Міністерство освіти і науки Національного технічного Університету України “КПІ”
Факультет Електроніки
Руська Правда - кодекс давньоруського права.
Роботу виконав:
студен 1-го курсу
групи № ДС-11
Вилегжанін А.О.
Керівник:
Дігтяр Д.В.
КИЇВ-2001
Зміст :
Вступ..................................................... 3
Правове положення населення............................... 3
Джерела виникнення........................................ 6
Цивільне право............................................ 8
Право особистого майна................................... 8
Зобов'язальне право..................................... 10
Спадкоємне право........................................ 12
Злочини та покрання...................................... 15
Суд та процесс........................................... 20
Список використанної літератури.......................... 23
Найбільшими пам'ятником російського права є «Руська правда». Списки Руської правди дійшли до нас у великій кількості, але їхня єдина класифікація відсутня.
Руська правда була кодексом давньоруського феодального права. Її норми лежать в основі Псковської і Новгородський судних грамот і наступних законодавчих актів не тільки російського але і литовського права.
У статтях Руської правди говориться про встановлення права феодальної власності не тільки на землю й угіддя, але і на рухоме майно: коней, бобрів, знаряддя виробництва та ін.
Для епохи Руської правди характерним об'єднанням сільського населення була сусідська громада. Вона виросла в процесі розкладання сімейної громади.
Найдавніша частина Руської правди - є записом більш старих норм зробленої при князі Ярославі Володимировичі. Її іноді називають «Правдою Ярослава». Ця частина складається з перших 16 статей «Короткої Правди». За нею випливає «Правда Ярославичей», тобто синів Ярослава Великого, редакція більш складна по складу і містить у собі безліч князівських законів виданих між серединою XI і початком XIII ст., систематизованих і хронологічно перемішаних.
Основний зміст Руської правди відбиває інтереси князівського господарювання. При порівнянні окремих її частин чітко видний ріст князівської влади і розширення князівського суду.
Усі прошарки суспільства були строго стратифіковані, тобто, складалися зі станів, права й обов'язки яких чітко визначені законом як нерівні по відношенню друг до друга і до держави. Іншими словами, кожен стан мав свій юридичний статус. Було б великим спрощенням розглядати суспільство з погляду визискувачів і експлуатованих. Стан феодалів, складаючи бойову силу князівських дружин, незважаючи на усі свої матеріальні вигоди, могло втратити життя - саме коштовне - простіше й імовірніше, ніж бідний стан селян.
Феодальне суспільство було релігійно-статичним, не схильним до різкої еволюції. Прагнучи закріпити цю статичність, державу консервували відносини зі станами в законодавчому порядку.
Не склавшись у глобальну систему виробництва, рабство Русі одержало поширення як суспільний уклад. Джерелом рабства був насамперед полон,або народження від рабині. У рабство попадали за тяжкі карні злочини (потік і розгарбунок), залежний закуп звертався в раба у випадку утечі від хазяїна і крадіжки, у рабство звертався злісний банкрут (ст. ст. 56, 64, 55 Великої Правди). Стаття 110 Великої Правди встановлює ще три випадки холопства: одруження на рабі без договору, надходження в служіння ключником-тіуном без договору про волю, самопродаж у рабство хоча б за «наготу».
У першому тисячолітті н.е. рабство в слов'ян, за повідомленнями римських авторів, носило патріархальний характер, полонених рабів відпускали за викуп виключаючи зі складу племені; Самі тверді форми рабства на ранніх етапах державності, в ІХ-Х ст. раби у слов'ян є предметом продажу і збагачення. У договорах з Візантією (Х ст.) фігурує спеціальна «челядинна ціна». У XI ст. у російському праві вже діє принцип, відповідно до якого раб не може бути суб'єктом правовідносин, вступати в договори. Російська Правда вважала холопів власністю пана, самі вони не мали власність. За карні злочини холопів і нанесений ними майновий збиток відповідальність по його відшкодуванню несли хазяїни. За вбивство холопа покладалося відшкодування збитку в 5-6 гривень (як за знищення речі). Хазяїн холопа за його вбивство не залучався до відповідальності - за подібні випадки призначалося церковне покаяння.
У російській Правді відбилися процеси, аналогічні римському праву, де раб наділявся особливим майном, із правом розпоряджатися їм у господарських цілях на користь пана. У Статуті про холопів (ст. ст. 117, 119 Великої Правди) говориться про ведення торгових операцій холопами з доручення хазяїнів.
Клас феодалів формувався поступово. У нього входили князі, бояри, дружина, місцева знать, посадники, тіуни і т.д. Феодали здійснювали цивільне керування і відповідали за професійну військову організацію. Вони були взаємно зв'язані системою васалітету, що регулює права і обов'язки друг перед другом і перед державою. Для забезпечення функцій керування населення платило данину і судові штрафи. Матеріальні потреби військової організації забезпечувалися земельною власністю. Васальні і земельні відносини феодалів, їхній зв'язок з великим князем регулювалися, швидше за все, спеціальними договорами. У Руській правді розкриті лише деякі аспекти правового статусу цього стану. Вона встановлює подвійну віру (штраф за убивство) у 80 гривень за убивство князівських слуг, конюхів, огнищан. Але про самих бояр і дружинників кодекс мовчить. Ймовірно, за зазіхання на них застосовувалася страта. У літописах неодноразово описується застосування страти під час народних рухів.
Наступна група статей Руської правди захищає власність. Встановлюється штраф у 12 гривень за порушення земельної власності. Деякі дослідники вважають, що висока ставка штрафу вказує на приналежність власності феодалу. Такий же штраф випливає за руйнування боярських угідь, за крадіжку ловчих соколів і яструбів. Вищі штрафи в 12 гривень встановлюються за побої, вибиті зуби, ушкоджену бороду, - видиме, корпоративне розуміння честі найчастіше приводило до фізичних зіткнень.
У феодальному прошарку скоріш за все відбулося скасування обмежень на жіноче спадкування. У церковних статутах за насильства над боярськими дружинами і дочками встановлюються високі штрафи - від 1 до 5 гривень золота, за інших - до 5 гривень срібла.
Обов'язки селянського населення стосовно держави виражалися в сплаті податків у формі данини й оброків і участі в збройному захисті у випадку воєнних дій. На селян поширювалися державна юрисдикція і князівський суд.
У науці існує ряд думок про смердів, їх вважають вільними селянами, феодальнозалежними, обличчями рабського стану, кріпаками і навіть категорією, подібної з дрібним лицарством. Але основна полеміка ведеться по лінії: вільні і залежні (раби). Важливе місце в обґрунтуванні думок мають дві статті Руської правди.
Стаття 26 Короткої Правди, що встановлює штраф за убивство рабів: «У смерді й у холопі 5 гривень» . З цоьго виходить, що у випадку убивства смерда і холопа виплачується однаковий штраф.
Стаття 90 Великої Правди говорить: «Якщо смерд умре, та спадщина князю; якщо будуть дочки в нього, то дати їм придане...» Деякі дослідники трактують зміст , що після смерті смерда його майно переходило цілком до князя і він людина «мертвої руки», тобто не здатний передавати спадщину. Але подальші статті роз'ясняють ситуацію - мова йде лише про тих смердів, що вмерли, не маючи синів, а відсторонення жінок від спадщини властиво на визначеному етапі всім народам Європи.
Однак труднощі визначення статусу смерда на цьому не кінчаються. Смерд по інших джерелах виступає як селянин, що володіє будинком, майном, конем. За крадіжку його коня закон установлює штраф 2 гривні. За «борошно» смерда встановлюється штраф у 3 гривні. Руська правда ніде конкретно не вказує на обмеження правоздатності смердів, є вказівки на те, що вони виплачують штрафи (продаж), характерні для вільних громадян.
Руська Правда завжди вказує при необхідності на приналежність до конкретної соціальної групи (дружинник, холоп і т.д.). У масі статей про вільних людей, саме вільні і маються на увазі, про смердів мова заходить лише там, де їхній статус необхідно спеціально виділити.
У давньоруському суспільстві величезне значення мала власність. Відношення до особистості визначалося в першу чергу саме наявністю власності. Людина, яка позбавлена власності або промотавший її, міг забезпечити майнові зв'язки з іншими обличчями єдиним, що в нього залишилося, власною особистістю.
Міське населення складалося з ремісників, дрібних торговців, купецтва і т.д. Важко визначити, у якому ступені населення російських міст користалося міськими вільностями, аналогічними європейським, сприятливим і надалі розвитку капіталізму в містах. По підрахунках М.Н. Тихомирова, на Русі в домонгольский період існувало до 300 міст. Міське життя було настільки розвите, що це дозволило В.0. Ключевскому виступити з теорією «торгового капіталізму» у Древній Русі. М.Л. Тихомиров думав, що на Русі «повітря міста робив людину вільною», і в містах ховалося безліч швидких холопів.
Вільні жителі міст користалися правовим захистом Руської правди, на них поширювалися всі статті про захист честі, достоїнства і життя. Особливу роль грало купецтво. Воно рано почало поєднуватися в корпорації (гільдії), що називалися сотнями. Звичайно «купецька сотня» діяла при якій-небудь церкві. «Іванівська сотня» у Новгороді була однією з перших купецьких організацій у Європі.
Древня Русь розвивалася в тім же напрямку, що і найбільші країни Європи. Вона володіла величезним культурним потенціалом, високорозвиненою юридичною сферою. Політична роздробленість країни збіглася з ординським руйнуванням, і це викликало вкрай важкі наслідки, визначило деформацію природного ходу політико-правового розвитку.