Цивільне право заг (стр. 114 из 161)

Право спільної власності може розглядатися в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власності - це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають із приводу володіння, користування та розпорядження спільним майном. Ці норми закріплені в ЦК, інших законах та підзаконних нормативно-правових актах, які складають житлове, сімейне, земельне законодавство, тощо. В суб'єктивному розумінні право власності складає сукупність правомочностей співвласників майна щодо володіння, користування та розпорядзкення спільним майном. У цьому випадку йдеться про конкретних осіб, які мають суб'єктивні права стосовно певної речі.

Право спільної власності не створює окремого його різновиду. Характер права на майно у спільній власності визначається юридичною особистістю конкретного учасника. Тому фізичним та юридичним особам майно належить на праві приватної власності; державі - на праві державної власності тощо. Немає сенсу виділяти і так звану змішану форму власності, коли майно на праві спільної власності належить різним за своїм правовим статусом учасникам, наприклад, фізичній та юридичній особам, юридичній особі та державі тощо. У даному разі ніякі форми власності не змішуються, бо кожна особа має право на майно залежно від особливостей свого правового статусу.

Концепція змішаної форми власності не має значення ні в теоретичному, ні в практичному сенсі.

Право спільної власності може виникнути з підстав, не заборонених законом (ч. З ст. 355 ЦК), наприклад, внаслідок спадкування однієї речі двома спадкоємцями; набуття жилого будинку подружжям за договором купівлі-продажу (дарування, міни); об'єднання майна декількома особами для будівництва гаража (договір про спільну діяльність), приватизації державної квартири у державному житловому фонді членами сім'ї тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК майно може належати особам на праві спільноїчасткової'або на праві спільної сумісної власності. За загальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона може бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено законом або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК). Різниця між двома видами спільної власності насамперед полягає у визначеності часток співвласників у праві на майно. Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені. Кожен із них має право за своїм бажанням припинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки спільного майна. У відносинах спільної сумісної власності частки співвласників наперед не визначені. Вони визначаються лише у разі припинення спільної власності. Розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим та залежати від деяких умов. Так, при поділі майна селянського (фермерського) господарства частки можуть визначатися з урахуванням трудового внеску кожного з фермерів у спільне майно. При поділі майна подружжя частка у майні одного з них може бути збільшена за обставин, які підлягають врахуванню, тощо.

§ 2. Право спільної часткової власності

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності У науковій літературі питання щодо правової природи частки власника у спільній власності є спірним. Проблеми виникають при вирішенні питання, у чому саме власнику належить частка. Склалося три основні точки зору щодо цього. Одні правники вважають, що кожному із співвласників належить частка в праві власності на майно¹, другі, що кожному із співвласників належить ідеальна частка у самому майні², а треті, що кожному із співвласників належить частка у вартості майна³.

¹Цивільне право України: Академічний курс: Підруч. / За ред. Я. М. Шевченко. -
К..2003.-Т. 1.-С.340.

²Мисник Н. Н. Правовая природа общей собственности // Правоведение. - 1993. -
Леї.-С. 32.

³Мананкова Р. П. Правоотношение общей долевой собственности по советскому
законодательству. - Томск, 1977. - С. 23.

Ш40

Розділ

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІРЕЧОВІПРАВА

341

Кожна з вказаних концепцій має свої переваги та недоліки. Втім, найбільш прийнятною вбачається перша з них, відповідно до якої кожному із співвласників належить частка у праві власності на річ. Саме вона знайшла своє закріплення в ЦК. Ця концепція найбільш аргументована. Відповідно до неї кожному із співвласників спільної часткової власності не може належати частка самого майна навіть ідеальна. Інакше, кожен із співвласників по суті був би власником свого особистого «шматочка» майна (речі) і його право не поширювалося б на інші «шматочки», оскільки вони належать іншим співвласникам. Навпаки, ідея спільної часткової власності у тому і полягає, що майно належить усім співвласникам одночасно. Тому, наприклад, зменшення майна внаслідок його пошкодження тягне за собою наслідки щодо всіх співвласників, а не одного чи кількох із них. Кожен із співвласників несе збитки пропорційно до своєї частки у праві власності на майно.

Не може визначатися також право на частку як право співвласника на частку у вартості майна (речі). У цьому випадку майно змішується з його вартістю, а це різні явища. Якщо один із співвласників виділяє свою частку, він прагне отримати частку майна, а не його вартості. І лише, якщо це неможливо (наприклад, коли така частка є дуже малою), у якості іншого замінного варіанта може йтися про грошову компенсацію. Закон не забороняє й іншу ситуацію. Один із співвласників за своїм бажанням може вкласти у спільне майно власні кошти. Внаслідок цього його вартість може зрости. Але такий співвласник може і не ставити питання щодо збільшення своєї частки у праві спільної власності. Тому вона залишиться незмінною.

Безумовно, концепція, відповідно до якої кожному із співвласників належить частка у праві власності на майно, теж має свої слабкі сторони. Справа у тому, що право - це єдине явище і воно не може поділятися на частки, навіть якщо воно належить декільком особам одночасно. Тому термін «частка у праві» є цілком умовним. Разом з тим, ця концепція дозволяє більш менш послідовно вирішувати теоретичні та практичні проблеми права спільної власності.

Частка, яка належить співвласникові у праві власності на майно, отримала назву ідеальної частки. Поряд з цим у праві існує поняття реальної частки. Остання розглядається як частка не у праві, а безпосередньо в майні (речі). Таким чином ідеальними є частки у праві власності на річ, а реальними - частки майна в натурі. Такий розподіл понять, хоча і викликає певні теоретичні зауваження, має важливий практичний сенс. Насамперед він набуває значення при визначенні порядку користування спільним майном, виділі частки спільного майна або його поділі. Так, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (ідеальна частка). Кожний із співвласників майна має

право на виділ із нього частки в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві власності на майно (ідеальна частка), тощо.

Існує декілька правил щодо визначення часток у праві спільної часткової власності:

По-перше, частки співвласників визначаються арифметично (1/2, 1/3, 25/57 і т.ін.). Це дає змогу конкретизувати обсяг прав кожного із них у процесі функціонування або припинення спільної часткової власності, а також у разі зміни суб'єктного складу спільної власності та відповідного зменшення або збільшення частки кожного із співвласників.

По-друге, у ч. 1 ст. 357 ЦК закріплено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Таким чином, рівність часток у праві спільної часткової власності є загальним правилом. Виняток з нього має бути спеціально передбачено або договором, або законом. Наприклад, співвласники за взаємною домовленістю можуть встановити нерівний розмір своїх часток у праві на майно. Підставою для цього можуть слугувати різні життєві обставини. Передусім нерівність часток виникає у зв'язку з різницею вкладів співвласників у придбання, виготовлення або спорудження спільного майна. Якщо особи зробили різні внески у придбання речі (будинку, садиби, автомобіля тощо), то відповідно до внеску кожного з них вони вправі встановити розмір часток у праві на річ.