Цензори. Посада цензора з’явилась під час боротьби плебеїв з патриціями в 443 році до н. е. В обов’язки цензора входило складання цензу, тобто списків населення, розподіл громадян по трибам, розрядам і центуріям, зарахування у вершники і складання сенаторського списку. В обов’язки цензора входив також нагляд за мораллю і право піддавати громадян покаранню за аморальну поведінку. Крім того, цензори приймали участь в управлінні фінансами.
Едили. Едили виконували поліцейські обов’язки (нагляд за порядком в місті, керівництво пожежною поліцією, постачання провізії, нагляд за торгівлею на ринках, тощо). Едилів було чотири.
Квестори. Спочатку квестори були помічниками консулів без будь-якої спеціалізації своєї діяльності. Згодом до їхньої компетенції було віднесено ведення попереднього розслідування в кримінальних справах (до другої половини періоду республіки), зберігання державного архіву і інші зобов’язання.
Плебейські трибуни. В процесі боротьби плебеїв з патриціями з’явилась (після 494 року до н. е.) посада плебейських трибунів. Плебеї добились права обирати від себе двох представників в якості захисників своїх інтересів проти свавілля патриціанських магістратів. Трибуни і їх помічники – два едили були наділені особливою недоторканістю і отримали право припиняти дію рішень магістратів і сенату (право “вето”). Вони також добились права участі в засіданнях сенату. Вони скликали плебейські збори і головували на них. Повноваження трибунів обмежувались кордоном міста.
Нижчі магістрати. Крім цих магістратур, в древньому Римі існував ряд інших магістратур для виконання обов’язків поліції безпеки і пожежної поліції, розслідування на місці злочину, нагляду за станом доріг і вулиць. Вони носили загальну назву “двадцяти шести мужів”.
Екстраординарні магістрати
Диктатор. На час яких небудь надзвичайних ситуацій, спричинених або війною, або загостренням класової боротьби, сенат доручав консулу призначити диктатора на строк не більше шести місяців.
З призначенням диктатора всі ординарні магістрати брали на себе зобов’язання підкорятись диктатору на весь строк його повноважень. Влада диктатора була настільки необмеженою, що не допускались провокації, тобто апеляції на смертні вироки, винесені диктатором. Диктатор призначав помічника – начальника кінноти.
Начальник кінноти. Це був помічник диктатора у військових та адміністративних справах. На нього теж не поширювалось вето магістратів.
Після складення обома екстраординарними магістратами своїх повноважень, їх можна було притягнути до відповідальності перед Народними зборами.
2. Едикти магістратів
Однією з форм правоутворення, специфічною саме для римського права, були едикти преторів. Термін “едикт” походить від слова “dico” (говорю) і відповідно до цього значення першопочатково означав словесне розпорядження (чи словесну об’яву) магістрата по тому чи іншому питанню. Але усність данного розпорядження більше не могла задовольняти суспільні відносини, які весь час розширювались у своєму обсязі та видах. Саме тому потім едикт починає отримувати форму письмового документу. З плином часу едикт отримав спеціальне значення програмної об’яви, яку, за встановленою практикою, робили (вже звичайно в письмовій формі) магістри при вступі на посаду. Юрист Гай писав, що особливе значення мали едикти:
1) преторів (як міських, що відали справами цивільної юрисдикції між римськими громадянами, так і перегринського, що відав цивільними справами між перегринами та перегринами і римськими громадянами)
2) куріальних едилів, що відали цивільними справами по торгівельним питаннях (в провінціях – відповідно квесторів).
В своїх едиктах, обов’якових для виконання, магістрати оголошували правила, які будуть лежати в основі їхньої діяльності, в яких випадках будуть даватись позови, а в яких ні.
Едикт, що містив такого роду річну програму діяльності магістрату, називали потійним, навідміну від одноразового, що виносився магістром по окремих питаннях.
Формально едикт був обов’язковим на тій території, де він був виданий і лише на той рік, на який він видавався (звідки слова, що належать Цицерону – назва едикту це lex annua, закон на рік). Але фактично ті пункти, які були досить вдалими (тобто вони максимально захищали інтереси пануючого класу) повторювались щороку, а частина едикту попереднього магістрату, що переходила до його наступника називалась edictum tralaticium. Тепер потрібно ще раз згадати про саму посаду претора, як правотворця, тобто повністю визначити позитивні сторони діяльності (такі як швидка реакція на зміну суспільних відносин, тощо) так і негативні (наявність деякого суб’єктивізму та відсутність юридичного права створювати чи змінювати положення квіритського права, тобто існувала деяка конфронтація цих двох систем).
Посаду претора було введено в 366 році до н.е. Згодом почали обирати двох преторів: міського і перегринського. Із розширенням території Риму кількість преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16.
Першопочатково претори мали допомагати консулам, а в тих випадках, коли вони були відсутні, виконували їх обов’язки, але поступово їх значення зросло до таких меж, що авторитет преторської посади почав навіть мати певну політичну сепаратність. Поступово у їхніх руках зосередилась судова влада і відповідно змінились їх функції. Міський претор здійснював правосуддя в Римі, а перегринський між перегринами і перегринами та римськими громадянами, як вже було сказано вище.
Як стверджують історики посада претора була досить почесна (honor). Через те, що він був заступником консула, йому були підвідомчі ті самі справи, що і консулу. Як і консул він міг скликати Народні збори, засідання сенату, головувати в них. Проте головним було проголошення едиктів по судових справах (jus dicere).
На посаду претора могли претендувати римські громадяни, що досягли 40 років. Також умовою було те, що потрібно було пройти всі нижчі рівні державної служби.
Як і більшість магістратів, термін повноважень претора був 1 рік, обов’язки він виконував безоплатно, однак ця посада відкривала значні можливості для відшкодування витрат на їх виконання, що робило її дуже привабливою. В передвиборчій кампанії перемагав той у кого було більше грошей, тобто найбагатший з рабовласницького стану. Саме тут прослідковується суб’єктивність діяльності преторів, хоча вважати це за перепону у його роботі навряд чи можна. Витрати ж на підкуп виборів потім окупались. Цицерон (106-43 р. до н.е.) у своїх судових промовах наводить багато прикладів і фактів зловживань при виборах та при виконанні службових обов’язків. Підтверджується це наявністю спеціальних норм в республіканському законодавстві, спрямованих на припинення подібних зловживань.
Що ж до едикту то його виголошенню завжди передувало вивчення усіх едиктів попередників. Абсорбування найкращих положень мало місце майже завжди. Тобто едикт був колективною твочістю преторів.
Приблизно з ІІІ століття до н.е. в Римі почала набувати все більшого значення торгівля з іншими італійськими общинами; потім почались торгові відносини і з неіталійськими країнами.
В той самий час ішов процес концентрації земельних володінь в руках великих землевласників, інтереси яких опинялись іноді у противазі до інтересів рабовласників-комерсантів, хоча і ті і інші бажали збереження рабовласницького ладу.
Суспільні відносини таким чином почали ускладнюватись, внасідок цього старі статичні і досить обмежені у кількості норми цивільного права перестали задовольняти вимоги життя. Нові потреби почали задовольнятись едиктами. Здійснюючи керівництво цивільним процесом, претор почав відмовляти в позові при таких обставинах, коли по будові цивільного права він повинен би надати захист і навпаки. Таким шляхом труднощі, що виникали через невідповідність норм старого цивільного права та реального життя були подолані.
Праву надавався прогресивний характер, хоча формально не відмінялись старі норми, до них римляни відносились з глибокою повагою.
Враховуючи все сказане вище можна зробити висновок, що діяльність претора по створенню права не була лише примхою однієї особи якогось конкретного претора. Саме це твердження можна визначити в двох аспектах:
1) створення норм права було зумовлено новими суспільними відносинами, що вимагали регулювання. Тобто на основі конкретних дій громадян йшло створення нових норм права.
2) правотвочість претора була колективною працею, тобто при створенні едикту, що вносив зміни до системи права він враховував та брав до уваги всі позитивні моменти, що були запровадженні його попередниками.
Тобто йшла робота не тільки по доповненню квіритського права, а й по доповненню преторського права попередніх років, його покращення, вдосконалення, очищення та доповнення новими нормами, правилами, принципами. Фактично ті едикти, що містили найпрогресивніші моменти використовувались і в інших місцях імперії, тобто не існувало територіального обмеження, але про це трохи пізніше.
Саме таким способом преторське право почало займати провідне місце у системі права Риму, його прогресивність визнавалась на всій території держави.
Але повернемось до самого процесу внесення змін до правової системи Риму преторами.
Ні претор, ні інші магістрати, що видавали едикти не були компетентними відміняти чи змінювати закони, видавати нові закони, та інше. В Римі існував принцип praetor jus facere non potest – претор не може творити право. Наприклад Гай (3.32) говорить, що претор не може дати кому-небудь право спадкування. Але як керівник судовою діяльністю, претор міг надати нормі цивілістичного права практичного значення, або навпаки позбавити сили те чи інше положення цивільного (квіритського) права. Наприклад претор міг при певних умовах захистити невласника як власника (тим самим залишити без захисту того, хто був власником по цивільному праву), але він не міг невласника перетворити на власника, він не міг змінити його правового статусу.