Суб’єкти федерації можуть бути або етнічними автономіями, тоді кожен з них стає органом самоврядування певного народу (як в Швейцарії, Бельгії, Індії, Росії тощо), або територіальними автономіями, у яких немає суттєвих відмінностей за етнічними, мовними чи релігійними ознаками (так у ФРН, Австрії, США, Австралії).
Парламент у федеративних державах зазвичай має двопалатну структуру. Нижня палата представляє інтереси всього суспільства (кількість депутатів еквівалентна кількості населення адміністративно-територіальних одиниць), а верхня – презентує інтереси суб’єктів федерації (представництво депутатів від різних самоврядних територій може бути однаковим).
Конфедерації відомі в політичній історії як союзи незалежних держав, що об’єднуються для розв’язання певних політичних або військових цілей, зберігаючи при цьому свою самостійність (США з 1776 по 1787 р., Швейцарія за Конституцією і зараз так називається, хоча фактично давно перетворилася у федерацію). Перспективним є використання цієї форми адміністративно-територіального поділу при можливому об’єднанні Північної і Південної Кореї, Китаю і Тайваню, при вирішенні проблем територіальної цілісності деяких пострадянських держав (Молдова, Грузія, Азербайджан).
Уній в сучасному світі теж немає. Найвідоміша в історії унія – польсько-литовська (1386-1568), до складу якої входила й територія України.
Стосовно британської Співдружності націй (БСН) або Союзу Незалежних Держав (СНД) слід зауважити, що вони не є унією чи конфедерацією в силу того, що не мають достатнього рівня інтеграції.
Ключову роль у систему адміністративно-територіального поділу будь-якої держави відіграє столичний регіон. У федеративній державі він об’єднує політичне життя самоврядних територій, а в унітарній державі на ньому зосереджені всі адміністративно-управлінські зв’язки адміністративно-територіальних одиниць держави.
Столиця – це головне місто держави, адміністративно-політичний центр країни. В ній розташовуються вищі органи державної влади і державного управління, судових, стратегічних військових та інших установ. У більшості випадків столиця або весь столичний регіон є основним економічним осередком країни. Столиця має широкі міжнародні зв’язки, це місце перебування дипломатичних представництв іноземних держав, а часом і впливових міжнародних організацій, офісів транснаціональних корпорацій та банків.
Найважливішим для столиці є виконання управлінської політичної діяльності для країни в цілому, і це є або однією з провідних, або й основною функцією столичного міста. При цьому столичне місто має забезпечити виконання як внутрішніх. так і зовнішніх політичних функцій столиці держави. Для цього бажано, щоб воно мало кращу оснащеність системами інфраструктури, ніж інші міста держави. Для забезпечення внутрішніх потреб управління державою місто повинне мати хорошу транспортну доступність до регіонів країни, посилені комунікації ліній зв’язку, підвищений рівень управлінської інфраструктури, інфраструктури гостинності та сервісу, зрештою – якісний житловий фонд і відповідні системи комунального господарства. Для забезпечення зовнішніх потреб, тобто потреб у комунікаціях із зовнішнім світом, сьогодні потрібен сучасний міжнародний аеропорт, засоби зовнішніх електронних комунікацій та доступ до міжнародних інформаційних систем, які надавали б державі, а особливо її столиці, доступ до інформації і контактів в усіх куточках планети.
За генезисом набуття столичних функцій в історичному контексті виділяють різні типи столичних міст.
Родові столиці. У феодальні часи численний, а нині майже відсутній тип столичного поселення, статус якого пов'язаний з його володінням певною особою (королем, князем, гетьманом тощо). Такими були, наприклад, Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні – Чигирин за Богдана Хмельницького, Батурин – за Івана Мазепи.
Столиці – історичні міста. Вони, як правило, виросли як управлінські і політичні центри, що мали вигідне географічне положення і виражали загальнонаціональні інтереси як ядра «серцевинних» територій національних держав, що зароджувалися. У Європі такими є Париж, Лондон, Рим, Відень, Будапешт, Стокгольм, Копенгаген, Прага, Київ, Москва.
Ситуаційні столиці. Їх виникнення пов’язано з екстремальними ситуаціями політичного або природного характеру, коли основна столиця не може виконувати свої функції. Це, наприклад, у часи Другої світової війни Віші у Франції або Чунцін в Китаї. В Україні – це Кам’янець-Подільський в часи революційних подій початку 20-х років ХХ століття.
Штучні столиці. До їх числа можна віднести значну частину тих столиць, які були штучно створені як адміністративні центри колоніальних володінь, що згодом здобули незалежність. Але іноді вони виникали і як центри імперського впливу на певних самоврядних територіях (в Україні – Глухів часів Гетьманщини або Харків часів Радянського Союзу).
Політичні столиці. Створюються заради створення рівноваги політичних впливів регіональних політичних сил (Вашингтон – у США, Канберра – в Австралії, Оттава – в Канаді) або планомірно розбудовуються заради організації більш ефективного управління країною, наприклад Анкара в Туреччині, Бразиліа в Бразилії, Астана в Казахстані, Абуджа в Нігерії, Додома в Танзанії і т.д.
За характером географічного положення столичне місто може займати центральне або периферійне (як варіант – приморське) положення. Географічне положення столиці відтворює сукупність важливих для її функціонування просторових відношень щодо інших суспільно-географічних об’єктів на території країни та навколишнього світу. Воно визначає місце столичного міста в ієрархії адміністративно-територіального поділу держави, його роль у географічному поділі праці та характер і геопросторовий каркас суспільно-географічних зв’язків у країні.
Згідно з гіпотезою Д.І. Менделєєва, нині популярною в геополітиці, оптимальне місце для столиці держави слід шукати на рівній відстані між географічним центром (геоцентром) країни та центром поля розміщення населення (демоцентром) країни. Ідеальним випадком є їх співпадіння.
Центральне положення характерне для столиць, які знаходяться в зонах перетину природних або суспільно-географічних комунікацій. Крім Києва, подібна ситуація властива Будапешту, Празі, Варшаві, Ризі. Розташування близьке до географічного центру країни мають Мінськ, Мадрид, Анкара, Багдад та ін.
Периферійне положення столиці може бути пов’язане або зі зміною конфігурації державної території протягом історичного розвитку, або з орієнтацією столичного міста на забезпечення міжнародних зв’язків держави. У першому випадку – це Відень, Єреван, Сеул та інші; у другому – Монтевідео, Буенос-Айрес, Лісабон, Копенгаген, Афіни.
За функціональними ознаками столичні міста можуть бути монофункціональні або поліфункціональні.
Монофункціональні виконують лише політичну функцію (управління правовим полем і політичним життям держави). Таких міст порівняно небагато: Оттава, Канберра, Абуджа, Астана, Ямусукро та ін. Певний час монофункціональними столицями були Вашингтон та Бразиліа, але тепер в них розвинені різні функції.
Поліфункціональні столиці разом з політичними функціями концентрують економічні, фінансові, культурні, наукові, освітні, а також, як правило, є провідними духовними, релігійними та історичними центрами, що посилює значення їх туристсько-рекреаційних функцій. Це можуть бути:
а) поліфункціональні столиці моноцентричних держав з багатомільйонним населенням (Париж, Лондон, Москва, Київ, Будапешт, Токіо та ін.);
б) поліфункціональні столиці складних або великих держав, які є великими містами, але не одноосібними лідерами в країні (Пекін в Китаї поступається Шанхаю, Рим в Італії поступається Мілану, Нью-Делі в Індії менший за Калькутту і Бомбей);
в) поліфункціональні столиці слаборозвинених або невеликих за чисельністю населення держав, у яких столиця – найбільше місто, де зосереджується левова частка економічної активності держави (Банжул у Гамбії, Бриджтаун у Барбадосі, Вадуц у Ліхтенштейні, Корор у Палау, Маджуро на Маршаллових Островах та ін.).
Групування залежних територій
Державний лад для колоній, напівколоній, протекторатів, окупованих і підопічних територій не визначається, оскільки названі об’єкти політичної карти не володіють ознаками держави, зокрема не мають суверенітету. Тому замість форми правління вказується статус залежності та від кого залежить (чиїм володінням є) дана територія. Наприклад: Бермудські Острови – володіння Великобританії; Західна Сахара – територія, що окупована Марокко; Фолклендські (Мальвінські) Острови – спірні між Великобританією та Аргентиною; Нова Каледонія – заморська територія Франції і т.д. З тієї ж причини залежні території не мають столиць (оскільки не мають власного уряду, парламенту), для них прийнято користуватися поняттям «адміністративний центр».
На початку ХХІ століття залишилося близько трьох з половиною десятків залежних територій, разом вони займають площу у 2,6 млн. км2 (з них 2,2 млн. км2 припадає на Гренландію) та мають заледве 13 млн. населення (найбільшими за людністю є Пуерто-Рико – майже 4 млн. осіб та Західний берег Йордану і Сектор Газа – 3,3 млн. осіб). Це становить 1,6% площі суходолу та 0,25% населення Землі. Частка залежних територій в світовій економіці є ще меншою. Найчастіше вони відіграють лише військово-стратегічне значення.
У відповідності до специфіки статусу залежних територій, їх поділяють на три групи.