У випадку встановлення земельного сервітуту за договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки, вказаний правочин підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Такий договір містить положення щодо умов встановлення і. подальшого здійснення сервітуту і може бути як оплатним, так і безоплатним. Якщо інше не визначене законом, власник нерухомого майна, обтяженого сервітутом, має право вимагати від особи, на користь якої встановлено сервітут, здійснювати його на відплатних засадах.
Прикладом виникнення сервітуту на підставі заповіту є право заповідача покласти на спадкоємця, до якого за заповітом має перейти право власності на нерухоме майно, обов'язок надати іншій особі право користування ним (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Цей сервітут є особистим, оскільки право користування жилим будинком, квартирою або іншим нерухомим майном, одержаним за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Крім цього, сервітутне обтяження спадкового майна спадкоємця, яке полягає у наданні відказоодержувачеві за заповідальним відказом права користування жилим будинком, квартирою або іншою будівлею, не дає права на проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.
Підстави припинення сервітуту. Відповідно до положень ст. 406 ЦК сервітут припиняється у наступних випадках: поєднання у одній особі власника майна, обтяженого сервітутом і особи, в інтересах якої встановлений сервітут; відмови від сервітуту особи, в інтересах якої він встановлений; спливу строку, на який від був встановлений; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути припинений також за рішенням суду на вимогу власника майна, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення, а також в інших випадках, встановлених законом.
§ 4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)
У випадку виникнення у особи необхідності використання чужої земельної ділянки для сільськогосподарських потреб, їй надається
право землекористування, яке може відчужуватись і передаватися у порядку спадкування.
Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між її власником і особою, яка виявила бажання користуватися нею (землекористувачем). Строк названого договору нормативно не визначений і тому встановлюється за домовленістю сторін. Виходячи з призначення земельної ділянки, він укладається на довгостроковий період. Якщо такий договір укладено без визначення строку його дії;, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це іншу сторону не менш як за один рік.
За загальним правилом цей договір оплатний.
Власниками і землекористувачами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Юридичні особи є учасниками цих відносин, як правило, у випадках, коли вони здійснюють підприємницьку діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва у формі селянського (фермерського) господарства або в інших визначених законодавством ор-ганізаційно-правових формах.
Актами цивільного законодавства визначаються права та обов'язки як власника, так і землекористувача.
Власник земельної ділянки має право: вимагати від землекористувача її цільового використання (призначення використання земельної ділянки визначається у договорі між власником і землекористувачем); одержувати плату за користування нею. Розмір такої плати, її форма (грошова чи натуральна), умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.
При цьому власник земельної ділянки не повинен перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.
Землекористувач має право: використовувати земельну ділянку для сільськогосподарських потреб у повному обсязі з врахуванням її призначення; якщо інше не передбачене законом, самостійно використовувати земельну ділянку у цілях, для яких вона надана; використовувати для особистих потреб загальнопоширені корисні копалини (вода, глина, пісок), а також водоймища, які розташовані у межах земельної ділянки; за погодженням з власником земельної ділянки робити запруди, здійснювати гідромеліоративні роботи, заходи запобігання ерозії грунтів; на відчуження права користування земельною ділянкою, якщо інше не встановлено законом.
Землекористувач зобов'язаний: своєчасно і відповідно до визначених договором умов вносити плату за користування земельною ділянкою; у випадках, визначених законом, сплачувати інші платежі (зокрема, земельний податок); здійснювати комплекс заходів щодо збереження родючості земель та забезпечення екологічної безпеки; ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть
3B8
Розділ IV
ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА
36S
Право на користування земельною ділянкою для сільськогоспода= рських потреб, якщо інше не встановлено законом, є відчужуваним. У разі відчуження власнику надається переважне перед іншими особами право на його придбання за оголошеною ціною та на інших рівних умовах. Про намір продати право користування чужою земельною ділянкою землекористувач зобов'язаний письмово повідомити її власника. Якщо протягом місяця власник не надішле письмової згоди на придбання права користування земельною ділянкою, землекористувач має право продати його будь-якій особі. Порушення права переважної купівлі права користування земельною ділянкою призводить до застосування наслідків, які визначені законодавством для випадків порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК),
§ 5. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)
Власник земельної ділянки може передати її іншим особам не тільки для подальшого використання для сільськогосподарських потреб. Суперфіцій полягає у наданні землекористувачу земельної ділянки її власником для будівництва промислових? побутових? соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (ч. І ст.4ІЗЦК),
Суб'єктами відносин землекористування для забудови можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, одна з яких, є власником земельної ділянки, а інша - суперфіціарій здійснює землекористування для забудови,
Закон не визначає можливого місцезнаходження земельної ділянки, що передається для забудови, але враховуючи призначення вказаних споруд і будівель, очевидно, що вона повинна бути розташована у межах відповідних населених пунктів.
Підставами виникнення суперфщію можуть бути договір або заповіт. При встановленні суперфіцію на підставі договору, сторони можуть самостійно визначити умови договору, керуючись загальними засадами договірного права. При виникненні суперфщію на підставі заповіту, основні права та обов'язки власника і землекористувача визначаються у відповідності з визначеною належним чином останньою волею заповідача. Однак це не виключає можливості наступного визначення умов суперфіцію на договірних засадах між спадкоємцем, який успадкував земельну ділянку і став її власником, і землекористувачем.
Неможливість існування відповідних будівель (споруд) відокремлено від земельної ділянки, на якій вони розташовані, а також відносно довгостроковий характер використання названих об'єктів нерухомості за призначенням, впливають на строки, протягом яких земле-
користувач має право на здійснення суперфщію, Строк здійснення права користування чужою земельною ділянкою .для забудови встановлюється у договорі або заповіті та може бути визначеним (строковим) або невизначеним (безстроковим),
Власник земельної ділянки, переданої під забудову, має наступні права: вимагати від землекористувача внесення плати за користування нею, а також своєчасного здійснення інших обов'язкових платежів; встановлених законом; здійснювати володіння та користування земельною ділянкою у обсязі, визначеному договором,