Правомочності користування та розпоряджання майном тісно пов'язані між собою. Часто, користуючись майном, власник тим самим і розпоряджається ним, оскільки у процесі його використання може відбуватися зміна його юридичного становища.
Спірним є питання про знищення майна власником: це правомочність користування чи розпоряджання? При вирішенні цього питання слід виходити з того, що врешті-решт усяке використання майна призводить до його знищення - споживання одразу (харчі, паливо) чи поступово (наприклад, після закінчення терміну амортизації основних фондів). Знищення власником майна іншим шляхом, окрім використання, відбувається рідко (забій тварин, знищення непотрібної речі). По суті, із знищенням майна має місце припинення волею власника самого права власності на нього у зв'язку з тим, що відсутній об'єкт.
Таким чином, суб'єктивне право власності характеризується за допомогою відомої «тріади» правомочностей по володінню, користуванню та розпоряджанню, які становлять його зміст. При цьому слід прислухатися до висловлювань римських юристів про те, що у зв'язку з широтою права власності правомочності власника можуть бути й іншими, якщо вони не охоплюються згаданими трьома, аби це не було прямо заборонено1. Так, в англо-саксонському праві нараховується 10-12 повноважень власника
У континентальному праві і, зокрема, в Україні йдеться й про управління власністю, в результаті чого висловлюються пропозиції про доповнення змісту права власності правомочністю управління. Взагалі управління розуміється досить широко і насамперед його пов'язують з виробничими або суто організаційними відносинами, розуміючи як категорію публічного права (наприклад, коли йдеться про державне управління).
Проте тенденції у зміні правового регулювання права власності призвели до стверджень про право управління як складової права
1Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. - М.: Госюриздат, 1960. -С. 92.власника на розпоряджання майном1 або окремої його правомочно-ті, яка не збігається ані з повноваженням розпоряджання, ані з інши-його повноваженнями як порізнь, так і у сукупності, хоч би й як спосіб їх реалізації2.
Обов'язки власника. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов'язків. У цьому випадку звичайно говорять про обмеження права власності. Окремим обов'язком власника є тягар утримання майна (ст. 322 ЦК).
Обмеження права власності. За своєю суттю право власності безмежне, воно поширюється на річ у всіх напрямах, реалізується у різних відносинах та надає необмеженість правового панування над річчю. Такий підхід до розуміння сутності права власності є виправданим і має практичне значення, оскільки хоча у дійсності неминучі численні його обмеження, проте основна ідея, покладена в підґрунтя цього права, диктує виключення будь-яких обмежень, окрім встановлених законом. Ступінь, форми та порядок обмежень при цьому неоднакові у різних правових системах, вони можуть змінюватися за наявності різних обставин та зводяться до вказівки на додержання власником закону та прав третіх осіб.
Не слід плутати тимчасове обмеження власника у правомочнос-тях, а також загальні заборони та межі з позбавленням права власності, яке тягне його припинення як суб'єктивного права.
Отже, з одного боку, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку - воно надає суб'єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства3.
Враховуючи висловлене вище про обов'язки власника і про широту права власності, слід визначитись з його межами прй здійсненні носієм цього права своїх повноважень. Потреба в них є очевидною, оскільки безмежна воля окремої особи була б не тільки запереченням права, а й прямою протилежністю добра. Зовнішня воля особи завжди була обмежена свободою інших осіб у тій саме мірі, в якій цього вимагає добро4.
1 Карасе А. В. Право государственной социалистической собственности на землю в2 Спасибо-Фатеева І. В. Про питання юридичної сутності управління в сучасних
умовах // Проблеми законності. - 2002. - № 53. - С 122-132; Вона ж. - Питання упр
авління державною і комунальною власністю // Предпринимательство, хозяйство
и право. - 1999. - № 10. - С. 9-14; Вона ж. Юридична природа права на управління в
акціонерному товаристві // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 3. -
С 77-88.
3 Камышанский В. П. Право собственности: пределы и ограничения. - М.: Закон и
право, 2000.-С. 39.
4 Трубецкой Е. Н. Энциклопедия права. - СПб.: Изд-во Лань, 1998. - С. 68,69.
318
Розділ IV
ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА
319
Виходячи з такої властивості права власності, як пружність і еластичність, при обмеженні права власності його обсяг значно зменшується. При припиненні ж обмежень право власності самовіднов-люється, тобто приймає вид свого первісного необмеженого стану, не потребуючи додаткових дій зовні. Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права власності, а стискують, стримують власника у здійсненні суб'єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Тому вони є іманентно внутрішньо властивою характеристикою нрава власності, для якої грунтівним є:
наголос на те, що власність зобов'язує (ч. 4. ст. 319 ЦК); при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦК); власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК); діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7. ст. 319 ЦК).
Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об'єкти на праві власності, здійснювати правомочності власника.
Обмеження щодо об"єктів права власності. Для суб'єктів права приватної власності ст. 325 ЦК передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Сьогодні такого закону не існує, а обмеження містяться в постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна»1, якою встановлено, по-перше, перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на території України. До такого майна належить бойова і спеціальна воєнна техніка, вибухові речовини, зброя тощо; по-друге, зазначеною постановою запроваджується спеціальний порядок набуття права власності особами на окремі види майна, наприклад, таке майно, як вогнепальна гладкоствольна зброя, може бути придбанае за дозволом органів внутрішніх справ особами, які досягли віку 21 року, а нарізна