3) Судове переслідування.
Розгляд у суді справи про порушення авторських прав є потужним засобом реалізації прав інтелектуальної власності, і його не слід недооцінювати. Навіть при тому, що далеко не кожне порушення авторського права стає предметом судового розгляду, загроза подання позову до суду є досить ефективним стримуючим фактором.
Судовий розгляд порушень авторського права не тільки дозволяє володільцеві авторських прав отримати компенсацію за конкретні акти їх порушення, він також публічно застерігає інших щодо негативних наслідків їхньої протиправної поведінки. Дійсно, цілий ряд володільців авторських прав, які мали успіх у судовому переслідуванні порушників їхніх прав на розміщені в Інтернеті твори, подбали про те, щоби про результати судових процесів широко повідомлялося.
Незважаючи на всі переваги судового переслідування порушників авторських прав, винесення та виконання судового рішення проти іноземного порушника авторських прав на розміщені в Інтернеті твори, на жаль, пов’язано з численними проблемами, про які йдеться нижче.
3.3. Проблеми, пов’язані з винесенням та виконанням судового рішення проти іноземного порушника авторських прав на розміщені в Інтернеті твори
Після того, як порушення авторських прав сталось, їхній володілець має вирішити, наскільки судове переслідування є для нього здійсненним завданням. Транскордонний характер Інтернету призводить до того, що дуже часто порушник авторських прав на розміщені в мережі твори виявляється іноземною фізичною чи юридичною особою. А це, в свою чергу, ставить володільця авторських прав перед рядом перешкод правового та економічного характеру.
Нижче міститься аналіз проблем, що виникають з поданням володільцем авторських прав позову до порушника його прав на розміщені в Інтернеті твори як у країні порушника, так і у власній країні. Крім того, буде розглянуто арбітраж як альтернативу судовому розгляду справи, а також питання, пов’язані з визнанням та виконанням іноземних судових та арбітражних рішень.
З’ясувавши питання про наявність та умови правової охорони, що надається в певній країні іноземним авторам, останні мають прояснити для себе питання, пов’язані з обсягом та сферою дії цієї охорони. Володільців авторських прав на розміщені в Інтернеті твори, що відстоюють свої права в іноземній державі, серед цих питань має цікавити, перш за все, таке: чи розповсюджується авторсько-правова охорона за законодавством даної країни на твори, розміщені в Інтернеті?
Навіть якщо держава є учасницею Бернської і Всесвітньої конвенцій та Угоди TRIPS, не можна бути впевненим, що вона застосовує норми авторського права до розміщених в Інтернеті творів, оскільки жодна з цих міжнародних угод чітко не зазначає, що її положення застосовуються в контексті Інтернету. На сьогодні лише дві міжнародні угоди присвячені безпосередньо питанням охорони авторських та суміжних прав в Інтернеті – це Договори ВОІВ 1996 року.
Більше того, навіть якщо країна порушника застосовує свої закони про авторське право в контексті Інтернету, певні дії можуть не складати порушення авторських прав згідно з її законодавством. Так, внутрішнім законодавством країни у відповідності з вимогами Бернської конвенції, якою не встановлено право на розповсюдження та право на публічне сповіщення для всіх категорій творів, може бути дозволено надання доступу до певних матеріалів без дозволу володільця авторських прав на них.
Також, якщо за законодавством країни порушника авторсько-правова охорона не розповсюджується на акти тимчасового відтворення, то недозволене автором чи його правонаступником надання можливості для ознайомлення з творами за допомогою Інтернету не вважається в цій країні порушенням авторських прав.
На жаль, Україна не є стороною Угоди TRIPS, а положення Договорів ВОІВ лише тільки мають бути імплементовані до її законодавства. До того ж, в Україні відсутня значна судова практика у сфері захисту авторських прав на розміщені в Інтернеті твори. За таких обставин уявляється вкрай складним завданням передбачити, яку позицію займе український суд, отримавши позов про порушення авторських прав на твір, розміщений в Інтернеті.
Таким чином, далеко не в кожній країні, в тому числі і в Україні, розгляд справи про порушення авторських прав на розміщений в Інтернеті твір має великі шанси закінчитися винесенням судового рішення на користь їхнього володільця.
Для того, щоб уникнути сумнівів щодо обсягу та сфери дії авторсько-правової охорони в іншій державі, володілець авторських прав може укласти з іноземним користувачем результатів своєї творчості ліцензійну угоду, передбачивши в ній, що у випадку виникнення спору між сторонами з приводу умов ліцензії застосуванню підлягає право країни, із законодавством якої володілець авторських прав обізнаний найкраще.
Однак, пізніше ліцензіат, опинившись у ролі відповідача у справі про порушення договірних зобов’язань, може просити суд визнати вибір права недійсним. Підставами такого визнання, визнаними міжнародним приватним правом більшості країн, є протиріччя норм обраного права публічному порядку країни суду та значно більша зацікавленість країни суду у вирішенні справи.[160]
Отже, відповідач у справі про порушення авторських прав, який розглядається українським судом, може доводити, що будь-який контракт, яким обмежується право України регулювати авторсько-правові відносини в межах її території, має бути визнано недійсним. Відповідач також може заявити, що будь-які умови ліцензії, які обмежують його право на вільне використання творів у випадках, передбачених українським законодавством, [161] мають бути визнані судом недійсними як такі, що суперечать публічному порядку України.
Окрім проблем із сфери міжнародного приватного права та матеріального права країни, де шукає захисту володілець порушених авторських прав на розміщені в Інтернеті твори, йому також наведеться зіткнутися з деякими ускладнення процесуального характеру.
Взагалі, будь-яка особа, що вирішила відстояти свої інтереси в іноземному суді, неминуче стикається з наступними труднощами: [162]
1. незнання процесуальних норм, обов’язкових для іноземного суду, що на практиці означає необхідність залучення до справи місцевого адвоката;
2. обов’язковість ведення процесу мовою країни місцезнаходження суду та, як результат, необхідність перекладу всіх документів, що представляються під час розгляду справи;
3. процесуальний формалізм судів та можливість оскарження судового рішення у кількох інстанціях, що призводить до збільшення судових витрат та термінів отримання остаточного рішення у справі;
4. не завжди високий рівень компетентності суддів національних судів у питаннях міжнародного обігу та, нерідко, упередженість проти іноземної особи, що виступає стороною у справі;
5. збір доказів та їх оцінка згідно з правом країни суду, що не завжди відповідає вимогам міжнародного обігу, та технічні ускладнення, які виникають при з’ясуванні змісту та застосуванні судом іноземного права.
Все вищесказане, включаючи зауваження стосовно фінансового боку справи, в повній мірі стосується і судового переслідування володільцем авторських прав порушника своїх прав в країні останнього. Висока вартість представництва в іноземному суді дуже часто призводить на практиці до того, що порушення авторських прав, в тому числі і на розміщені в Інтернеті твори, залишаються безкарними.
У випадку України, як і багатьох інших країн, що розвиваються, та країн з “перехідною” економікою, до наведеного переліку можна додати низький рівень обізнаності суддів у питаннях інтелектуальної власності та міжнародного механізму її захисту, а також у технічних питаннях, хоча б мінімальний ступінь розуміння яких є просто необхідним при розгляді справ, що стосуються комп’ютерної техніки та інформаційних мереж.
3.3.1. О с о б и с т а п і д с у д н і с т ь .
Позивач у справі про порушення авторських прав на розміщений в Інтернеті твір також повинен довести, що суд має підсудність щодо відповідача. Якщо останній не є резидентом США, то американський суд не матиме щодо нього загальної підсудності і повинен буде визначити, чи має він спеціальну підсудність.[163]
Щоб встановити власну спеціальну підсудність у відповідності до Конституції США, суд повинен з’ясувати, що відповідач має достатньо мінімальних контактів з країною суду, щоб здійснення юрисдикції “не порушувало традиційних понять чесної гри та реальної справедливості”.[164] Вимога мінімальних контактів передбачає, що відповідач здійснив якусь дію, завдяки якій він свідомо скористався з привілею вести справи в країні суду, тим самим послугувавшись перевагами та захистом її законів. [165]
Суди Сполучених Штатів вже неодноразово розглядали питання особистої підсудності осіб, які займаються тією чи іншою діяльністю в Інтернеті. В результаті судами було визнано, що з огляду на транскордонний характер Інтернету критерії визначення особистої підсудності мають бути пом’якшені.
Вирішуючи колізії між законами штатів, американські суди охоче розповсюджували власну юрисдикцію на осіб в інших штатах, виходячи з того, що ділова активність цих осіб в Інтернеті виходила за межі одного штату. Проте, просто підтримання особою сайту, доступ до якого може бути отримано з території, на яку розповсюджується юрисдикція суду, було визнано недостатнім для встановлення підсудності особи даному суду. Як зазначив у своєму рішенні один суд, “створення сайту, як введення продукту в комерційний обіг, може відчуватися по всій країні – або навіть по всьому світу – але, за відсутності більшого, воно не є актом, свідомо спрямованим на країну суду”.