісій» та до Сенату про
надання дворянських прав. У той же час в Україні почалися повстання, ініціяторами яких були закріплені панами козаки. Найбільшого значення набуло повстан-
ня в с. Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими,
козаки почали легально добиватися прав, але, не знайшовши захисту
в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зоргані-
зували самоврядування на зразок козацького. Протягом 4-ох років
військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до
Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вжи-
вати військову силу проти «своїх і внутрі землі», бо, мовляв, вістки
про це можуть викликати за кордоном погані чутки. Потьомкін до-
бився включення до Катеринославського намісництва села Турбаї,
разом з іншими селами Градижського повіту. Він запропонував влас-
никам продати маєток і мав на меті переселити козаків на південь —
до Очаківського степу, але цей плян зреалізовано вже після його
смерти, а саме переселення відбулося після жорстокого покарання
ватажків повстання.
Південна Україна мала вийнятково становище серед інших частин України. Після ліквідації Запорізької Січі вся територія Вольностей, разом із Новоросійською губернією, перейшла під владу Г. Потьомкіна. Уся величезна територія Запо-
різьких Вольностей, яка охоплювала понад 13 мільйонів десятин
землі — разом із Новоросійською губернією та новопридбаними за
Кучук-Кайнарджійським мировим договором районами: трикутником
між Богом та Дністром, трикутником між Ноном та рікою Еєю і Єгор-
ликом — були поділені на дві губернії: Новоросійську — на правому
березі Дніпра та Озівську — на лівому. Року 1782 вони об'єдналися
в намісництво Катеринославське, під владою намісника та генерал-
губернатора Потьомкіна. Влада його ще більше зросла після приєд-
нання до Російської імперії Кримського ханства: Крим, під назвою
Таврійської області, також був переданий під владу Потьомкіна. Особа Потьомкіна дуже цікава й багато дечого пояснює в подальшій
історії Південної України. Потьомкін мав великий вплив на Кате-
рину II, користався її пошаною і необмеженим довір'ям в управлінні колосальною країною — від Буга до Кубані, від Полтави до Криму
він залишався ввесь час необмеженим володарем: у розпорядження
його не втручалися ні цариця, ні Сенат, і він міг витрачати на Пів-
денну Україну величезні кошти. Головною метою правління Потьоміака було — якомога скоріше заселити Запорізькі Вольності, на яких за приблизним обрахунком
сучасників було понад 100.000 душ чоловічої статі. В одному з перших
наказів Потьомкіна, року 1770, сказано: «втікачів не повертати», і
цей наказ залишався в силі до його смерти в 1791 році. Наслідки цьо-
го наказу були величезні: до Південної України посунули втікачі з
всіх частин України: посполиті, кріпаки, скарбові селяни. На те, що з
Катеринославського намісництва не повертають утікачів скаржи-
лися поміщики своїм маршалам, губернаторам Катеринославського
намісництва, Сенатові, самому Потьомкінові. Але його наказ був
міцніший за всі скарги, і втікачі залишалися на місцях. Потьомкін
у своїх листах до Катерини II пояснював, що, якби почати видавати
втікачів, то вони втікатимуть до Польщі. В іншому випадку черні-
гівським дідичам, які подали колективну скаргу про те, що їм не
повертають втікачів, він відповів так: «Ці люди в Херсонському
повіті стали корисними для держави селянами. Чому ж примушені
були вони тікати з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів при-
мусила їх покинути свої села та землі й тікати»." Колонізацію за Потьомкіна можна поділити на три роди: поміщицьку, селянську та міську, Поміщикам роздавали землі за планом, який був укладений для Новоросійської губернії в 1764 році. Усі землі
були відмежовані, і в кожному повіті була докладна мапа із позна-
ченням кожної дільниці. Розмір дільниць збільшено: на один селян-
ський двір давали по 60 десятин землі. Поміщикам давали не менше
як 1.500 десятин, на яких він мусів оселити 25 селянських дворів, і не
більше як 12.000 десятин — на 200 дворів. Полегшено й реченець за
селення: половину належного числа селян треба було заселити про-
тягом 5-ти років, а повне число — протягом 10-ти. З цих мап та «ордерів Потьомкіна», наказів його, видно, що з усієї маси поміщиків 2.143 душ найбільші дільниці — по 12.000 десятин — дістали тільки 1, 1%, а до 1.000 десятин — 57, 70"/о. Щодо соціального становища поміщиків, то представників аристократії було серед них
тільки 28, себто 1,3%. Головна маса поміщиків складалася з російсь-
ких військових старшин та цивільних урядовців нижчих і середніх рангів — 68, 2°/о; українських старшин та урядовців було 10, тобто 5%. Та-
ким чином, більшість поміщиків складалася з середніх категорій
урядовців. Серед них було багато запорізьких старшин, які залиши-
лися й дістали дільниці землі. З-поміж поміщиків було дуже мало
чужинців: на все намісництво 23 особи, себто 1%. Таким чином ці
цифри спростовують поширену думку про те, що Запорізькі Воль-
ності роздано аристократам та вельможам, а також чужинцям. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її —
дуже тяжко. Знайти 25 або й більше селян, щоб закріпити за собою
надані землі, було справою не легкою. Поміщики приймали втікачів
без будь-якого контролю, висилали до Польщі агентів, які викликали
селян, заманювали селян у сусідів, перехоплювали тих, хто їхав до
інших поміщиків, і, не зважаючи на те, через 10-15 років господарю-
вання часто не було навіть половини належного числа селян. Наприклад, у селі Івангороді, поміщика генерала Іжицького, на
5.574 десятинах було 18 лише селян, замість 93; у селі Аврамівці,
секундмайора Коростовцева, — 39 селян замість 53. Ці
приклади показують, як тяжко було господарювати поміщикам і як
мало прибутку давали їм землі. Отже, зрозуміло, як повинні були
поміщики цінити кожного селянина, який закріпляв за ними право
на володіння землею, і які легкі умови праці повинні були ставити
вони селянам. Бували випадки, що, не обмежуючись вільними «підданими», по-
міщики переводили на свої землі кріпаків, куплених без землі, «на
свод», переважно з російських губерній, але в цілому число кріпаків
було невелике: на 150.068 «підданих» — вільних селян було тільки
5.653 кріпаків.