Цивільне право заг (стр. 17 из 161)

Таким чином, залежно від того, законодавство якої держави слугувало зразком (чи орієнтиром) для розвитку національного цивільного законодавства, звичайно розрізняють два основних підтипи (групи) романо-германської цивільно-правової системи - романський і німецький, котрим відповідають дві системи законодавчого та літературного викладу цивільного права - інституційна і пандектна.

Нормативною моделлю для держав романської групи був Французький цивільний кодекс 1804р., який ще називають Кодексом Наполеона (далі - ФЦК), система розташування правового матеріалу в котрому запозичена з давньоримських джерел, а саме з Інституцій Юстиніана. В основі цієї системи, названої відповідно інституцій-ною, лежить відома римському праву юридична тріада: а) особи (personae); б) речі (res); в) позови (actiones). Згідно з нею і здійснюється систематизація цивільно-правових норм за розділами Цивільного кодексу. Так, Книга І ФЦК «Про осіб» містить правила, що регулюють правове становище фізичних осіб, включаючи сімейні відносини; Книга II «Про майно і різні видозміни власності» присвячена нормам про об'єкти цивільного права і майнові права; Книга III охоплює норми про давність, про спадкове право, про зобов'язальне право І низку інших положень¹.

Для країн німецької групи правовим еталоном було Німецьке цивільне уложення 1896 р. (далі - НЦУ). Варто погодитися з В. К. Рай-хером, який зазначав, що пандектна система (за якою побудовано НЦУ) аж ніяк не римського походження; своєю назвою вона зобов'язана не Пандектам Юстиніана, а викладеним вже за зовсім іншою системою пандектам «сучасного римського права», розробленим представниками школи пандектистів. Однак і пандектна система має все ж таки деякі корені в римському праві, найважливішими з яких є римський поділ позовів на речові {actiones in rem) і особисті {actiones in personam). Вказаний процесуальний розподіл перетворився вже у глосаторів на матеріально-правовий: у поділ прав на речові і зобов'я-

¹Де ла Морандьер Ж. Гражданское право Франции: В 2-х т. / Пер с франц. Е. А. Флейшиц. - М.: Изд-во иностранной литературы. -T.I. - 1958. - 728 с.

зальні, що лягло в основу пандектної системи¹. Крім того, розробники НЦУ виділили Загальну частину, в якій були сконцентровані норми, що мають відношення до всіх інститутів цивільного права, і Особливу частину, яка містить норми окремих інститутів — зобов'язального, речового, сімейного і спадкового права².

Існування романської і німецької груп у рамках єдиної континентальної правової сім'ї не свідчить про її розкол, а швидше відображає існуючі у кожній країні розбіжності між тими, хто прагне до систематизації й абстрактності, і тими, хто віддає перевагу більш емпіричному підходу (як стверджує Р. Давид і К. Жоффре-Спиноза, «у Франції є прихильники пандектної системи і «Загальної частини», а у Німеччині - її супротивники»)³.

Система джерел права. Сучасне цивільне право континентальної Європи зароджувалося І розвивалося в університетах у процесі вивчення й удосконалення вченими доктрини римського приватного права. Прихильність юристів континентальної Європи до оперування загальними, абстрактними поняттями і категоріями, запропонованими законодавцем в результаті вивчення й узагальнення практики, вплинула І на формування відповідних джерел права.

Континентальне право - це насамперед система писаного права, центральне місце в ієрархії джерел якого посідає нормативно-правовий акт - закон.

Закони, що у країнах романо-германської правової сім'ї приймаються винятково органами законодавчої влади, будучи формально-визначеними нормативно-правовими актами, покликані охопити всі аспекти правопорядку, впорядкувати усі відносини, які тільки взагалі підлягають правовому регулюванню. При цьому прогалини у законодавстві можуть усуватися винятково законом. Разом з тим закони містять норми, що є саме загальними правилами поведінки, яким властивий деякий абстрактний характер. Тому юрист зобов'язаний витлумачити те чи інше положення закону, а потім застосувати його до конкретних суспільних відносин або винести рішення у кожному конкретному випадку.

Закони систематизуються за їх юридичною силою на: 1) конституції (основний закон) і конституційні закони; 2) звичайні закони. Верхній щабель у ієрархії законів займають конституції в силу правила,

¹ Райхер В. К. Гражданско-правовые системы антагонистических формаций / Проб
лемы гражданского и административного права. - Л.: Изд-во Ленинг. ун-та, 1962. -
С. 287.

² Вчення про пандектне право, його побудову, методи тощо досліджувалося не тіль
ки науковцями минулого, а й сучасними правниками України, зокрема Є. О. Хари-
тоновим (див. його: Історія приватного права Європи: Західна традиція. - Одеса: АО
БАХВА, 2001. - 328с), В. В. Трутнем (див. його: Ідея нової пандектистики /Мат. міжна-
род. наук.-практич. конф. «Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-
правові та економічні проблеми»: Одеса, 15 травня 2003 р. - Одеса: Астропринт. ~
СІ І 8-123).

³ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. ~ С. 60-69.

56

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

57

закріпленого у конституціях більшості держав, відповідно до якого положення законів не повинні суперечити положенням конституції чи порушувати права і свободи, нею декларовані. Домінуюча роль конституцій підкріплюється встановленням судового контролю за конституційнІстю законів.

Центральне місце серед звичайних законів посідають цивільні кодекси - зведені, внутрішньо узгоджені і складно структуровані, юридично та логічно цільні нормативно-правові акти. Кодифікація цивільного законодавства одержала поширення у всіх країнах романо-германської правової сім'ї та стала однією з її відмітних ознак.

Значну роль серед джерел цивільного права відіграють міжнародні договори. Якщо спробувати встановити їх місце серед інших правових джерел, то варто дотримуватися пануючого у країнах романо-германської правової сім'ї принципу (який у деяких державах зведений у ранг конституційного). Відповідно до нього міжнародні договори, ратифіковані у встановленому законом порядку, мають силу, що перевищує силу звичайних законів, але при цьому вони не повинні суперечити конституції. Тому міжнародні договори за своїм значенням прирівнюються до конституції та конституційних законів.

Специфічним джерелом цивільного права континентальної Європи є нормативно-правові акти, що приймаються центральними органами виконавчої влади (урядом), в результаті «делегованої право-творчості» - декрети, ордонанси, регламенти, постанови, циркуляри тощо. Про призначення названих підзаконних нормативно-правових актів у Європі єдиної думки не склалося. У одних країнах (наприклад, Іспанія, Франція) уряд, маючи за конституцією особливу «регламен-тарну» владу, наділений повноваженнями приймати акти «делегованого законодавства», що за своєю юридичною силою максимально наближені до законів. Прийняття цих нормативно-правових актів може відбуватися або в надзвичайних і термінових випадках, або ж для регулювання особливої сфери суспільних відносин. У інших же державах (наприклад - ФРН) конституції не визнають за урядом права на автономну від законодавчої регламентарну владу, що здійснюється за допомогою декретів-законів. Правові акти уряду в цих державах видаються лише на виконання закону.

Одним з джерел цивільного права у країнах романо-германської правової сім'ї є звичай, однак його роль дуже обмежена, оскільки останній підлягає застосуванню лише у випадках, коли закон прямо відсилає до нього. Крім того, західні правознавці стверджують, що звичай втратив характер самостійного джерела права. Тому застосовується тільки як додаток до чинного закону; і «про нього згадують лише тоді, коли йдеться про тлумачення закону»¹.

У країнах континентальної Європи продовжує домінувати прин-

¹Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. -С. 93-95; Див. також: Де ш Морандьер Ж. Гражданское право Франции. - С. 97-156; Эннещерус Л. Курс германского гражданского права. - М., 1948. - Т. 1, Шт. 1. -

цип, відповідно до якого суди у своїй діяльності керуються і підкоряються закону, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивідуально-правових актів, тобто обов'язкові тільки для учасників тих справ, за якими вони винесені. Цивільно-правовою доктриною деяких країн (наприклад, ФРН) судова практика взагалі не розглядається як джерело права. Разом з тим твердження про те, що судова практика не є джерелом права, а прецедентне право в романо-германській правовій системі відсутнє, що здавалося непорушним, останнім часом поступово втрачає своє категоричне забарвлення. Це пов'язано з тією зростаючою роллю, що виконує судова практика в усуненні прогалин у законодавстві, у допущенні розширювального тлумачення суддями норм закону і зі ставленням вищих судових інстанцій до збірників судової практики. Останні хоча і не містять нових норм права, однак виражають позицію судів вищої інстанції у подібних справах, якої (цілком зрозуміло), вони будуть дотримуватися і надалі.