Розглядаючи справи за участю іноземних осіб, американські суди, натомість, виявили небажання розповсюджувати на них свою юрисдикцію. Так, суд у Нью-Джерсі вирішив, що відповідач в Італії йому не підсудний. Спір стосувався інциденту, який трапився в готелі в Італії. Суд відкинув довід позивача, що оскільки відповідач надавав публіці фотографії, телефонні номери та іншу інформацію про себе, доступну через Інтернет у Нью-Джерсі, то суд у Нью-Джерсі має щодо нього особисту підсудність. Суд вирішив, що реклама в Інтернеті не надає суду в іншій країні підсудності щодо позивача.
Крім того, суд у Нью-Йорку висловив свою стурбованість намаганнями деяких судів регулювати діяльність в Інтернеті і відповідно до цього відмовився накладати судову заборону на будь-які протиправні дії за межами Сполучених Штатів. Суд зазначив, що відповідачеві “не можна заборонити експлуатувати його Інтернет-сайт тільки тому, що цей сайт є доступним в країні, де товар заборонено. Винесення іншого рішення “було б рівносильним заяві, що цей Суд, і будь-який інший суд будь-де в світі, може претендувати на підсудність щодо усіх постачальників інформації в глобальній мережі”.
Отже, при вирішенні питання про підсудність іноземців, американські суди мають вирішувати, в якому обсязі Конституція США дозволяє їм здійснювати юрисдикцію щодо іноземців. Якщо відповідач у справі про порушення авторських прав має намір вести справи в Сполучених Штатах і дійсно продає через Інтернет контрафактні примірники твору в Сполучених Штатах, тоді позивач міг би довести наявність особистої підсудності відповідача. Проте, якщо останній розміщає контрафактний примірник твору в Інтернеті, не переслідуючи при цьому комерційних цілей, прецедентне право не дає чіткої відповіді на питання, чи матиме суд Сполучених Штатів підсудність. При його розв’язанні суд має боротися з тенденцією поширення підсудності судам США всіх актів порушення авторських прав в Інтернеті.
3.3.2. Д о г о в і р н а п і д с у д н і с т ь .
За угодою сторін розгляд справи може бути віднесено до юрисдикції будь-якої держави, незважаючи на те, що за законом країни суду воно підсудне місцевому суду. Така передбачена договором між сторонами підсудність називається договірною та визнається законодавством та судовою практикою більшості країн.[166]
Дійсність пророгаційних угод, тобто тих угод, якими встановлюється вибір підсудності, було визнано Верховним Судом США [167] за умови, що їх реалізація не зашкоджує безпідставно одній із сторін. Цей самий принцип пропонується закріпити і в американському законодавстві.[168]
Дві потенційні проблеми існують у зв’язку з пророгаційними угодами. По-перше, суд може визнати вибір країни суду безпідставним. Відповідач може знаходитись у тисячах кілометрів від Сполучених Штатів. До того ж, якщо відповідач є приватною особою чи малим підприємством, то він може бути занадто обтяжений необхідністю захищати свою позицію в американському суді.
По-друге, пророгаційна угода може виявитися марною, якщо відповідач зволіє не предстати перед іноземним судом. Якщо відповідач не має значних активів або ділових зв’язків у США, він може бути не зацікавленим приймати участь у судовому розгляді в цій країні.
3.3.3. А р б і т р а ж я к а л ь т е р н а т и в а с у д о в о м у р о з- г л я д у с п р а в п р о п о р у ш е н н я а в т о р с ь к и х п р а в в І н т е р н е т і .
Арбітраж – це спосіб вирішення цивільних (торгових) спорів органом, який складається з однієї чи кількох фізичних осіб, не входить до системи державних судів, але рішення якого мають силу останніх.[169] Цей орган називається третейським (арбітражним) судом, а звернення до нього відбувається на підставі угоди між сторонами у спорі, яка іменується третейською (арбітражною) угодою або, якщо вона є частиною іншого договору, арбітражним застереженням.[170]
Третейська (арбітражна) угода може бути укладена як до виникнення спору між сторонами, так і після. В контексті захисту авторських прав в порядку арбітражу це означає, що їх володілець може звернутися до арбітражу з позовом на підставі третейської (арбітражної) угоди, укладеної ним з відповідачем як до моменту порушення авторських прав (наприклад, арбітражного застереження в ліцензійній угоді), так і після порушення.
Переваги розгляду справ арбітражним судом є віддзеркаленням негативних аспектів вирішення спорів органами державного правосуддя. Серед переваг арбітражу в літературі найчастіше згадуються наступні:
1. менша тривалість та формалістичність процедури;
2. відносна дешевизна;
3. компетентність арбітрів, які обираються з числа спеціалістів в області господарських відносин та міжнародного обігу;
4. камерність (негласність) засідань.
3.3.4. В и з н а н н я т а в и к о н а н н я і н о з е м н и х с у д о в и х т а а р б і т р а ж н и х р і ш е н ь .
Володілець авторських прав, який отримав рішення суду чи арбітражу у справі про порушення його прав на свою користь не у країні порушника, має бути готовим до того, що там це рішення може бути не визнано або не виконано.
Допустимість та порядок визнання та виконання іноземного судового чи арбітражного рішення визначається законодавством кожної конкретної країни та міжнародними угодами, в яких вона бере участь. [171]
Визнання рішення іноземного суду чи арбітражу означає, що воно є підтвердженням прав та обов’язків в тій же мірі, що і рішення місцевого суду чи арбітражу. У випадках, коли судове чи арбітражне рішення передбачає здійснення компетентними органами якихось дій по захисту прав позивача, таке рішення має бути також виконано, тобто піддано спеціальній процедурі видачі дозволу на його виконання. [172]
Більше того, будь-яке рішення суду або арбітражу буде підлягати перегляду апеляційним судом в державі відповідача, якщо він вирішить його оскаржити.
При вирішенні питання про визнання іноземного судового чи арбітражного рішення суд може скористатися широким колом підстав для відмови у визнанні, до яких, як правило, належать:
1. недотримання належної процедури;
2. відсутність особистої підсудності;
3. відсутність предметної підсудності;
4. неповідомлення відповідача;
5. суперечність публічному порядку країни суду [173].
Отже, навіть коли суд у країні позивача виявив персональну підсудність для слухання справи, позивач може бути вимушений знову доводити в суді країни відповідача правомірність встановлення існування такої підсудності. Крім того, суд в країні відповідача може відмовитися визнати рішення суду країни позивача через відсутність предметної підсудності. Зрештою, якщо суд країни позивача чи арбітраж застосував іноземне право до акту порушення, який стався в країні відповідача, суд цієї останньої країни також може відмовити у визнанні іноземного судового чи арбітражного рішення.
Законодавством різних країн закріплені різні системи виконання іноземних судових та арбітражних рішень. В одних країнах (наприклад, в Італії) вимагається лише перевірка іноземного судового чи арбітражного рішення з формальної точки зору та встановлення непротирічча його публічному порядку країни суду, в інших передбачена видача екзекватури (наприклад, у Франції та Бельгії) або реєстрація іноземного рішення в спеціальному реєстрі (наприклад, у Великій Британії), а в деяких (як у Франції) можлива і перевірка рішення по суті. [174]
Спільним для всіх цих систем є вимога взаємності як умова для виконання рішення. На жаль, міжнародними двосторонніми та багатосторонніми угодами, згідно з якими держави зобов’язуються визнавати та виконувати іноземні судові чи арбітражні рішення як свої власні, охоплено чисельні, але далеко не всі країни світу. Так, Сторонами міжнародної угоди з найбільшою в цій галузі кількістю учасників – Конвенції ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, прийнятої в Нью-Йорку 1958 року, – є лише біля сотні держав.[175]
Таким чином, за відсутності ефективного та всеохоплюючого міжнародного механізму виконання іноземних судових та арбітражних рішень, рішення іноземного суду чи арбітражу може не стати адекватним засобом захисту прав авторів та їхніх правонаступників.
ВИСНОВКИ
Сучасне авторське право не дає однозначних відповідей на питання, що постали перед науковцями та практиками в результаті виникнення сучасних інформаційних технологій та функціонування Інтернету. Звикши мати справу з формами фіксації творів та маючи територіальний характер, авторське право в його теперішньому вигляді доводить свою нездатність належним чином регулювати суспільні відносини з приводу використання цифрового представлення творів та транскордонних комп’ютерних мереж.
Проведене дослідження надає можливість зробити висновок про справедливість наступних положень:
1. Всі категорії творів, зафіксованих в цифровій формі та поміщених на сайти в Інтернеті, відповідають критеріям охорони, встановленим авторсько-правовим законодавством більшості країн світу, і, таким чином, підлягають охороні авторським правом будь-якої з цих країн нарівні з творами, зафіксованими в більш традиційних формах, незалежно від виконання яких-небудь формальностей та факту опублікування.
2. Транскордонний характер Інтернету, цифрова форма закріплення розміщених в ньому творів та правовий нігілізм його користувачів сприяють масовим порушенням авторських прав в Інтернеті та значно ускладнюють здійснення авторами та їх правонаступниками своїх прав.