3. Попри загрози, які становлять інформаційні технології для володільців авторських прав на розміщені в Інтернеті твори, такі твори продовжують створюватися, в тому числі виключно для їх розповсюдження через Інтернет.
4. Всі майнові та немайнові права, що належать авторам та їхнім правонаступникам, в тій чи іншій мірі зачеплені функціонуванням Інтернету.
5. Розв’язати питання про зміст та об’єм авторських прав на розміщені в Інтернеті твори за умов транскордонного характеру цієї мережі та все більшої взаємозалежності країн можливо лише шляхом докладання спільних зусиль всіх зацікавлених сторін: держав, міжнародних організацій та організацій, що представляють як інтереси володільців авторських прав, так і інтереси споживачів.
6. Авторським правом дозволяється використання твору з дозволу автора чи його правонаступника та у ряді інших передбачених законами випадках. Дозвіл володільця авторських прав на використання твору може мати чітко виражений характер або припускатися, виходячи з таких факторів як необхідність, звичай та загальноприйнята практика, а також поведінка сторін.
7. Судове переслідування за численні “мікро-порушення” авторських прав в Інтернеті є нездійсненним завданням з цілого ряду юридичних, соціальних та економічних причин.
8. Змінити на краще сучасний стан справ з охороною авторських прав в Інтернеті можливо лише за умов поєднання правових методів регулювання з технологічними та економічними важелями.
9. Володільцям авторських прав на розміщені в Інтернеті твори доступна велика кількість моделей перехресного субсидування, які дозволяють їм отримувати доходи, не стягуючи платні за використання об’єктів їхніх авторських прав безпосередньо з користувачів мережі.
10. Економічні та технологічні методи захисту авторських прав не повинні стати сурогатом авторського права в Інтернеті, проте воно має регулювати лише найбільш екстремальну суспільну поведінку в Інтернеті, залишивши решту спектру ринковим важелям впливу на неї.
Одержані висновки придатні для використання органами законодавчої та виконавчої влади України з метою формування державної політики у сферах зв’язку, інформатизації та охорони авторських прав, а також розробки нормативно-правових актів та укладання міжнародних угод в цих галузях.
Всі вищенаведені положення в повній мірі справедливі щодо авторського права України. Як і авторсько-правове законодавство інших країн, воно виявилося неготовим до появи нових феноменів суспільного життя, породжених “цифровою революцією”. І це цілком природно. Право завжди не встигає за технологією. Як і інші галузі права, авторське право може лише намагатися адекватно реагувати на зміни в технології з тим, щоби позитивний соціальний ефект від впровадження таких технологічних здобутків, як Інтернет, сягнув максимально можливого рівня.
Досягти цього в масштабах української складової мережі Інтернет можливо лише за допомогою систематизації авторського права України та приведення його у відповідність до міжнародних стандартів, що склались у сфері охорони творів, розміщених в Інтернеті, з часів появи сучасних інформаційних технологій та комп’ютерних мереж.
Під систематизацією права звичайно розуміють процес приведення до єдності нормативно-правових актів шляхом зовнішньої або внутрішньої обробки їх змісту [176]. В контексті авторського права України, даний процес уявляється найбільш доречним розпочати з інкорпорації (як офіційної, так і неофіційної). Цей спосіб систематизації права надасть можливість внести до первісних текстів нормативних актів з питань захисту авторських прав всі наступні зміни та доповнення, а також виявити в них внутрішні протиріччя і неузгодженості. Сказане стосується, перш за все, Закону України “Про авторське право і суміжні права”, який, будучи досить добре розробленим та прогресивним для часу свого прийняття, пізніше неодноразово змінювався та навіть в останній своїй редакції містить деякі невідповідності, нечіткості формулювань, прогалини тощо, а також суперечить деяким положенням Типового закону ВОІВ про авторське право і суміжні права та міжнародних договорів, учасницею яких є Україна.
Лише після закінчення процесу офіційної інкорпорації авторського права України видається доцільним розпочати його кодифікацію. Цей процес полягає у зведенні до єдності нормативно-правових актів, що належать до даної галузі права, шляхом переробки і внутрішнього узгодження їх змісту та відкидання їх певних застарілих частин. При цьому мають бути заповнені прогалини, що існують в авторському праві України у таких сферах, як правова охорона комп’ютерних програм та баз даних, вільне використання творів, а особливо здійснення прав авторів та інших володільців авторських і суміжних прав та відповідальність за їх порушення.
Уявляється доречним, щоби таке заповнення прогалин в авторському праві України відбувалося у формі розробки і прийняття спеціальних законів, покликаних регулювати суспільні відносини у зазначених сферах, з одночасним включенням їх положень цивільно-правового характеру до Книги Четвертої “Право інтелектуальної власності” нового Цивільного кодексу України, [177] який було прийнято Верховною Радою України 29 листопада 2001 р. та, якщо буде підписаний Президентом, вступить в силу 1 січня 2003 року. Саме цей нормативно-правовий акт, поряд з Конституцією, “безумовно повинен стати основою для побудови системи права в Україні, бо з ним могли б звірятися всі наступні закони і відповідно оцінене минуле законодавство”. [178]
Під час кодифікаційних робіт законодавець має враховувати прийняті Україною на себе зобов’язання за міжнародними договорами, стороною яких вона є, а рівно і положення інших міжнародних документів, які, не накладаючи на держави жодних зобов’язань, є, тим не менш, визнаними міжнародними стандартами в галузі авторського права (насамперед, Типовий закон ВОІВ про авторське право і суміжні права та Типовий закон Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) про електронну комерцію).
Необхідно також вжити необхідних заходів для найшвидшого приведення законодавства України у відповідність до вимог Угоди TRIPS, як це передбачено Указом Президента України “Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні”. [179] Приєднання України до цієї угоди наблизить її членство в СОТ та відкриє їй шлях до використання механізму вирішення спорів у сфері міжнародної торгівлі, який існує в рамках цієї впливової організації.
Згідно з Угодою про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, яка була підписана 16 червня 1994 р. та набула чинності 1 березня 1998 р., Україна взяла на себе зобов’язання до 2003 року досягти рівня охорони прав на інтелектуальну власність, який існує в ЄС, та приєднатися до багатосторонніх конвенцій з права інтелектуальної власності, сторонами яких є держави-члени ЄС (ст.50 і Додаток ІІІ). До таких конвенцій належать і укладені під егідою ВОІВ Договір про авторське право та Договір про виконання і фонограми, які закріпили нові тенденції в авторському праві, що виникли внаслідок розвитку цифрових технологій та мережі Інтернет. Положення обох Договорів ВОІВ, як і положення Римської конвенції, ще очікують на імплементацію до внутрішнього законодавства України. [180]
Законодавство про інтелектуальну власність також входить до сфери адаптації законодавства України до законодавства ЄС згідно із затвердженої Указом Президента України Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу.[181] З точки зору приведення у відповідність до європейських стандартів авторського права України у сфері інформаційних технологій, для вітчизняного законодавця мають становити неабиякий інтерес такі акти ЄС, як Директива Ради 91/250/ЕЕС з питань захисту комп’ютерних програм, Директива Ради 96/9/ЕС про охорону баз даних, а також Зелена книга стосовно авторського права і суміжних прав в інформаційному просторі.
Зближення та уніфікація норм авторського права України “з відповідними правилами окремих країн, груп країн або нормами міжнародних конвенцій універсального значення, які розраховані на їх прийняття національно-правовими системами більшості країн світу, є вимогою часу, а точніше, продиктовані економічними реаліями сьогодення. Це слід особливо підкреслити, аби зрозуміти, що пошуки певних правових рішень за кордоном не є примхою розробників або якимось “схилянням” перед Заходом. Від того, якою мірою буде вирішено цю проблему, залежить рівень адаптивності нашої країни в європейському та світовому економічному та політичному просторі”. [182]
Звичайно, успішність процесу систематизації та модернізації авторського права України відповідно до потреб, продиктованих революційними перетвореннями в інформаційній сфері, буде в значній мірі залежати від того, чи будуть змінюватися в країні традиційні правові поняття і концепції, що вироблялися протягом багатьох років. І це вже відбувається. Але цей процес дуже повільний і вимагає зміни поглядів на нього тих, від кого залежить його хід.
На жаль, як законодавці, так і ті, хто покликаний тлумачити закони, не завжди розуміють природу та значення нових досягнень науки. Тому надзвичайно важливим для України, яка “з одного боку, ... має потужний науково-технічний потенціал, високорозвинену культуру, а з другого – донедавна не мала ... власного законодавства про охорону інтелектуальної власності”[183], а спеціальне законодавство з питань комп’ютерних мереж лише починає створювати, є розуміння юристами, законодавцями та суддями того, як авторське право регулює функціонування інформаційних технологій на сучасному етапі та які тенденції їх розвитку і як вплинуть на нього в майбутньому.