Цивільне право заг (стр. 63 из 161)

Законодавство України, зокрема ст. ЗО Закону України «Про інформацію», визначає правовий режим інформації з обмеженим доступом, до якої відносить конфіденційну та секретну інформацію.

Конфіденційною інформацією є відомості, що знаходяться у володінні, користуванні і розпорядженні окремих фізичних та юридичних осіб і можуть поширюватися на визначених ними умовах. Конфіденційною, наприклад, може бути інформація певної юридичної особи стосовно укладених нею договорів або міжнародних контрактів, перспектив підприємницької діяльності, змін у складі її керівних органів, кількості майна тощо. Конфіденційними можуть визнаватись також відомості щодо використовуваних товариством у виробництві технологічних процесів, технічних рішень, методів організації виробницт-

Л

1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

² Там само. -1993. - № 33. - Ст. 345.

³ Тамсамо.-1994.-№31.-Ст.28б. ' ^ЛСОі

192

РоздціП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

193

ва та інша комерційна інформація. У зарубіжних правових системах такі відомості мають назву «ноу-хау» (від англ. kno-ho - знати як). Секретною є інформація, що містить відомості про державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої може завдати шкоди особам, суспільству та державі.

§ 7. Особисті немайнові блага фізичної особи як об'єкти цивільного права

Особистими немайновими благами фізичної особи є невід'ємні від особи нематеріальні цінності, права на які визначають міру її можливої поведінки в особистій життєдіяльності, а такожу соціальному та суспільному бутті, можливість існування і здійснення котрих забезпечується шляхом встановлення у цивільному законодавстві їх невичерпного переліку та комплексу засобів для забезпечення захисту останніх на випадок порушення або невизнання.

Стаття 201 ЦК особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, визнає здоров'я, життя; честь, гідність і ділову репутацію; ім'я (найменування); авторство; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші блага. Це, зокрема, недоторканність житла; таємниця листування; телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканність особистого і сімейного життя; вільний вибір роду занять; свобода пересування; вільний вибір місця проживання; свобода інформації; свобода об'єднань; безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо. Вказаний перелік особистих немайнових благ не є вичерпним.

Особисті немайнові права надають носіям останніх право вимагати від усіх інших осіб утримуватися від посягання на них. Наприклад, праву на захист честі, гідності та ділової репутації суб'єктів цивільного права кореспондує відповідний обов'язок усіх інших осіб утримуватись від порушень прав, пов'язаних з особистими немайновими благами. Виходячи з того, що уповноваженій особі протистоїть неви-значене коло зобов'язаних осіб, обов'язки яких є пасивними (утримуватися від порушень особистих немайнових прав інших осіб), особисті немайнові права є абсолютними.

У порівнянні з іншими абсолютними правами права на особисті немайнові блага мають специфіку. По-перше, вони є особистими, тому що їх виникнення, реалізація та припинення безпосередньо пов'язані з відповідною особою. По-друге, виникнення та правова охорона останніх не залежать від волі їх носіїв. По-третє, вони є невідчужува-ними і не підлягають передачі іншим суб'єктам. По-четверте, їм притаманний немайновий характер, тому що вони не мають економічного змісту та безпосереднього правового зв'язку з майновими відносинами. По-п'яте, особисті немайнові блага передбачені цивільним правом, але у більшості випадків не підлягають детальній правовій

регламентації. По-шосте, особисті немайнові блага не підлягають віндикації як об'єкти інших абсолютних прав. Віндикація є найбільш дієвим засобом захисту права власності як абсолютного права. Поширення речових засобів захисту абсолютних прав суперечило б сутності особистих немайнових благ як невіддільних від особи.

Особисті немайнові блага фізичної особи класифікуються залежно від їх призначення у цивільному обороті. За цією підставою вони поділяються на такі, що забезпечують:

природне існування людини - право на життя, охорону здоров'я, усунення небезпеки, що загрожує життю та здоров'ю, медичну допомогу і медичне страхування, на інформацію про стан свого здоров'я, на таємницю про стан здоров'я, безпечне для життя та здоров'я довкілля тощо (глава 21 ЦК);

соціальне буття фізичної особи — право на ім'я, на його зміну, на використання імені, на повагу до гідності та честі, на недоторканність ділової репутації тощо (глава 22 ЦК);

автономію особистості - право на свободу та особисту недоторканність, недоторканність особистого і сімейного життя, адвокатську таємницю, таємницю нотаріальних дій, банківську таємницю, лікарську таємницю, таємницю усиновлення, комерційну таємницю, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, недоторканність житла, вибір місця проживання, вільне пересування, особисті папери, власне зображення та його використання тощо;

спрямовані на охорону результатів інтелектуальної та іншої діяльності - право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Право на життя є природним, невід'ємним правом кожної людини. Виходячи з цього гуманістичного принципу, в Україні, як і у більшості країн Європи, скасована смертна кара. Закон, зокрема ч. 4 ст. 281 ЦК, забороняє також задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (евтаназію). Право на життя треба розуміти як забезпечену законами та визначену моральними засадами суспільства можливість біологічного існування людини. З правом на життя тісно пов'язане право давати нове життя (мати дітей ) і право життєздатного людського ембріону (зародка) бути народженим. Стосовно можливості визнання останнього особистим немайновим благом слід зауважити, що цивільному праву відомі випадки визнання цивільної правоздатності за ненародженою дитиною (зокрема, у спадкових правовідносинах). Відносини, змістом яких є право давати нове життя та право бути народженим, цивільне законодавство пов'язує з волею і волевиявленням вагітної жінки, крім випадків, визначених законом. Визнаючи право людського ембріону бути народженим, вагітна жінка уже в момент вирішення питання подальшої долі вагітності діє як його законний представник. Чинне законодавство (ч. 6

' «Цивільне право України», т. 1

194

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

195

ст. 281 ЦК) надає вагітній жінці право вирішення питання штучного переривання своєї вагітності, термін якої не перевищує 12 тижнів. У деяких випадках (за медичними та соціальними показаннями), штучне переривання вагітності може бути проведене і без згоди жінки. Перелік обставин, які дають право на переривання вагітності після спливу 12 тижнів з моменту її початку, встановлюється законом. При відсутності зазначених обставин вагітність у таких випадках перериванню не підлягає. Це правило є гарантією здійснення права життєздатного людського ембріону бути народженим як необхідна складова права на життя. У відповідності з ч. 7 ст. 281 ЦК повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне запліднення та імплантацію зародка. Згідно з ч. 5 вказаної статті ЦК стерилізація (наслідком якої є неможливість мати дітей як для жінки, так і для чоловіка) може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. На загальнолюдських гуманістичних засадах грунтується визначена законодавством більшості країн заборона дослідів над людськими ембріонами. Гуманістичний характер має також боротьба громадськості європейських країн за заборону на законодавчому рівні штучного переривання вагітності, крім випадків, визначених законом, а також дослідів щодо клонування людини.

Кожна фізична особа має право на охорону здоров'я. Воно в Україні забезпечується низкою організаційних та профілактичних заходів і здійснюється державними та альтернативними (наприклад, приватними) закладами охорони здоров'я. Право на медичну допомогу забезпечується можливістю фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років, вільно вибирати лікаря та метод лікування відповідно до його рекомендацій. З правом на охорону здоров'я тісно пов'язане право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК) і на таємницю про стан здоров'я (ст. 286 ЦК). Чинне законодавство визначає право фізичної особи не тільки на медичну допомогу, а й на медичне страхування. Цілий комплекс прав має особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я (ст. 287 ЦК).