Реферат на тему:
Право на таємницю кореспонденції та телефонних розмов
План
1. Поняття права на таємниці кореспонденцію та телефонних розмов
2. Право на таємницю письмової кореспонденції :
а.) Свобода листування і ув 'язнення;
б.) Особливі випадки
3. Право на таємницю телефонних розмов:
а.) Форми втручання
б.) Умови правомірності прослуховування телефонних розмов
Список використаних джерел
1. Поняття права на таємниці кореспонденцію та телефонних розмов
Стаття 8 Конвенції є першою з низки статей (8—11), побудованих за однаковою структурою: перший пункт, в якому констатується існування певного права (виклад: права), і пункт 2, яким передбачається можливість обмежень за певних умов, щодо здійснення згаданого права (обмежувальна суспільна умова).
Стаття проголошує чотири види прав, правильним для яких є те, що вони стосуються особистої сфери життя людини: приватне життя, сімейне життя, житло, кореспонденція.
Слід зазначити, що жодне з цих прав немає будь-якого визначення в Конвенції, а Європейський суд у своїй практиці і коли не виявляв наміру дати точне визначення цих прав. Так, стосовно приватного життя, Суд дійшов висновку, що «поняття приватного життя є широким і не може бути визначене вичерпно», і визначить звідси, що «немає ні можливості, ані необхідності намагатися визначить вичерпний спосіб поняття приватного життя.
Крім того, в деяких справах Суд об'єднує теоретично відмінні одне водного поняття «приватне життя» і «сімейне життя», створивши нову, не передбачену Конвенцією категорію «приватне і сімейне життя». Це преторіанське поняття дедалі частіше використовується в останніх рішеннях. Зокрема, воно дає можливість вдаватися до узагальнювального аналізу повсякденного життя, наприклад, коли вони належать до якоїсь окремої спільноти як-от кіпріоти, що живуть в анклаві. Так, посилаючись на це нове поняття права, на повагу до приватного та сімейного життя, практика розширила сферу застосування статті 8, визнавши, що вона гарантує право, специфічне для меншин, а саме - право на повагу їхнього традиційного способу життя.
Стаття 8 визнає фактично «право на повагу» органами влади або навіть за необхідності, приватними особами чотирьох видів легітимних інтерес, які в ній викладені.
Практика показує, що «поняття "повага не вирізняється чіткістю, а вимоги, що ним охоплюються, надто різняться тому чи іншому випадку, залежно від практики та умов, які існують в державах учасницях»
Мова йде про давнє право, визнане в більшості європейських держав і тісно пов'язане з повагою до приватного життя. Захист за статтею 8 стосується всіх форм втручання в передання чи зміст повідомлень. Страсбурзькі органи зазначають, що стосовно скарг на створення перешкод для передання інформації шляхом листування стаття 8 являє собою lex specialis порівняно зі статтею. Право на повагу до кореспонденції передбачає, що держави утримуються від втручання в листування, зокрема з метою обмеження чи перешкоджання і вживають позитивних заходів для уникнення будь-якого незаконного перехоплення як з боку державних органів, так і з боку приватних осіб. Проте обов'язки, які можуть бути покладені на державу, не включають забезпечення безперебійної роботи поштової служби. Захист Конвенції поширюється на всі форми листування, і передусім на обмін листами та, в загальному сенсі, письмовими повідомленнями. Йдеться також і про нові технології, такі, як передання повідомлень засобами приватного радіомовлення — так званими Citizen Band або телефоном.
2. Письмова кореспонденція
За загальноприйнятим тлумаченням, стаття 8 визначає принцип свободи кореспонденції. Він стосується, зокрема, відправлення приватних, особистих або сімейних листів , а також телеграм чи навіть, у відповідних випадках, зберігання матеріалів або «предметів, що можуть належати до категорії кореспонденції» . Деякі представники доктрини вважають, що захист, передбачений цим положенням, не поширюється на адміністративні чи рекламні відправлення. Європейський суд з прав людини, зі свого боку, включив до сфери захисту, що його забезпечує стаття 8, кореспонденцію комерційного характеру і професійну кореспонденцію.
В принципі цей захист не застосовується до документів, які вже надійшли до одержувача і зберігаються ним. Відповідно, обшук і вилучення документів, що зберігаються в одержувача, мають вважатися такими, що не підпадають під дію пункту 1 статті 8. Такий підхід обґрунтовується в доктрині тим фактом, що стаття 8 захищає можливість обмінюватися кореспонденцією, а не її матеріальний носій. Проте ця думка, очевидно, не має абсолютного характеру.
Європейська судова практика з питань письмової кореспонденції стосується головним чином скарг, поданих особами, позбавленими свободи, а саме: бродягами (рішення у справі «МакКаллум проти Сполученого Королівства» (MacCallum с. RU.) від ЗО серпня 1990 року, № 183; «Кемпбелл проти Сполученого Королівства» (Campbell c. R.U.) від 25 березня 1992 року, № 233) або тимчасово ув'язненими (рішення у справі «Пфайфер і Планкль проти Австрії» (Pfeifer et Plankl c. Autriche) від 25 лютого 1992 року, CEDH № 233). Отже, саме на основі цих справ Суд і визначав принципи тлумачення свободи кореспонденції, встановлюючи загальні правила і розглядаючи особливі випадки.
а.) Свобода листування і ув'язнення
Як видно на практиці, пошта є найпоширенішим засобом підтримання зв'язків із зовнішнім світом для ув'язнених та для осіб, поміщених у психіатричні установи. Втім, така можливість спілкуватися із зовнішнім світом значною мірою залежить від режиму, встановленого адміністрацією пенітенціарної установи.
На початковому етапі Комісія вважала, що контроль листування, здійснюваний органами влади, є невід'ємною частиною статусу ув'язненого, а тому не являє собою навіть втручання у право на таємницю кореспонденції, Гарантоване пунктом 1 статті 8, або ж є цілком виправданим, згідно з пунктом 2 цієї статті. Таким чином, ув'язнені фактично випадали зі сфери дії Гарантій, проголошених у [статті 8] Конвенції.
Щодо Європейського суду, то вже в першій справі, у якій постало це питання, він зазначав, що ув'язнені особи мають юридичні підстави спиратися на положення пункту 1 статті 8 і можуть посилатися на право на повагу до таємниці кореспонденції. Отже, було відкинуто тезу про непрямі обмеження, пов'язані зі статусом ув'язненого, які допускалися Комісією. Виходячи з цього, будь-які заходи щодо кореспонденції (контроль, обмеження, вилучення, заборона) мають розглядатися як втручання і перевірятися під кутом зору пункту 2 статті 8. При цьому Суд допускає, що «певний контроль листування ув'язнених може мати місце і сам по собі не зачіпає Конвенцію».
Адміністрація пенітенціарної установи може також визначати загальний порядок листування ув'язнених, який, за умови його поміркованого характеру, не становить порушення прав. Наприклад, можуть встановлюватися вимоги щодо паперу та порядку оплати поштових послуг або заборонятися використання зашифрованих чи незрозумілих відправлень. Пенітенціарні установи в принципі не повинні оплачувати поштові послуги за ув'язнених, крім можливих випадків, коли за браком коштів ув'язнена особа фактично позбавлена можливості листуватися чи значно обмежена в цій можливості. З іншого боку, зазначені установи повинні здавати на пошту і вручати кореспонденцію ув'язненим, а також інформувати їх про можливі труднощі доставки з боку поштових служб. Дана адміністрація пенітенціарної установи може на законних підставах затримувати, перехоплювати листи та піддавати їх цензурі. Одначе такі заходи допускаються лише за умови дотримання вимог, визначених пунктом 2 статті 8. Це означає, що подібні заходи мають здійснюватися «згідно із законом». Такий «закон» за змістом Конвенції не повинен залишати державним органам надто широку свободу розсуду, бо інакше особи, щодо яких застосовується згаданий контроль, не користуватимуться мінімальним рівнем захисту, що його передбачає принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Практика показує, що в деяких європейських країнах регламентація питань контролю кореспонденції ув'язнених не відповідала вимогам Конвенції, а отже, порушувала статтю 8. Так, у Великій Британії нормативні акти, що мали вигляд простих інструкцій чи директив, не були достатньо доступними, а також в Італії, в Польщі і в Латвії нормативні акти не зазначали з достатньою чіткістю обсяг повноважень органів влади і порядок їх здійснення щодо цензури кореспонденції. В законі Румунії викладено надто нечіткі або надто загальні положення, а в Австрії закон видається непередбачуваним і не дає змоги громадянам оцінити наслідки його застосування до них. Відповідні норми в Україні не уточнюють достатнім чином кількість бандеролей чи посилок, що їх можуть отримувати ув'язнені. Крім того, закон повинен відповідати «легітимним інтересам», тобто захищати правопорядок, запобігати правопорушенням чи захищати мораль. Стосовно другої з названих вимог державам завжди вдавалося переконати Суд, навіть якщо заявник заперечував легітимність мети, переслідуваної відповідним законодавством. І, нарешті, обмеження мають вважатися необхідними в демократичному суспільстві. Розглядаючи цю умову, Суд бере до уваги «нормальні й розумні вимоги ув'язнення», а отже, визначає, чи заходи, вжиті національними органами влади щодо кожного листа, є вмотивованими в кожному конкретному випадку. Аналізуючи практику, можна вивести певні принципи. Затримка з переданням кореспонденції не обов'язково є порушенням Конвенції. Цензура або викреслення деяких уривків листа, навіть якщо вони становлять менше порушення, ніж вилучення, визнавалися такими, що не були необхідними в демократичному суспільстві. У разі вилучення кореспонденції чи унеможливлення листування, що кваліфікується судом як «найрадикальніша форма втручання». Рішення з цього приводу має ухвалюватися з урахуванням обставин конкретного випадку. Так, вилучення кореспонденції виправдовується в разі погроз застосування насильства (D, спроби залякування свідків чи вживання брутальної лексики. І навпаки, вилучення листів, адресованих державним, судовим (прокурор) чи політичним (парламент) органам, а також до юридичних консультацій (адвокати), в яких розкриваються умови ' ув'язнення, є невиправданим. Це також стосується і простих листів, що надсилаються приватним особам, як-от родичам і друзям або третім особам — як фізичним особам, так і неурядовим організаціям.