Цивільне право заг (стр. 77 из 161)

Саме наведені визначальні засади щодо недійсності правочинів зумовили підхід законодавця до закріплення у ЦК окремих складів недійсних правочинів, суть якого полягає у наступному.

По-перше, законодавець, виходячи з легального визначення нікчемного правочину, вичерпно передбачив усі його склади.

По-друге, перелік складів оспорюваних правочинів, закріплених у ЦК, є невичерпним (відкритим). Більше того, він і не міг бути вичерпним за визначенням.

Практично це означає, що суд може визнавати недійсними будь-які правочини, що не відповідають загальним вимогам, закріпленим у ст. 203 ЦК, крім тих, які визнаються ним як нікчемні, незалежно від

¹Новицкий И. Б. Недействительные сделки / Вопросы советского гражданского права. - М: Изд-во АН СССР, 1945. - С. 35-37.

того, чи містить він конкретний склад оспорюваного правочину, чи ні. У разі, коли ЦК такого складу не містить, суд може застосовувати відповідну частину ст. 203 ЦК, вимоги якої не було додержано стороною (сторонами) при вчиненні правочину.

По-третє, ЦК не містить загального складу недійсного правочину, який не відповідає будь-яким вимогам закону (аналогічний складу, що був передбачений у ст. 48 ЦК УРСР).

Підстави нікчемності правочинів

Правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними (ст. 228 ЦК). Нормативне посилання на публічний порядок давно відоме цивільному законодавству. Достатньо вказати, що у ст. 6 Кодексу Наполеона 1804 p. містилося правило про неможливість порушувати приватними угодами закони, які стосуються публічного порядку і добрих звичаїв¹. При цьому йшлося про внутрішній публічний порядок. У цей період практика визнавала, що такий публічний порядок порушують угоди, які суперечать державному устрою, належному функціонуванню державних органів, правилам громадянського стану тощо. Пізніше термін «публічний порядок» почав використовуватися й у відносинах з іноземним елементом. У цих випадках йшлося про зовнішній публічний порядок. Незважаючи на таке широке використання інституту публічного порядку, питання щодо змісту останнього остаточно не вирішено до цього часу. Західноєвропейські юристи при його аналізі або лише вказують на особливу групу імперативних норм, що віддзеркалюють «основу всього правопорядку», «загальні блага», «загальні інтереси», моральні вимоги суспільства, захист яких державна влада вважає за потрібне здійснювати силою примусу², або ж обмежуються наведенням окремих прикладів, що зустрічаються в судовій практиці при застосуванні цього інституту³. Необхідно вказати й на те, що застосування зовнішнього публічного порядку (застереження щодо публічного порядку у відносинах з іноземним елементом) розглядається ними не як правило, а як виняток, тоді як акти визнання недійсними приватних угод, що суперечать вимогам внутрішнього публічного порядку, приймаються регулярно⁴.

За радянських часів, коли поділ права на приватне і публічне не визнавався, у цивільному законодавстві термін «публічний порядок» використовувався лише як застереження, за допомогою якого на території СРСР обмежувалося використання дії іноземного права й виконання судових рішень, що виносилися іноземними судами. Таким

¹ Международное частное право: Иностранное законодательство / Под ред.
А. Н. Жильцова, А. И. Муранова. - М.: Статут, 2001. - С. 594.

² Морадьер Ж. Гражданское право Франции. -Т. l.-M., 1958.-C. 158.

³ АлексидзеЛ. А. Проблема jus cogens в современном международном праве // Сов.
Ежегодник международного права; Под ред. Р. Л. Боброва. - М., 1970. - С, 131.

⁴ Там само.-С. 132.

234

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

235

чином, йшлося про зовнішній публічний порядок. У внутрішніх відносинах цей термін не використовувався. ЦК усіх союзних республік містили норми про недійсність угод, укладених з метою, суперечливою інтересам держави і суспільства, які мали своїм наслідком односторонню реституцію або неможливість реституції, залежно від того, одна чи усі сторони угоди діяли при цьому умисно.

При здійсненні нової кодифікаціі цивільного законодавства РФ за значені підходи збереглися. Так, ст. 169 ЦК РФ передбачає нікчемність угоди, вчиненої з метою, що суперечить основам правопорядку та моральності, наслідки якої також складають односторонню реституцію або її неможливість. Через невизначеність такої категорії, як основи правопорядку, висловлена думка про те, що це ускладнить застосування зазначеної статті ЦК РФ. Знадобиться, як зазначає Ф. С. Хейфец, немало зусиль та часу, доки буде визначено коло законів, які складають основи правопорядку й умови застосування такого неправового поняття як «мораль»¹.

Що ж стосується ЦК України, то він у ст. 228 закріплює беззастережне правило про нікчемність правочину, що порушує публічний характер. І хоча ЦК не розкриває поняття публічного порядку, але вказує на спрямованість дії сторін або однієї з них, що свідчать про порушення вказаного порядку. Перелік цих дій є вичерпним. Йдеться про дії, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наведене свідчить, що ці дії порушують виключно публічно-правові норми і становлять правопорушення у вигляді злочину чи адміністративно-правового порушення і які мають тягти відповідне покарання особи (осіб). Оскільки при вчиненні даних дій відбувається порушення виключно публічно-правових приписів, то й наслідки таких дій встановлюються не ЦК, а окремими публічними законами. Вказаний підхід повністю узгоджується з тим, що новий ЦК - це Кодекс приватного права, у якому непередбачені, навіть, такі примусові заходи конфіскаційного характеру як одностороння реституція та її неможливість. Отже, правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що порушують публічний порядок, з точки зору цивільного (приватного) права, мають не прагматичний, а концептуальний характер.

Правочини, вчинені з порушенням вимог щодо їх форми, є нікчемними лише у випадках, коли закон спеціально передбачає такі наслідки (ч. 1 ст. 218, ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220 ЦК). Нікчемним є правочин, вчинений з порушенням вимог щодо простої письмової форми у випадках, прямо передбачених законом. Йдеться, наприклад, про правочини щодо встановлення способу забезпечення вико-

¹Хейфец Ф.С. Недействительность сделок по российскому гражданскому праву. -М., 2000.-С. 75.

нання зобов'язань (ст. 547 ЦК), кредитні договори (ст. 1055 ЦК), договори дарування майнового права та договори дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ч. З ст. 719 ЦК). Але, якщо за правочином, для якого обов'язкова письмова форма, укладеним усно, одна із сторін вчинила дію, а друга підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним (ч. 2 ст. 218 ЦК).

За загальним правилом недодержання стороною (сторонами) вимог закону щодо нотаріальної форми одностороннього правочину (ч. 1 ст» 219 ЦК) або договору (ч, 1 ст„ 220 ЦК) має наслідком нікчемність правочину чи договору. Але у обох випадках передбачені й винятки із загального правила.

Так, суд може визнати односторонній правочин, вчинений з недодержанням вимоги щодо нотаріальної форми, дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, що не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК).

Суд може визнати дійсним і договір, вчинений з недодержанням вимоги закону про його нотаріальне посвідчення, але за наявності сукупності наступних умов. По-перше, для цього треба надати письмові докази того, що сторони домовилися стосовно усіх істотних умов договору. По-друге, слід довести письмовими доказами, що відбулося повне чи часткове виконання договору (про це свідчить, наприклад, поштова квитанція про сплату грошей, які становлять покупну ціну або їх частину). По-третє, потрібно встановити, що одна із сторін ухилилася від нотаріального посвідчення договору.

Визнання судом за таких обставин дійсності одностороннього правочину або договору є його правом, а не обов'язком.

У тих випадках, коли суд визнає дійсним договір, вчинений з недодержанням вимоги про нотаріальне посвідчення, наступне таке посвідчення договору не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦК).