Смекни!
smekni.com

Цивільне право заг (стр. 122 из 161)

Фактичні обставини, що обумовлюють можливість встановлення обмежених речових прав на чуже майно, полягають у наступному. Як правило, потреба у встановленні обмеженого речового права на чуже майно виникає у випадках, коли суб'єкт цивільного права не може у повному обсязі задовольнити свої інтереси шляхом здійснення прав тільки на належні йому речі. У цьому випадку у нього виникає необ­хідність задовольнити ці потреби шляхом встановлення (як правило, за домовленістю з власником) і подальшого здійснення обмежених


речових прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення пра­ва обмеженого користування чужим майном повинно бути виправда­ним можливістю або інколи навіть необхідністю його здійснення управомоченою особою, не суперечити вимогам актів цивільного за­конодавства і не порушувати прав та законних інтересів власника ре­чі або інших осіб.

Питання визначення правової природи обмежених речових прав на чуже майно були предметом пильної уваги правників (зокрема, ро­маністів) протягом багатьох століть. Як зазначається у літературі, римському приватному праву, крім права власності, були відомі й інші речові права1. Однак єдності поглядів з цього питання ні римські юристи, ні сучасні правники й дотепер не досягай. Зазначене обумов­лює важливість обрання єдиного підходу до вирішення цієї важли­вої проблеми стосовно всіх видів обмежених речових прав на чуже майно.

Заперечення можливості розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб'єктивних цивільних прав є недо­статньо аргументованим і не відповідає сучасним правовим реаліям.

По-перше, будь-які дії, як міра можливої поведінки управомоченої особи, для їх визнання суб'єктивним цивільним правом повинні грун­туватись на відповідному правовому титулі, згідно з яким воно вини­кає. Норми ЦК передбачають можливість як титульного (на підставі договору, заповіту), так і безтитульного виникнення й здійснення обмежених речових прав на чуже майно. Крім цього, суб'єктивні ци­вільні права та обов'язки, зокрема, обмежені речові права на чуже майно, можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодав­ства (ч. З ст. 11 ЦК). Тому в сучасних умовах обмежені речові права на чуже майно вже не можуть визнаватись тільки фактом, який задля забезпечення правопорядку та стабільності майнових відносин у су­спільстві набуває правової охорони.

По-друге, як аргумент розглядається можливість виникнення пра­вової конкуренції обмежених речових прав на чуже майно і прав власності, при їх співвіднесенні як різних категорій суб'єктивних ци­вільних прав. Але ж конкуренція між тими чи іншими категоріями суб'єктивних цивільних прав не виключена і в деяких інших випад­ках. Вирішення питань можливої конкуренції між кількома кате­горіями суб'єктивних цивільних прав, встановлених стосовно однієї речі, полягає насамперед у визначенні того, за якими саме правомоч-ностями слід визнавати перевагу. Зокрема, річ може мати власника і водночас бути об'єктом правовідносин, зміст яких визначає відповід­не інше речове право. Очевидною є необхідність у більшості випад­ків віддавати перевагу праву власності як найбільш повному за зміс­том і важливому за значущістю не тільки у цивільному обороті, а й у

1Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Рецепції приватного права: парадигма прогре­су. - Кіровоград, 1999. - С 36.

362


Розділ ГУ


ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА


363



суспільстві різновиду речових прав. Виходячи з цього, питання кон­куренції між обмеженими речовими правами на чуже майно і правом власності підлягають вирішенню на користь останнього. Таким чи­ном, і цей аргумент не може братися до уваги при вирішенні питання про можливість розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб'єктивних цивільних прав.

Речові права слід розглядати як різновид цивільних прав. Ар­гументи на користь такої точки зору можуть полягати у наступному:

по-перше, сам факт можливості виникнення суб'єктивного цивіль­ного права і основний його зміст визначається положеннями об'єк­тивного (за загальним правилом, хоча і не завжди) права, тобто за­кріплюється у відповідних нормах актів цивільного законодавства. Речові права на чуже майно нормативно визначені положеннями, пе­редбаченими Розділом II Книги третьої ЦК;

по-друге, будь-яке суб'єктивне цивільне право має забезпечува­тися правовим захистом, інакше його здійснення управомоченим суб'єктом не завжди може бути можливим. Стаття 396 ЦК визначає, що речові права на чуже майно у випадку їх порушення захищаються шляхом застосування правових засобів, визначених законодавством для захисту права власності1;

по-третє, суб'єктивним цивільним правам управомоченого суб'єк­та завжди кореспондують відповідні обов'язки зобов'язаної особи, Ця характерна для суб'єктивних цивільних прав ознака теж є наяв­ною при аналізі змісту відносин, які виникають при встановленні об­межених речових прав на чуже майно;

по-четверте, обмеженим речовим правам на чуже майно, наданим особам, які не визнаються власниками, притаманні такі ознаки само­стійних категорій речових прав як право слідування і абсолютний за­хист, включаючи і захист від порушень з боку власника.

§ 2. Право володіння чужим майном

Володіння чужим майном - це право особи фактично утриму­вати річ у стані привласнення, вважаючи її своєю, належною їй, здійснюючи стосовно неї всі правомочності власника, не маючи підстав на законних підставах вважатись ним.

Володіння відрізняється від можливого у інших випадках тимча­сового фактичного утримання речі тим, що суб'єкт права володіння ставиться до неї як до своєї, вважає її належною йому, а себе - упра-вомоченою особою, яка може здійснювати стосовно неї відповідні правомочності власника. Наявність права володіння визначається об'єктивним та суб'єктивним критеріями. Об'єктивний критерій виз­начається фактичним володінням річчю. Суб'єктивний критерій по­лягає у ставленні особи до відповідної речі як до своєї, у переконанні

Більш докладніше про це див. главу 19 цього підручника.

у тому, що річ належить саме їй, а не іншому учаснику цивільних від­носин.

З урахуванням положень ст. 397 ЦК володіння слід розглядати як забезпечене правовою охороною фактичне, правомірне утримання володільцем чужого майна, до якого він ставиться як до свого, йому належного. Володіння може бути законним і незаконним. Воло­діння визнається незаконним у випадках, коли воно не тільки не ґрун­тується на підставах набуття цивільних прав та обов'язків, визначених законодавством, а й суперечить йому. Але існує ще і безтитульне во­лодіння, яке слід відрізняти від незаконного володіння. Незаконність володіння визначається порушенням незаконним володільцем норм чинного законодавства (наприклад, річ викрадена у власника). Безти­тульне ж володіння не завжди може визнаватися як незаконне, бо це володіння, виникнення якого не грунтується на відповідному право­вому титулі на відміну від титульного володіння, яке завжди має виз­начену законодавством відповідну правову підставу (титул).

Володіння, виникнення якого обумовлене відповідною передбаче­ною законодавством підставою (правовим титулом, яким може бути, наприклад, договір з власником), визнається одночасно і законним володінням. Останнє завжди має правове підґрунтя, відповідно до якого воно виникає, а тому не може визнаватися недобросовісним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним. Розмежування добросовісного і недобросовісного володіння здій­снюється за суб'єктивним критерієм. Добросовісним володіння виз­нається тоді, коли володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю безпідставно. При недобросовісному володінні во­лоділець майна, навпаки, чітко знав або повинен був знати про те, що особа, у якої він придбав річ, не мала права на її відчуження. Напри­клад, незаконним є володіння, коли річ була викрадена, отримана внаслідок насильницького заволодіння майном або шляхом шахрай­ства, привласнена як знахідка без здійснення комплексу дій по роз­шуку її власника тощо. Між тим, якщо така річ була згодом придбана іншою особою, остання не може визнаватися законним її володіль­цем, але може визнаватися як добросовісний або недобросовісний во­лоділець. Добросовісним володілець буде вважатись, якщо доведе, що він не знав і не міг знати, що набуває право власності наріч, яка не належить особі, котра здійснює її відчуження. Відповідно, недобро­совісним володілець буде визнаний, коли йому в момент набуття пра­ва власності на річ було достеменно відомо, що річ не належить її продавцю, або була набута останнім за обставин, виходячи з яких, цілком зрозуміло, що річ не належала особі, яка здійснює її відчужен­ня. Правове значення визначення особи добросовісним або недобро­совісним володільцем полягає у врахуванні балансу інтересів добро­совісного володільця і власника при віндикації, тобто витребуванні майна з чужого незаконного володіння. Крім цього, відповідно до ст. 400 ЦК на недобросовісного володільця покладається обов'язок