Древньому праву відомі два види відповідальності по договорах: особиста і майнова (в історичному відношенні більш пізня і розвита). У Древньому Римі лише закон Петелия (VІ ст. до н.е.) установлював майнову відповідальність. У першому випадку особа, що не виконало зобов'язань перетворювалося в раба, у другому випадку його власність переходила кредитору. У Руській Правді домінує майнова відповідальність. Однак у випадку порушення умов зобов'язань особа могла звертатися в повного холопа, злісний купець-банкрут також звертався в рабство. При нерозвиненості рабства зароджується принцип, відповідно до якого не виконав зобов'язань ставав залежним від кредитора на той термін, протягом якого відпрацьовував йому весь обсяг боргу і збитків.
В ІХ-ХІІ ст. письмова форма договорів ще не розвилася, вони відбувалися, як правило, в усній формі. Для усунення наступних взаємних претензій, при зоключенні угоди повинні були бути присутні свідки, але суд приймав і будь-які інші докази, що засвідчують договори. Число відомих Руській Правді угод ще не дуже багато.
У побуті договір купівлі-продажу був найпоширенішим. Продавалося майно (рухоме і нерухоме) і холопи, причому продажу останніх у законодавстві того часу приділяється дуже велика увага. У Російській Правді регламентувався не стільки сам договір купівлі-продажу (його умови залежали від волі сторін), скільки суперечки, що виникали в результаті взаємних претензій. Сторони могли розпоряджатися, лише своєю власністю, майно крадене чи невідомого походження оспорювалось після покупки в присутності адміністрації. Якщо законність приналежності проданого не доводилася, угода розривалася і майно відшкодовувалося його особі, що заперечувалось. Угода про продаж яких-небудь значимих речей відбувалася на торгу привселюдно, щоб уникнути наступних претензій.
Продаж нерухомості почав оформлятися письмовими актами ( що дійшли до нас датуються починаючи з ХП ст.). С.В.Юшков думав, що існували терміни пред'явлення претензій по недоліках купленої речі. Існував і договір самопродажу в холопство в присутності свідків.
На думку С.В. Юшкова, цей договір був досить розповсюджений у розглянутий період і історично передував договору закупівлі-продажу.
У Руській Правді є згадування про наймання робітників «мостників» для ремонту і будівництва мостів (ст. 97 Великої Правди). Установлюється розмір плати за роботи і харчування. У ХП-ХШ ст. з'являється категорія «найманців», яких закон відмежовував від інших груп залежного населення, і їхні відносини з наймодавцем обмовлялися договором. Найманець вільний був розірвати договір, відшкодувавши збитки. У той же час є згадування про челядних-наймитах, закупах-наймятах зберігавших залежність. Характер майнового наймання в Руській Правді не розкривається.
У XII-XV ст. проявилися три тенденції розвитку зобов'язального права. По-перше, розвиток товарно-грошових відносин призвело до появи нових видів договорів наголос, застава, поручительство) і розчуленню майнової відповідальності сторін у зобов'язаннях. Зобов'язання з правопорушень поступово зміщаються в область кримінально-карну. По-друге, при пануванні феодальних відносин зберігалася особиста відповідальність боржників. Боржники потрапляли в господарську залежність від позикодавців, зобов'язані були відпрацьовувати борг, знаходячись як би під патронатом. Особиста залежність поширювалася навіть у середовищі феодалів у васальних відношеннях з чи державою сюзереном. По-третє, у Новгороді і Пскову формувалася система зобов'язального Права з розвитою майновою відповідальністю, заснованною на тованно-грощовому обміні.
Сімейно-Спадкоємне право відноситься до повільно змінюваної сфери. З моменту прийняття християнства основи православної родини довгі сторіччя залишалися статичними, поступово допускалися до спадкування жінки, варіанти спадкування були строго обмежені (за звичаєм, за законом, за заповітом). Відносини в родині грунтувалися на владі батька, лише в пізній феодальний період складається принцип роздільності майна. Це - основні тенденції в зазначеній області права.
В час до Руської Правди ми не зустрічаємося зі свідченнями про принижене положення жінки. На думку деяких дослідників, родина патріархального типу відбита в Руській Правді в понятті «вервь», тобто колективу родичів, зв'язаних загальною відповідальністю платежем «дикої віри». Однак, як випливає з ряду статей Руської Правди, сторонні особи могли «вкладатися» у загальну виру, не будучи родичами. М.Непрямий запропонував гіпотезу, відповідно до якої «вервь» Древньої Русі - перехідна форма від патріархальної родини до індивідуального зі збереженням колективних порядків (патронімія). Але відмінних рис патронімії не виділено, у ній зберігалися колективне господарство, родинні зв'язки і звичаї. Єдина відмінна ознака - менша чисельність - взагалі важко визначити. Тому патронімія, більше схожа на чисто логічну конструкцію.
У Древній Русі до XI ст. панувала моногамна родина з індивідуальним господарством. З прийняттям християнства наприкінці X ст. церква вела активну боротьбу з язиччництвом, за торжество індивідуальної родини і сімейної моральності. Шлюб, розлучення, моральні відносини в родині стали санкціонуватися нею. Не освячений шлюб вважався гріхом і міг відбитися на нащадках. Літопис говорить: плід гріховного кореня злий буває плід». Верховенство чоловіка в християнській родині збереглося й усталилося, поступово ставало частиною державної ідеології. Літопис виправдує це: не спонукай злій дружині: тому що мед капає з вуст її. Дружини перелюбниці. Але мить це. Не шляхом життя йде вона, що зближаються з нею підуть після смерті в пекло».
Християнська родина повинна була підкорятися суворим моральним канонам, в основі нової ідеології лежали працьовитість, смиренність, відповідальність перед Богом. Формування родини християнського типу відбувалося поступово, держава відносилося до язичництва досить терпимо, але підтвердити конкретними фактами співіснування християнських і язичницьких родин неможливо.
У далекій давнині спадкування здійснювалося на основі звичайного права, із правом всього колективу на якусь частину майна. Раніше за все індивідуалізувалося спадкування рухомості (лук, спис, сокира). Виник розподіл спадкоємної маси на частки: частина - колективу, частина - родині, частина по розсуду самої особи. Ибн фадлан свідчив, що до X ст. майно померлих русів поділялося на три частини.
Спадкування на основі звичайного права у видозміненій формі входить у загальнодержавний закон. Видимо, паралельно розвивалися заповідальні відмовлення, обмежені частками на користь найближчих родичів. Можна виділити двох форм спадкування: за законом і за заповітом. Відсторонення, жінок від спадкування не може розглядатися як засіб не свідомого приниження. Виходячи за чоловіка з іншого роду, вони не могли забирати майно, нажите членами свого роду. Воювали за нові території чоловіка й обробляли землю чоловіка, тому інститут спадкування нерухомості по чоловічій лінії стійкий у всіх європейських народів.
Право рідних на частку зі штрафів у випадку вбивства закріплене в ст. 4 договору з Візантією 911 р. Видимо, родичі в будь-яких випадках могли претендувати на частину майна. В іншому договір малює картину розвитого спадкоємного права, де діє першість заповіту над законом. Стаття 13 говорить: «Якщо-хто з русичів умре, не урядивши свого маєтку, будучи на службі у Візантії, а родичів там не має, те повертається майно близьким родичам на Русь. Якщо залишить заповіт, то майно йде тому, на користь кого складено заповіт». Правда, варто мати на увазі, що така розвита форма пропонується імущому середовищу, у селянських громадах звичайне спадкування продовжувало діяти.
Суперечки про спадщину виникали досить часто, і Статути церковні Володимира І і Ярослава Мудрого взяли ці позови родичів під свою юрисдикцію. Але оскільки положення церкви в цей час не було досить міцним, норми про спадкування майна, що ввійшли в Руську Правду, розписані дуже докладно, видимо, щоб уникнути колізій язичницьких звичаїв і християнських установ індивідуалізованої родини. Інститут спадкування в Руській Правді - один з найбільш розроблених.
У XI ст. шлюб став церковною прерогативою, в участі в судебних процесах про спадщину могли відмовити особам без відповідних церковних свідчень, точних даних про вік вступу в шлюб до нас недійшло. С.В. Юшков вважав, що він складав 14-15 років для чоловіків і 12-13 років для жінок.
У Руській Правді мова йде про індивідуальну родину (чоловік, дружина, діти)* особистим господарством. У статтях про «верви» маються на увазі, можливо, колективи родичів. У Великій Правді мається цілий статут про спадщину (ст. 90-95, 98-106). Дві перші статті (ст. 90, 91) закріплюють древні обмеження в громадах смердів: майно померлого, що не залишили синів, переходить князю, дочкам до заміжжя виділяється частина на придане. У той же час у середовищі дружинників і бояр діяв інший принцип: «спадщина князю не йде, його успадковують дочки». В інших статтях регулюється спадкування на базі приватної власності й індивідуального господарства.
Загальний принцип відомий ще По Договорах з Візантією: пріоритет спадкування за заповітом із забезпеченням законних часток членів родини. Стаття 92 говорить: *Хто вмираючи розділить свій будинок дітям, на тім стояти, хто без ряду- умре, усім дітям йде майно». Спадкування за заповітом обмежено синами і дружиною, дочки одержують тільки частину ст 9 3, 95). Діти від першої дружини мають право на частину майна приналежного матері (ст.94). Діти від рабині 'не успадковують нічого, але одержують з матір'ю волю (ст. 98). В усіх випадках «двір» переходить молодшому сину (ст. 100) як менш здатному до самостійного існування. Майно малолітніх дітей знаходиться під керуванням матері: якщо вона виходить заміж, то назначаэться родич-опікун, мати та опікун-вітчим за це майно і несуть матеріальну відповідальність за його втрату. Своєю частиною майна мати розпоряджається самостійно, може заповідати його дітям, позбавляти їх спадщини, якщо вони будуть «лихі» (ст. 106).