Цивільне право заг (стр. 13 из 161)

§ 3. Застосування актів цивільного законодавства

Застосування норм права - одна з форм (способів) реалізації права, що є активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульовані у правових нормах.

За загальним правилом особа (фізична або юридична) здійснює цивільні права і виконує цивільні обов'язки у межах, наданих їй договором чи актами цивільного законодавства (статті 13, 14 ЦК). Тому

¹ ВВР України.-1999. ~№ 11.-От. 79.г Іл

„ ² Офіційний вісник України.-1997.-№ 25.-Ст. 20. \;иг :«S

³ВВРУкраїни.-200О.-№27.-Ст.2П.. Ті¹-' -А

⁴ВВР України. -1992.-№ 31. -Ст. 440. л.' чив гіош?:і;і» , ;от Vt

застосування положень актів цивільного законодавства залежить, перш за все, від характеру диспозиції норми, яка буде застосовуватися - диспозитивна вона чи імперативна.

До категорії диспозитивних відносять цивільно-правові норми, які дозволяють особам домовитись щодо правила їх взаємної поведінки шляхом укладення договору і, навіть, відступити від положень, що встановлені законодавством, але передбачають ще й «резервне» правило поведінки на той випадок, якщо вони не скористаються зазначеним дозволом. Зокрема, прикладами диспозитивних норм є положення, якими встановлюється загальна можливість для сторін: укласти договір, котрий не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст. 6 ЦК); врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6 ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. З ст. 6 ЦК); збільшити за домовленістю строк, позовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259 ЦК) тощо. На диспозитивний характер цивільно-правових норм вказують певні словосполучення, що містяться у них і мають невизначений характер (наприклад, «може бути», «мають право», «законом допускається» тощо).

У імперативній нормі диспозиція формулюється законодавцем, і тому учасники цивільних відносин не мають права при здшсненні цивільних прав та обов'язків, у тому числі при укладенні договорів, виходити за межі, встановлені положеннями акта цивільного законодавства. Зокрема, імперативною є норма, закріплена: у ч. 2 ст. 259 ЦК, якою забороняється скорочувати за домовленістю сторін позов? ну давність, встановлену законом; у ст.520 ЦК, відповідно до якої боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Імперативність цивільно-правових норм, як правило, виражена у вигляді тих чи інших заборон (наприклад, «не має права», «не може бути», «лише» тощо).

Безумовно, цивільному праву притаманний диспозитивний метод цивільно-правового регулювання. Але це не означає, що акти цивільного законодавства не містять імперативних норм, що зумовлено об'єктивними причинами. Дня регулювання деяких суспільних відносин диспозитивні норми непридатні, оскільки не завжди доцільно і можливо покладатися тільки на власний розсуд учасників цивільних відносин. Коли мова йде, наприклад, про договори, пов'язані з оборотом цінних паперів, чи відносини, пов'язані з використанням чекової форми розрахунків, їх регулювання потребує максимальної визначеності у законі.

Між тим при застосуванні тієї чи іншої норми в ряді випадків не завжди можна чітко уявити її зміст, бо норми за правилом формуються і виражаються за допомогою загальних, абстрактних понять, термінів, які за неоднакових умов різні суб'єкти можуть розуміти досить

44

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

45

неоднозначно¹. Тому в праві застосовується такий прийом як тлумачення актів цивільного законодавства, що надає можливість забезпечити правильне застосування закріплених у них положень, тобто спроектувати норми права на рівень конкретних суспільних відносин, конкретної життєвої ситуації².

Тлумачення правової норми (включаючи й цивільно-правову) - це діяльність із з'ясування або роз'яснення (інтерпретації) її змісту з метою правильного застосування і реалізації останньої³.

Тлумачення здійснюється за допомогою певних прийомів та способів. Спосіб тлумачення - це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів⁴. Існує багато класифікацій спеціальних прийомів (способів, методів) тлумачення⁵, у відповідності з якими вони поділяються залежно_Лвід: способу тлумачення, суб'єктів тлумачення, обсягу тлумачення, за сферою дії.

За способом тлумачення виділяють філологічний (лексичний і граматичний) спосіб, при якому встановлюється зміст правової норми на основі використання законів філології; систематичний, за котрого зміст норми права з'ясовується на підставі виявлення її системних зв'язків з іншими правовими нормами. Найчастіше це відбувається при зіставленні загальних та спеціальних норм, посилальних і бланкетних норм тощо; логічний, який припускає застосування правил та аргументів логіки (логічне перетворення, порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, аналогія тощо); історичний, котрий здійснюється на підставі ознайомлення з історією появи та прийняття норм, врахування факторів, якими обумовлюється набрання ними чинності, їх зміни чи доповнення; цільовий (телеологічний), за допомогою котрого встановлюється зміст правової норми на основі виявлення її цілей.

За суб'єктами тлумачення виділяють такі види: офіційне та неофіційне. Неофіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'єктом права, а його результати не є формально-обов'язковими. Цей вид тлумачення поділяється на буденне (тлумачення особами, котрі не є фахівцями-юристами, яке за своєю сутністю є тлумаченням з метою з'ясування, усвідомлення нормативних положень); професійне (тлумачення юристів-практиків); доктри-

¹ Рабінович ТІ, М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посіб. - Вид. 3-е, зі
змін, й доп. - К.: ІСДО, 1995. - С. 140.

² Див.: Загальна теорія держави і права: Підруч. //За ред проф. М. В. ЦвІка, доц.
В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. -Харків: Право, 2002. -С. 373.

³ Рабінович 77. М. Вказ. праця. - С. 141.

⁴ Див.: Загальна теорія держави І права. - С. 374,

⁵ Див.: Васьковский Е. В. Цивияистическая методология. Учение о толковании и
применении гражданских законов. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2002; Поляков Л. В.
Общая теория права: Феноменолого-коммуникативный подход: Курс лекций. - 2-е изд.,
доп. - СПб.: Изд. «Юридический центр Пресс», 2003. - С. 783-797; Рабінович П. М.
Вказ. праця. - С. 140-143; Загальна теорія держави і права: Підруч. / За ред. проф.
М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. Харків: Право, 2002. -
С 374-384 та ін. . .„..-.„,..-

вальне (науково обгрунтоване тлумачення вчених, висвітлене у юридичній літературі, коментарях до законів, матеріалах наукових чи науково-практичних конференцій або усних виступах у межах участі у них тощо). Хоча доктринальне тлумачення не є обов'язковим, однак його вплив на з'ясування суті і змісту правових норм органами, що встановлюють або застосовують норми права, досить вагомий.

Офіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, яке здійснюється компетентними органами і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування та реалізації. Це тлумачення поєднує в собі і тлумачення-з'ясування, і тлумачення-роз'яснення. Між тим результат офіційного тлумачення не призводить до появи нового нормативного акта, оскільки акти тлумачення мають особливу правову природу і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення. Слід погодитися з тим, що дані акти, які мають назву інтер-претаційних, є обов'язковими лише в тому розумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов'язують суб'єктів адекватно сприймати зміст норми¹.

Офіційне тлумачення поділяється на автентичне² та легальне. Автентичне (власне, «авторське») тлумачення - це тлумачення цивільно-правової норми тим самим органом, що видав акт цивільного законодавства, у якому вона встановлена. Суб'єктами такого виду тлумачення є всі правотворчі органи.

Легальне (делеговане) тлумачення - це тлумачення, засноване на спеціальному повноваженні, яким закон наділяє певний орган, що не приймав акт цивільного законодавства. Відповідно до ст. 147 Конституції органом, якому делеговане право давати офіційне тлумачення Конституції та законів, є Конституційний Суд України (далі - Конституційний Суд). Окрім цього, він вирішує питання щодо відповідності законів й інших правових актів Конституції. Таким чином, хоча Конституційний Суд не належить до правотворчих органів, але його повноваження можуть відчутно впливати на регулювання цивільно-правових відносин, оскільки його рішення та висновки є обов'язковими до виконання, як і всі інші судові рішення, що ухвалюються іменем України³,