Смекни!
smekni.com

Цивільне право заг (стр. 75 из 161)

Дана умова дійсності правочину може бути визначена як обов'яз­ковість вчинення правочину в формі, встановленій законом,

Державна реєстрація правочину. Державна реєстрація правочину -це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випад-

1 Відомості Верховної Рада України. - 1993. - № 39. - Ст. 389.

2 Офіційній вісник України. - 2000. - № 10. - Ст. 639.

3 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. — № 5. —
С 398-443.

4 Бюлетень Міністерства юстиції України.-2000.-№ 1-2.-С. 117-123. ........

5 Офіційний вісник України. - 2002. - № 51. - Ст. 2280. '


ках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує ци­вільні права та обов'язки1.

Вказаній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, вста­новленому законом (ч. 1 ст. 210 ЦК). Безпосередньо у ЦК передба­чається необхідність державної реєстрації застави нерухомого майна (ч. 2 ст. 577), купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об'єктів нерухо­мого майна (ст. 657), відчуження майна під виплату ренти (ч. 2 ст.732), довічного утримання, що встановлює відчуження нерухомо­го майна (ч, 2 ст. 745), договору найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин), які укладаються на строк щонайменше в один рік (ст. 794). Законами можуть передбачатися й інші правочини, що потребують такої реєстрації.

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію правочинів, порядок її здійснення, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначається законом (ч. 2 ст. 210 ЦК). Відносини, пов'язані з дер­жавною реєстрацією речових прав на нерухоме майно усіх форм власності, їх обмеженням та правочинів з нерухомістю, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухо­ме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р.2.

Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчи­неними з моменту її здійснення (ч„ 1 ст. 210 ЦК). Таким чином, дер­жавна реєстрація правочинів набуває конститутивного (правоутво-рюючого) значення, оскільки саме з нею пов'язано виникнення у сторін у такому правочині прав і обов'язків.

Місце вчинення правочину. Місце вчинення правочину - це один з його реквізитів, а тому, за загальним правилом, воно визна­чається у самому правочині. Якщо ж у правочині останнє не визначе­но, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце виражен­ня волі сторони (наприклад, місце нотаріального посвідчення запові­ту), а місцем вчинення двостороннього чи багатостороннього право­чину (договору) є місце проживання фізичної особи або місце знахо­дження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено законом (ст. 647 ЦК).

Тлумачення змісту правочину. Правила про тлумачення змісту правочину, встановлені у ст„ 213 ЦК, є новими. ЦК УРСР не передба­чав аналогічних норм. Це не випадково з огляду на те, що в умовах планової (директивної) економіки не існувало потреби у здійсненні

! Д, І, Меєр вважав, що існують спеціальні засоби «зміцнення права» - встановлен­ня зовнішнього знака, який свідчить про існування права і завдяки котрому воно стар більш міцним і непохитним (див.: МейерД. И, Русское гражданское право. Часть І. - М. 1997, - С, 252). До таких знаків можна віднести і державну реєстрацію правочинів (див. дат. про це: Губарев В. В. Гусударственная регистрация как способ укрепления прав нг недвижимость / В кн.: Проблемы современного гражданского права. - М., 2000.

2Голос України, -2004, -№142.-3 серп. "S№ Е


228


Розділ П


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


229



тлумачення правочинів (договорів). Дійсно, переважна більшість правочинів у тих умовах укладалися на підставі відповідних плано­вих завдань; і згідно зі ст. 152 ЦК УРСР зміст їх повинен був відпо­відати у повному обсязі змісту зазначених завдань. За таких умов тлу­мачення правочинів одночасно було б і тлумаченням планових актів, а це вже було абсолютно неможливим.

Перехід України до ринкової економіки обумовив нові підходи в регулюванні договірних відносин, що закріплені у ЦК. Йдеться про наступне.

По-перше, згідно зі ст. б ЦК сторонам надано право укладати не тільки понайменовані правочини (договори), а й ті, які не передбачені актами цивільного законодавства (за умови, що вони відповідають за­гальним засадам цивільного законодавства). Сторонам також надано право відступати від положень, що містяться у актах цивільного зако­нодавства, і самостійно врегульовувати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли у зазначених актах прямо вказано на не­можливість відступати від їх вимог, а так само у разі, якщо обов'язко­вість для сторін положень даних актів випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

По-друге, ЦК у ст. 627 закріплює принцип свободи договору, згід­но з яким сторони є вільними в його укладенні, у виборі контрагента та у визначенні умов договору з врахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумно­сті і справедливості.

По-третє, у відповідності з ч. 2 ст. 628 ЦК сторони мають право укладати змішані договори, тобто ті, у яких містяться елементи різ­них договорів.

По-четверте, ЦК у ст. 634 передбачає можливість укладення догово­рів приєднання, тобто тих, умови яких встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і які можуть бути укладені лише шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. При цьому друга сторона не може пропонувати свої умови договору.

За таких умов зміст правочинів (договорів) об'єктивно ускладню­ється. І тому цілком логічним є закріплення у ЦК правил щодо тлума­чення змісту правочину.

Стаття 213 ЦК, по-перше, вирішує питання про суб'єктів тлума­чення правочинів (договорів). Ними можуть бути самі сторони, а та­кож суд, який може винести рішення про тлумачення змісту правочи­ну лише на вимогу однієї або обох сторін. По-друге, у цій статті закріплені у принципі єдині правила, відповідно до яких здійсняєть­ся тлумачення як змісту правочинів, так і цивільно-правових до­говорів, що у сукупності складають, так би мовити, технологію тлу­мачення.

Технології тлумачення правочинів (договорів) у різних країнах і у різні часи, як зазначає М. И Брагинський, спиралися на протилежні вихідні положення: одні - на «теорію волі», а інші - на «теорію воле-


виявлення». Суть розбіжностей полягала у визначенні того, чому при тлумаченні договору слід віддавати перевагу: тому, що написано у ньому, чи тому, що сторони мали дійсно на увазі, коли висловили у письмовій або усній формі своє розуміння відповідних дій, перш за все, оферті чи акцепті1.

Суперечка щодо «теорії волі» та «теорії волевиявлення» у те­перішній час майже вичерпалася. Як зазначають К. Цвайгерт та X. Кьотц, нині практичне значення останньої для тлумачення догово­ру зведено нанівець. Тепер усі згодні, що у питанні про волевиявлен­ня не можна обмежуватись лише тим значенням, яке було вкладене у нього «волевиявителем» або тією особою, котрій воно було адресова­но під час укладення договору чи у даний момент. Визначальним є те значення, яке могла б надати волевиявленню уявлювана розумна лю­дина, що знаходиться в становищі адресата цього волевиявлення і яка приймає рішення про його зміст на підставі письмово зафіксованого тексту договору та з урахуванням усіх інших важливих і відомих йому обставин, що мають до цього відношення. Саме так сформульо­вана дана позиція у ст. 8 Віденської конвенції про договори міжна­родної купівлі-продажу товарів2.

Ця ж «технологія» відтворена і у ст. 213 ЦК, згідно з якою при тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всьо­го змісту правочину значення слів і понять, що використовують сторони, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з'ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі зміс­том інших його частин, усім змістом правочину. Якщо і у такий спо­сіб неможливо встановити справжню волю осіб, що вчинили право-чин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обстави­ни, які мають істотне значення. При тлумаченні договорів типові умови (типові договори) можуть враховуватися, навіть якщо у них немає посилання на ці умови (ч. 2 ст. 637 ЦК).

Відмова від правочину. Відмова від правочину охоплює дві ситу­ації, а саме: відмову від одностороннього правочину та відмову від двостороннього або багатостороннього правочину (договору) -ст. 214 ЦК.