1) представництво, що виникає на підставі адміністративного акта;
2) представництво, що виникає внаслідок юридичних фактів, прямо передбачених в законі;
3) представництво на підставі договору.
Представництвом, яке ґрунтується на адміністративному акті, вважається таке представництво,коли представник зобов’язується діяти від імені особи, яку він представляє, на підставі адміністративного розпорядження особи, яку представляють. У ролі особи, яку представляють, виступає організація, що є юридичною особою, а функції представника виконують її працівники, які по роду своєї діяльності повинні представляти організацію у відносинах з третіми особами, наприклад, продавці торговельних підприємств (невласники), завідувачі складами, базами тощо, якщо вони перебувають з роботодавцем у трудових правовідносинах та їх прийняття на посаду оформлено наказом або розпорядженням. Цим же актом або окремою довіреністю визначаються і повноваження представника.
Представництво виникає внаслідок юридичних фактів, прямо вказаних у законі. Так, батьки зобов’язані захищати права і інтереси своїх неповнолітніх дітей і тому вони є їх законними представниками. Законними представниками є і опікуни [4, ст.60].
В цьому разі юридичними фактами, з якими пов’язується виникнення відносин по представництву, виступають обставини, безпосередньо вказані в законі, наприклад, родинні зв’язки батьків і дітей, встановлення опіки. Власне і повноваження представників у цьому виді відносин по представництву також безпосередньо визначені законом.
Що стосується представництва на підставі договору, то воно істотно відрізняється від двох перших. Ця відмінність полягає насамперед у тому, що воно є добровільним. Це означає, що на здійснення від імені особи, яку представляють, дії (угоди) вимагається згода представника, тобто досягнення згоди між особами, одна з яких приймає на себе зобов’язання діяти від імені другої.
Залежно від того, ким визначається представник і на чому ґрунтуються його повноваження, розрізняють обов’язкове і добровільне представництво.
Характерними ознаками обов’язкового представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, сімейними, адміністративними). Наприклад, батьки, усиновителі, опікуни виступають представниками недієздатних осіб, неповнолітніх дітей до 15 років, в силу прямої вказівки закону [4, ст.144].
По-друге, особа, яку представляють, не приймає участі в призначенні представника, і вона не може особисто відмінити чи змінити повноваження представника, бо ці повноваження визначаються законом.
Різновидом обов’язкового представництва є так зване статутне представництво. За ним представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій.
Добровільне представництво – це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом уладання договору доручення.
2. Повноваження представника і їх особливості
Як я вище зазначила, представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юридичні дії внаслідок повноваження.
В юридичній літературі діють різні точки зору на правову природу повноважень представника. Більшість учених розглядає повноваження представника як особливе суб’єктивне право, яке реалізується представником у відносинах з третіми особами. О.С.Йоффе вважає, що повноваження є юридичним фактом, який визначає межі приєднання до правоздатності особи, яку представляють, дієздатності представника.
За характером походження та своїм змістом повноваження є суб’єктивним правом, яке делеговано представникові на підставі вказівки закону або волі особи, яку представляють. Цьому праву не протистоїть конкретний обов’язок якої-небудь особи – ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Здійснення повноважень представником є юридичним фактом, який породжує права та обов’язки особи, яку представляють. Згідно законодавства повноваження можуть ґрунтуватися на довіреності, законі, адміністративному акті [2,ч.1 ст.62], а також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець, касир тощо).
Наявність у представника повноважень є обов’язковою умовою будь-якого представництва.
Угода, укладена від імені другої особи, особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою [2, ч.1 ст.63].
Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.
Схвалення може бути здійснено як у письмовій формі (наприклад, у вигляді листа), так і шляхом вчинення конклюдентних дій, які свідчать про виконання угоди (наприклад, прийняттям виконання). Таке схвалення має бути зроблено в межах нормального необхідного стоку або встановленого строку при здійсненні угоди.
Як свідчить судова та арбітражна практика непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повноважень. У роз’ясненні Вищого господарського суду України зазначається, що у разі, коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень або з перевищенням цих повноважень вона має бути визнана недійсною, як така, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу пповноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов’язку перевіряти такі повноваження [9].
Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім’я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, господарські суди відповідно до зазначеного роз’яснення виходять з такого: якщо керівник відокремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але в тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід слід вважати укладеною від імені юридичної особи.
3. Представництво без повноважень при укладенні угод
За загальними правилами про представництво в цивільному праві особа при укладенні певних угод в інтересах іншої особи повинна в своїх діях додержуватися меж наданих їй повноважень. В противному разі недодержання цього правила може створити ситуацію, коли угода, укладена хоч і від імені другої особи, особою, що цю угоду безпосередньо уклала, насправді ж для особи, яку представляють, ніяких юридичних наслідків не породжує. Це відбувається тоді, коли уповноважена на представництво особа здійснює від імені особи, яку представляє, певні дії, на здійснення яких представницькі повноваження або відсутні, або обсяг цих повноважень не охоплює угод, фактично укладених представником.
Особа вважається такою, що діяла без представницьких повноважень, в одному з двох випадків.
По-перше, коли повноваження у представника фактично існували, але на момент здійснення передбаченої повноваженнями юридичної дії мало місце припинення цих повноважень. Наприклад, матиме місце “представництво без повноважень”, коли раніше особа була уповноважена на певні дії від імені другої особи за довіреністю, однак угода за цією довіреністю укладена тоді, коли строк довіреності вже закінчився.
По-друге, особа вважатиметься такою, що діяла без представницьких повноважень, коли останні взагалі були відсутні. При цьому не має юридичного значення причина відсутності зазначених повноважень. Останніх у відповідної особи може не бути через те, що особа, яка була зацікавлена в тому, щоб її хтось представляв, лише мала намір скористатися можливостями представництва, однак дальше наміру справа не пішла. Відсутніми вважатимуться також повноваження, які хоч і надані представникові за довіреністю, але остання, наприклад, не відповідає передбаченій законодавством нотаріальній формі.
Точно кажучи, без повноваження представництво не виникає, а той, хто береться представляти і діяти в цьому напрямку відповідним чином, вважатиметься особою, яка діє лише про людське око, тобто представником мнимим.
Від дій без повноважень істотно не відрізняються дії від другої особи, здійснені особою, якою надані їй представницькі повноваження були перевищені в кількісних, якісних, фактичних чи інших показниках. Зокрема, перевищенням представницьких повноважень за кількісними показниками вважатимуться угоди, укладені від імені другої особи, особою, яка придбала річ за ціною, що перевищує ту, яка була передбачена обсягом повноважень. Аналогічна ситуація матиме місце і тоді, коли обсягу повноважень не відповідає вага, кількість речей або кількість послуг.
Перевищенням представницьких повноважень за якісними показниками вважатимуться угоди, укладені від імені другої особи, особою, яка замість товару одного сорту придбала товар іншого сорту.
Перевищенням повноважень представником вважатимуться дії останнього і в інших випадках, наприклад, при обміні речі довірителя на річ, що не відповідає змісту наданих за довіреністю повноважень. Те ж саме має місце при купівлі нерухомості: замість зазначеного в довіреності місця знаходження відповідного об’єкта для особи, яку представляють, була придбана нерухомість в іншій місцевості тощо.
Слід відмітити, що з наведених та аналогічних підстав укладення угоди розглядатиметься як дія без повноважень або з перевищенням повноважень безвідносно до того, від імені якої особи укладалася ця угода – візичної чи юридичної.