Слід зауважити, що аналіз суду стосовно легітимності прослуховування телефонних розмов у демократичних країнах викладений в основному в справі Класса (Klass) (п. 47—60), де йшлося про прослуховування телефонних розмов, запроваджене з мотивів національної безпеки і здійснюване поза межами будь-яких судових рамок, — у країні, яка на той час зіткнулася з хвилею тероризму, спрямованого на дестабілізацію політичної системи.
На практиці визнано, що національний законодавець повинен мати певні дискреційні повноваження щодо вибору порядку стеження. Проте держави «не мають безмежної свободи розсуду у плані таємного стеження за громадянами, оскільки таке законодавство може підірвати і навіть зруйнувати демократію під приводом її захисту». У цьому плані забороняються законодавчі акти, що дозволяють так званий попередній чи загальний нагляд. Суд залишає за собою можливість визначення «існування адекватних і достатніх гарантій проти зловживань». Однак «така оцінка має лише відносний характер, оскільки залежить від усіх обставин справи, наприклад, від характеру, обсягу та тривалості можливих заходів, причин, потрібних для їх запровадження, компетентних органів, що дають на них дозвіл, здійснюють і контролюють, виду оскарження, передбаченого національним правопорядком». У конкретному випадку суд надає перевагу системі, що підпадала б під контроль з боку суду. При цьому суд визнає, що відсутність судового контролю для надання дозволу чи нагляду за такими заходами не є порушенням Конвенції.
Стосовно прослуховування телефонних розмов за судовим рішенням, визнається необхідність існування законодавчих актів, що дають дозвіл на здійснення перехоплення розмов за судовим рішенням в інтересах боротьби зі злочинністю. У справі Мелоуна (Маїопе) суд зазначає, що «наявність законодавчої бази, яка дозволяє здійснювати перехоплення розмов для сприяння поліції у виконанні нею своїх завдань, може бути необхідною в демократичному суспільстві для захисту правопорядку та запобігання кримінальним правопорушенням. Суд допускає, наприклад, твердження, за яким зростання злочинності, зокрема організованої, дедалі більша винахідливість злочинців і легкість та швидкість їх пересування роблять прослуховування телефонних розмов необхідним для розшуку злочинців та боротьби з ними».
При цьому Європейський суд зазначив, що «здійснення подібних повноважень викликає, з огляду на їхній таємний характер, ризик зловживань, що можуть бути легко допущені в окремих випадках і мати шкідливі наслідки для демократичного суспільства в цілому». Тому, на думку суду, «порушення прав, що випливають з цього, мають вважатися необхідними в демократичному суспільстві лише тоді, якщо прийнята система стеження передбачає достатні гарантії від зловживань». На практиці це означало б позбавити захисний механізм значної частки його суті. Саме це й сталося із заявником, який у даному випадку не зміг скористатися ефективним захистом національного законодавства, яке не встановлювало розрізнення між абонентами лінії, що прослуховується. Суд вважає, що заявникові не було забезпечено ефективного контролю, як це розуміється згідно з принципом верховенства права, а також такого контролю, що може обмежити оскаржуване втручання лише необхідними заходами в демократичному суспільстві» .
Зі свого боку, Комісія зазначила, що законодавство Люксембургу щодо прослуховування телефонних розмов не дає підстав для критики. Так, розглядаючи питання про відповідність Конвенції нових положень Кримінально-процесуального кодексу, що дозволяли суддям-слідчим здійснювати прослуховування телефонних розмов, Комісія відхилила скаргу, констатувавши, що «втручання, дозволені оскаржуваним законодавством, забезпечують адекватні й достатні гарантії від зловживань, виходять з принципу верховенства права і спрямовані на захист демократії від загроз». Комісія також зауважувала у певній справі, що прослуховування адвокатської контори і зберігання протягом усього процесу записів розмов із журналістами не було непропорційним з огляду на те, що, з одного боку, адвокат, запідозрений в участі у злочинному угрупованні, був потім засуджений на цій підставі, а з іншого боку, до закінчення процесу не можна було знати, чи відпаде потреба в записах; крім того, запроваджені заходи ніяк не вплинули на здійснення професійної діяльності журналістами.
Список використаних джерел
1. Загальна декларація прав людини 1948 р. // Європейське право в галузі прав людини. - Київ-Будапешт, 1997. - Є. 568-573
2. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. // Європейське право в галузі прав людини. - Київ-Будапешт, 1997. - Є. 521-539
3. Основні протоколи до Європейської конвенції з прав людини (протоколи № 1, № 2, № 4, № 6, № 7, № 9, № 11) // Європейське право в галузі прав людини. -Київ-Будапешт, 1997. - Є. 544-567
4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 12.1966 p.)
5. Закон України про ратифікацію Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та протоколи № 1,2, 4, 6, 7,9,11 до неї від
17 липня 1997 року //Відомості Верховної Ради України. -1997. -№33.
6. Бущенко А.П. Практика Европейского суда по правам человека. - М., 2001.
7. Антонович М. Конвенція про захист прав людини і основних свобод у судах європейських держав та перспективи її застосування в Україні // Право України. - 2000. - № 8.
8. Аль-Сулабі М. Юридична природа міжнародних стандартів прав людини // Право України. - 2000. - № 9.
9. Раданович М.М. Міжнародно-судові засоби імплементації Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод // Право України. -1999.-№12.
10. Туманов В.А. Европейский суд по правам человека. - М.; Норма, 2000
11. Жуковська О.Л. «Європейська конвенція з прав людини: Основні теорії, …». – К. 2002