2.4. Обмеження авторських прав: вільне використання творів
Права авторів та їхніх правонаступників не є необмеженими. Хоча авторські права і є виключними, законодавчо встановлено численні винятки з них та їх обмеження. Як наслідок цього, авторським правом в багатьох випадках допускається вільне використання творів, тобто їх використання без згоди володільців авторських прав на них.
Вільне використання творів дозволяється законами про авторське право всіх країн виключно у передбачених цими законами випадках. Перелік умов, за яких дозволяється вільне використання творів, як правило, є вичерпним і містить, в залежності від країни, всі або кілька з наступних обставин:
1. Використання твору є випадком “чесного використання” згідно критеріїв, встановлених в законі.[141]
2. Використання твору здійснюється з інформаційними, бібліотечними, архівними чи освітніми цілями, для особистих потреб тощо. [142]
3. Твір вважається в країні суспільним надбанням. [143]
4. Відтворено було настільки незначну частину твору, що таке відтворення є de minimis і не складає порушення авторських прав.
5. Володільцем авторських прав було надано ліцензію, що припускається.
Нижче буде розглянута остання з перелічених правомірних підстав вільного використання творів, дія якої в Інтернеті складає найбільший інтерес для цілей даного дослідження, – ліцензія, що припускається.
2.4.1. Л і ц е н з і я , щ о п р и п у с к а є т ь с я .
З дозволу володільця авторських прав користувачі можуть вчиняти з твором певні дії, як, наприклад, відтворення та розповсюдження примірників твору, що за відсутності такого дозволу вважалось би порушенням авторських прав.
Дозвіл володільця авторських прав може набувати багатьох форм. В одних випадках його може бути надано, наприклад, у формі наступної заяви, розміщеної внизу Web-сторінки: “Дозвіл на копіювання та розповсюдження цього документа надається за умови належного зазначення джерела запозичення та знаку охорони авторського права”.
В інших випадках дозвіл може мати більш традиційну форму ліцензійної угоди – контракту між володільцем авторських прав та іншою особою, яким цій особі надаються права, які звичайно належать лише володільцю авторських прав. Як правило, ліцензійна угода укладається у письмовій формі, але не завжди. В багатьох країнах її може бути укладено в усній формі, а у випадку програмного забезпечення – шляхом здійснення конклюдентних дій. У другому випадку до кожного матеріального носія інформації додається текст ліцензійної угоди, яка акцептується розірванням обгортки, в яку запаковано матеріальний носій.
Всі згадані форми надання дозволу мають одну спільну рису – всі вони є явною, чітко визначеною ліцензією на використання твору в той чи інший спосіб. Проте в Інтернеті такі ліцензії надаються вкрай рідко, найчастіше володільці авторських прав не дбають про укладання ліцензійних угод, залишаючи права користувачів без належної уваги.
В багатьох випадках, однак, існування ліцензії на певне використання твору можна припустити. Таким чином, ліцензія, що припускається – це дійсна угода, про факт існування якої судити, виходячи з аналізу певної дії чи поведінки володільця авторських прав.[144] Сторони такої угоди явно не домовились про її укладання, натомість, про її існування можна судити, проаналізувавши їхню поведінку.
2.4.1.1. К р и т е р і ї в и з н а ч е н н я і с н у в а н н я л і ц е н з і ї .
Суди доходили висновку про наявність ліцензії, що припускається, за дуже різних обставин. В залежності від ситуації, присутні як мінімум три ключових фактори, які говорять на користь існування ліцензії на хоча б деякий вид використання твору в певних ситуаціях, що виникають в Інтернеті. Цими факторами є:
1) Необхідність.
Всі без винятку форми поведінки користувачів в Інтернеті так чи інакше зачіпають права авторів та їхніх правонаступників, оскільки включають копіювання, зміну, розповсюдження, публічне виконання чи показ охоронюваних авторським правом творів. Звідси цілком логічним виглядає припущення, що, розміщуючи твори в Інтернеті, володільці авторських прав на них, непрямим чином погоджуються з їх неминучим використанням в той чи інший спосіб.
Доставка надісланого через Інтернет повідомлення електронної пошти, наприклад, вимагає численних актів копіювання, які відбуваються автоматично по мірі того, як послання проходить через різні складові частини мережі. Тому, посилаючи повідомлення, відправник тим самим погоджується на необхідне відтворення.
Аналогічним чином, коли, скажімо, фотографія поміщується на Web-сайт, вона не може використовуватися іншими в той спосіб, в який володілець авторських прав хотів би, щоб вона використовувалась, якщо не буде піддана багатократному копіюванню. Конкретніше, для того, щоби продивитися Web-сторінку, необхідно скопіювати її зміст в оперативну пам’ять комп’ютера, що робить можливим побачити її на екрані. Оскільки ця поведінка складає відтворення і, таким чином, є, по крайній мірі технічно, порушенням авторських прав, має існувати презумпція згоди їх володільця на відтворення поміщеного на сайт твору. Інакше кажучи, коли володілець авторських прав на твір розміщує його в Інтернеті, це є однією з ключових ознак того, що ним було надано ліцензію, що припускається. [145]
Проблема з визначенням необхідності полягає в значній мірі в тому, що копіювання є необхідною складовою поведінки користувачів в Інтернеті, в той час як воно не взагалі не потрібно для сприйняття матеріальних примірників творів. Візьмемо, наприклад, друковані матеріали – журнали, газети, брошури, каталоги та подібну до них продукцію, що розповсюджується в паперовій формі. Люди можуть безпосередньо ознайомитися із змістом друкованої версії видання, але для того, щоби переглянути Інтернет-версію того ж самого видання, мають зробити його копію в своєму комп’ютері, хоча б на короткий час.
Дана проблема є подібною до тієї, що постала перед Конгресом США 1980 року з приводу програмного забезпечення. Тоді Конгрес дійшов висновку, що авторське право має забороняти несанкціоноване відтворення комп’ютерних програм, але не повинно перешкоджати правомірному використанню цих творів. Оскільки ввід програми у комп’ютер можливий лише шляхом її копіювання, а значить, потенційно є порушенням авторських прав на неї, Конгрес додав новий розділ до Акту про авторське право, в якому зазначив, що власник примірника комп’ютерної програми має право скопіювати цю програму у пам’ять комп’ютера, щоби використовувати її з метою, для якої вона призначенаю.
Подібним чином це питання вирішено Верховною Радою України в прийнятому нею Законі, який дозволяє виготовлення законним власником примірника комп’ютерної програми одної її копії без дозволу автора програми чи іншої особи, якій належать авторські права на неї, “за умови, що ця копія призначена тільки для архівних цілей або для заміни правомірно придбаного примірника у випадках, якщо оригінал комп’ютерної програми буде втраченим, знищеним або стане непридатним для використання”. [146] При цьому отримана копія не може бути використана для цілей інших, ніж архівні, заміна легального оригіналу програми, “забезпечення її функціонування на технічних засобах особи, яка використовує ці програми, і вчинення дій, пов’язаних з функціонуванням комп’ютерної програми відповідно до її призначення, зокрема запис і збереження в пам’яті комп’ютера, а також виправлення явних помилок”. [147]Отже, обидва законодавчі органи визнали, що неможливо законно користуватися комп’ютерним забезпеченням, не скопіювавши його з матеріального носія, на якому воно було придбано, у пам’ять комп’ютера і відповідним законодавством встановили, що таке копіювання не є порушенням авторських прав.
На жаль, жоден парламент ще не розповсюдив цей підхід на будь-яку іншу категорію творів, зафіксованих у цифровому вигляді. Однак не позбавлена підстав думка про те, що це мають зробити суди, не чекаючи, коли це зроблять законодавці. Чи підуть суди таким шляхом, покаже час.
2) Звичай та загальноприйнята практика.
В багатьох випадках загальновизнана практика та звичаї, не будучи необхідними для користування твором, тим не менш, є настільки домінуючими в Інтернеті, що має існувати презумпція обізнаності та згоди користувачів з ними.
У деяких випадках звичай є втіленим у самому принципі роботи певного Інтернет-сервісу і звідси є, чи має бути, зрозумілим кожному, хто ним користується. Візьмемо в якості прикладу списки розсилки. Оскільки автор повідомлення знає, що список розсилки автоматично відтворить та розповсюдить послання серед всіх передплатників даного списку і, більше того, саме з цією метою і надсилає до нього своє повідомлення, його дії мають розглядатися як такі, що надають дозвіл на таке відтворення і розповсюдження.
Інші звичаї не є необхідними для нормальної роботи сервісів Інтернету, але є елементами загальноприйнятої практики. Електронна пошта тут може бути гарним прикладом, оскільки в Інтернет-середовищі існує усталений звичай копіювати повідомлення електронної пошти і пересилати їх іншим, подекуди разом з власними коментарями. З формальної точки зору, така поведінка, що включає копіювання, зміну та розповсюдження охоронюваного авторським правом матеріалу, є порушенням авторських прав. Але якщо “всі це роблять” весь час, і всі знають, що інші це роблять весь час, то чи не є це підставою визнати цю практику такою, що не порушує авторські права?