Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка
Юридичний факультет
Кафедра історії та теорії держави і права
з історії держави і права зарубіжних країн
на тему:
“Характеристика преторського права у Римі”
Виконав:
Львів – 2005
План
Вступ
1. Система магістратів у Римі та місце претора у ній.
2. Едикти магістратів:
а)Преторське право.
б)Процес правотворчості.
3. Кодифікація преторського права. Причини здійснення і наслідки проведення.
Висновок
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність даної теми визначається тим, що процес переходу до ринкової економіки викликав підвищений інтерес суспільства до чинного законодавства України, сучасного цивільного права і науки цивільного права, оскільки всі суспільні відносини, пов’язані з володінням і розпорядженням майном та його використанням ґрунтуються на цивільно-правових засадах, регулюються саме цивільним правом. Але зрозуміти суть положень визначених у нормативно правових актах та підручниках без розуміння римського приватного права фактично неможливо. Преторське право було однією з найпрогресивніших течій римського приватного права, що і зумовлює необхідність глибшого осмислення даної теми. Тому проголошення свободи підприємництва, рівність усіх форм власності зумовили розвиток підприємництва, що в свою чергу визначило потяг до вивчення цивільного законодавства і цивільного права. Цивільне право, або як зараз вживається більш узагальнене поняття “цивілістика”, справді визначає правові засади організації громадянського суспільства, які вироблені й вивірені багатовіковим досвідом, левова частка якого припадає на діяльність саме преторів у Римській державі, які змогли створити такі норми, які пройшли крізь горнило законодавства різних держав та пережили самих творців цього права та саму державу, в якій вони були створені.
Що ж до дослідження саме преторського права, то значення та результати отримані в ході даної роботи будуть більш актуальні саме для студентів юридичних вузів чи тих осіб, які досліджують генезис римського права. В той самий час деяка абстрактність теми дозволяє побудувати данну роботу на межі двох систем права: публічного та приватного. Це можна пояснити так: коли ми будемо розглядати претора, як посадову особу в Римі, його повноваження і функції ми будемо працювати в сфері публічного права (як вказував Ульпіан (D.1.1.1.2) до публічного права відносяться sacra (питання релігійного культу), sacerdotes (питання, що стосуються правового статусу жерців, magistratus (те, що визначає права і обов’язки магістратів, у тому числі і преторів)). Цей перелік не можна вважати вичерпним, але в ньому визначаються найважливіші сфери публічного життя. В той самий час розглядаючи діяльність преторів та їх вплив на право (створення, зміна, доповнення норм права) ми вже підбираємось впритул до приватного права, тобто аналізу тих норм права, які стосувалися інтересів приватних осіб (D. 1.1.1.2). Тобто гносеологічне значення вивчення питань пов’язаних з римським правом можна охарактеризувати так: для того щоб ґрунтовно опанувати сучасний цивільне право слід спочатку ознайомитись з його витоками – римським приватним правом, його основними принципами, цивільно-правовими ідеями, інститутами, лаконічним і глибоким змістом. Так перенасиченість статтями, їхніми положеннями не дає можливості зрозуміти сутність цивільного права, яку можна зрозуміти лише ґрунтовно пізнавши римське приватне право. Преторське право повністю абстраговане від тих соціально-економічних умов, на ґрунті яких воно зародилося і тому цілком позбавлене будь-якого коментування чинного на той час законодавства.
Що ж до історії розгляду питання римського приватного права і преторського права зокрема то досить багато літератури по цій темі ми можемо знайти закордоном, там нараховуються сотні та тисячі наукових робіт, навчальних посібників. Але, зважаючи на те що політикою Комуністичної партії було невизнання приватного права на речі, розгляд даного питання здійснювався в Україні на досить низькому рівні.
Серед вчених, що розглядали дані проблеми можна виділити Новіцького, Косарева, Підопригору, Тищика, Кульчицького, Перетерського, Розенталя.
Проте найбільшого розквіту вітчизняна наука з питання римського приватного права досягла, напевно, у дореволюційний час. На той період нараховувалось сотні робіт з римського приватного та публічного права. Ці праці можуть також бути використані сучасними юристами. Серед авторів дореволюційного періоду І.Б. Новіцький називає таких: Покровський І.А. “История римского права” – 1917, Хвостов В.М. “История римского права” – 1919, “Система римского права” з випуска 1904-1908, Сальковський “Институции римского права (руский перевод)” – 1910.
При вивченні римського приватного і публічного права можна також використовувати історико-правову літературу: Ю.М. Бірюков “Государство и право древнего Рима”, М. – 1969, П.Н.Галанза “Государство и право Древнего Рима”, М. – 1963 та інші.
Розповівши про значення римського права не тільки в освіті студента-юриста, а й про значення його для історії потрібно визначити роль преторського права в ньому.
Преторське право було об’єктивно зумовленим “живим правом”, воно мало чи не найбільше значення у формуванні нових інститутів права. Так саме через претора, його едикти, впроваджувались нові правила, що потім переходили в цивільне (квіритське) право.
Преторське право було ланкою, що зв’язувало статичну систему квіритського права та суспільні відносини, які бурхливо розвивались.
Лише завдяки швидкій реакції претора на зміну суспільних відносин, універсальності цих змін у праві, римське право змогло стати таким, яким ми його розглядаємо тепер. Завдяки діяльності преторів воно перестало бути вузько національним та статичним, воно почало жваво розвиватись, задовольняти товарно-грошовий оббіг та забезпечувати панування домінуючого класу. Доцільно вказати що саме претор серед інших видів магістратів займав становище особи, яка реально покращувала систему права тогочасної держави, хоча юридично не мала на це права та не знаходилась на найвищому щаблі ієрархії органів системи магістратів.
1. Система магістратів у Римі та місце претора у ній.
Магістратура з’явилася після реформи Сервія Туллія. Магістрати – це службові особи держави, урядовці різних рівнів. Magister у перекладі – начальник. Магістрат стоїть на чолі народу, його образа прирівнюється до образи всього римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності, або усунутий, зміщений з неї. Магістри не були наділені законодавчою владою, бо це право належало лише Народним зборам. Магістри поділялися на дві групи: 1) ординарні (звичайні); 2) неординарні (надзвичайні).
Магістратуру характеризували такі риси:
-виборність; магістрів обирали на Народних зборах з числа осіб віком від 27 років і старших (вік залежав від посади); оскільки магістри обиралися, то їх не можна назвати чиновниками, яких призначають вищі за рангом урядовці; до невиборних, призначуваних магістрів належали диктатор і начальник кінноти; при правлінні Сулли віковий ценз було збільшено: для квесторів – від 30 років, для преторів – від 40 років, для консулів – від 42 років.
-колегіальність; на кожну посаду, крім диктатора та начальника кінноти, обирали по кілька осіб. Вони працювали окремо, а при вирішенні важливих питань узгоджували між собою рішення; магістрат міг рішення свого колеги позбавити юридичної сили, наклавши veto;
-недовгочасність перебування на посаді. Магістратів обирали на 1 рік, крім цензорів, яких обирали на 5 років.
-відповідальність перед народом. Магістрат відповідав за свою діяльність перед тими зборами, які його обрали.
-безоплатність. Магістрати не одержували за свою працю винагороди, бо їх діяльність була почесним обов’язком і ганебно брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках магістратам доводилось зазнавати значних витрат, наприклад на виборчу кампанію, оснащення війська, прийоми. Ось тому займати посади магістрів могли в основному заможні люди.
Магістри були наділені правом вдатися до примусу у випадках невиконання їхніх розпоряджень: затримувати порушників, віддавати їх до суду, накладати арешт на їхнє майно. Кожен ії вищих магістратів мав допоміжний аппарат урядовців. Кожен, хто бажав виставити свою кандидатуру на посаду якогось магістрата повинен був заздалегіть повідомити про це діючого магістрата, який мав право скликати Народні збори. Назвавшись кандидатом, він одягав білу тогу (candidatus – людина, одягнена в білу тогу) і міг проводити передвиборчу кампанію.
Ординарні магістрати
Консули. На чолі всіх ординарних магістратів стояли два консули. Вони обирались із патриціїв, але плебеї після тривалої боротьби домоглись прийняття законів Ліцінія і Секстія, за якими один із консулів повинен обиратися із плебеїв. Консулам належала влада, якою до встановлення республіканського ладу володіли царі, в тому числі і право кримінального судочинства.
Консулам належало також вище військове командування. Крім того консули мали ряд інших повноважень, а саме: а) керівництво набору римських громадян в армію; б) призначення командного складу армії; в) здійснення правосуддя в армії; г) розпорядження військовою здобиччю; д) право заключення перемир’я з ворогами і т. п.
Претори. Помічниками консулів стали претори, посада яких була введена в IV столітті до н. е. Спочатку вони заміщували консулів на час їх відсутності в Римі і виконували обов’язки по охороні внутрішнього порядку, тобто здійснювали керівництво поліцією безпеки. Але потім в їх компетенцію стало входити керівництво правосуддям. Діяльнісь преторів в цьому напрямку зіграла виключну роль в історії римського права.