Паралельно з освітніми вчитель висуває і розв'язує оздоровчі завдання. Для цього він здійснює комплекс заходів, що забезпечують сприятливий вплив виконуваних на уроці фізичних вправ на організм учнів. Щодо цього велике значення має:
• правильне дозування фізичних навантажень;
• належні гігієнічні умови проведення занять;
• організація занять у природних умовах;
• загартовуючі процедури;
• дотримання вимог до форми учнів та стану обладнання.
Велику увагу під час виконання фізичних вправ слід приділяти поставі й диханню. Адже від правильного положення тіла, своєчасного вдиху і видиху залежить не тільки оздоровчий ефект, а й успішне засвоєння вправ.
Розв'язання оздоровчих завдань потребує особливої організації занять з учнями, віднесеними за станом здоров'я до спеціальних медичних груп, тимчасово звільнених від фізичних навантажень, і з тими, хто пропустив кілька занять через хворобу. Оздоровчий ефект занять передбачає усунення травматизму, який, на жаль, іноді трапляється. Досвід показує, що використання засобів профілактики, раціональна побудова уроків дають змогу звести до мінімуму це негативне явище. Успішна реалізація заходів профілактики можлива лише за умови вивчення причин виникнення ушкоджень. Найбільш характерними причинами травм є:
• недогляди в організації занять (нераціональний розклад уроків, перевантаженість спортивних споруд );
• хиби в методиці проведення занять (відсутність індивідуального підходу, порушення правила поступового збільшення навантаження тощо);
• погане матеріально-технічне забезпечення;
• порушення гігієнічних норм, несприятливі метеорологічні умови;
• недотримання вимог лікарського контролю;
• втома та зниження уваги учнів.
Розв'язуючи оздоровчі завдання, учнів навчають методів контролю й оцінки стану організму, що має велике значення для організації і самостійного використання учнями засобів фізичного виховання.
Реалізуючи оздоровчі завдання паралельно з освітніми, вчитель періодично акцентує на них увагу, окремо формулює і записує в конспекті. Наприклад, він може перевірити поставу, вміння дихати під час виконання вправ; на окремих уроках доцільно розучувати комплекси вправ для стопи, правила загартування тощо.
Оздоровча спрямованість уроків, інших форм фізичного виховання ще часто має стихійний, формальний характер, не має чітко визначеної системи. Проте вчителі-новатори мають багатий досвід, що дає змогу по-новому підійти до питань зміцнення здоров'я, привести в дію резерви, здатні суттєво вплинути на поліпшення здоров'я і фізичне виховання учнів загалом. Повчальним у цьому розумінні є досвід роботи вчителя з Краматорська В. Авраменка, який запровадив у своїй школі так звану "фізкультуру босоніж" — з елементами йоги, автотренінгом, інгаляцією парами відварів із лікувальних трав .
Оригінальність, практична новизна в поєднанні з науковим обгрунтуванням характеризують діяльність учителя із Зеленограда В. Похлєбіна, який впровадив у шкільну практику незвичні форми і методи загартування дітей. Учитель тримає в полі зору питання харчування, здійснює роздільне навчання, починаючи з першого класу, а кращим спортзалом вважає природу, де проводить заняття цілий рік за будь-якої погоди. У навчальному журналі існує графа "здоров'я". Учнів, які не хворіли протягом року, преміюють подарунками, нагороджують спеціальними дипломами.
Отже, виконання будь-якої фізичної вправи не варто розглядати лише з позиції механічного переміщення окремих частин і тіла загалом; усі дії повинні зачіпати психофізіологічні системи, філософські аспекти пізнання світу і себе в ньому, а це вимагає по-новому підійти до виконання вправ та інших оздоровчих процедур, адже в розроблених людством системах фізичного виховання (спартанській, еллінській, давньосхідних) фізичні вправи завжди поєднувалися з певним способом життя і духовним самовдосконаленням. Такі ж принципи поклав в основу своєї системи, широко відомої під назвою "Дєтка", П. Іванов[5]. Цей самобутній "філософ тіловиховання" з Луганщини нині має багато послідовників.
У процесі фізичного виховання, як і в будь-якому іншому цілісному педагогічному процесі, розв'язуються не тільки специфічні, але й загальні завдання соціальної системи виховання, які забезпечують єдність фізичного і духовного вдосконалення особистості.
Під єдністю фізичного і духовного розвитку людини ми розуміємо те, що нормальний розвиток особистості неможливий без рухової діяльності, а також те, що рухова діяльність набуває значення одного з факторів справжнього людського розвитку лише за умови одухотвореності (натхненності), котра об'єктивно зумовлює взаємозв'язок всіх видів виховання, зокрема, фізичного, розумового, морального, естетичного. Розглядати їх як окремі види виховання недопустимо, бо в житті вони тісно взаємопов'язані як єдині сторони цілого.
Отже, вчитель на уроках фізичної культури має необмежені можливості впливати на становлення особистості учнів. Ці можливості закладені у самій специфіці предмета. 1 якщо вчитель управляє цим процесом, висуває виховні завдання, то він досягає позитивного результату: прищеплює дітям культуру, інтелігентність, доброзичливість, прихильність, милосердя, формує національні почуття. Якщо цей процес відбувається стихійно, то можна отримати навіть негативний ефект.
Спостереження на уроках довели, що частина вчителів не приділяє належної уваги психологічній підготовці учнів. Важливе значення у психологічній підготовці повинно надаватися спрямуванню зусиль учнів на виконання завдань І навчання їх управляти своїм станом. Наприклад, робити вольову настанову на виконання запланованого навантаження, мобілізувати сили на подолання втоми, страху тощо.
У кожній людині, починаючи з дитинства, закладено могутній фізичний потенціал, який нерозривно пов'язаний з її духовною силою. Цей потенціал спрацьовує лише за умови, коли сама дитина повірить у нього. До такого висновку прийшов учитель із Рівного Віктор Макарчук.
Одне з чільних місць у виховній роботі на уроках повинно належати прищепленню школярам потреби у фізичному самовдосконаленні. Потреба — це психологічний стан, що характеризується прагненням особистості до певних дій. Вони сприймаються як необхідна умова існування. Отже, у процесі виховання необхідно формувати у школярів такий стан, котрий характеризується прагненням до занять фізичними вправами задля розвитку власних здібностей, зміцнення здоров'я.
Опановуючи знання, вміння і навички, учні взаємодіють одне з одним, з учителем, формують ставлення до самих себе, до дисципліни, праці, речей. Таких стосунків багато, і вони повинні бути предметом постійної уваги вчителя. Учитель їх бачить, корегує, контролює, спрямовує в потрібне русло. Ці стосунки треба проектувати, але вчитель зобов'язаний реагувати і на ті форми поведінки, які виникли зненацька, використовуючи їх для морального вдосконалення дітей і підлітків. Учитель фізичної культури не може пройти повз недбале ставлення до природи, допустити неохайність в одязі, дозволити собі образливий тон і насмішку на адресу учня, що незадовільно виконав вправу.
Велике виховне значення мають традиційні форми організації уроку, які вчитель повинен постійно тримати в полі зору, висуваючи до учнів такі вимоги:
• ретельна підготовка до уроку, шанування праці на уроці, відповідальне ставлення до навчального часу;
• дотримання трудової дисципліни на уроці — умова успішних спільних дій;
• дотримання норм етики у взаєминах — вираз взаємоповаги, необхідної для ефективного навчання;
• організація взаємоконтролю і взаємодопомоги — форма прояву колективізму;
• дбайливе ставлення до обладнання, інвентаря — вираз турботи про матеріальні цінності суспільства;
• чітке виконання команд, шикувань — у мова успішних колективних дій;
• участь у підготовці і прибиранні приладів, місць занять — колективні дії самообслуговування;
• дотримання вимог єдиної форми, емблеми — прояв почуття відповідальності за успіхи і невдачі свого колективу;
• сувора заборона висміювати невдачі товаришів, натомість співпереживання як елемент гуманізму.
Велике значення у виховній роботі на уроках мають традиції. Найсприятливішими для закладення традицій є перші уроки. На них формуються основи свідомої дисципліни, правильні взаємовідносини в учнівському колективі, виробляється діловий ритм навчальної роботи, формуються взаємовідносини вчителя й учнів, певне ставлення юнаків і дівчат до слів учителя. Із перших уроків учитель повинен тримати себе впевнено, твердо, доброзичливо, не метушитись, не опускатись до моралізування, докорів. Щоб уникнути неприємного відчуття перших уроків, молодому вчителю доцільно познайомитися з учнями в позаурочній обстановці. Йдучи на урок, учитель мусить володіти достатнім арсеналом педагогічної техніки, що забезпечить йому взаємодію з учнями. Наприклад, усмішка вчителя, коли він входить у зал, свідчить про те, що йому приємна зустріч з учнями, і це створює сприятливий психологічний настрій у дітей, приваблює їх до вчителя, викликає прагнення працювати, причому не тільки за його вказівками, а й самостійно. Так розв'язується головне завдання — прищепити вихованцям уміння вчитись. Водночас зауважимо, що пряма апеляція до свідомості, наполегливі спроби пояснити, "що таке "добре" і що таке "погано", виявляються гнітюче неефективними.
Водночас наявність традицій не виключає можливості їх порушення дітьми, зате гарантує успіх під час коректуючих дій учителя. Відтак, урок виховує лише тоді, коли має виховну мету. Мета не досягається в процесі одного уроку, бо й особисті якості не формуються за допомогою одного виховного акту. Для їх становлення, як переконує досвід, необхідне багаторазове повторення протягом 6-8 уроків (за умови справедливого розподілу обов'язків між учнями, ретельного виконання висунутих вимог, суворого контролю за їх виконанням і постійної оцінки вчинків). Мета такої серії уроків реалізується шляхом послідовного вирішення низки завдань. Отже, завдання є ніби сходинками в досягненні мети. Наприклад, якщо вчитель ставить за мету розвинути почуття гуманності, тоді доцільно послідовно вирішувати такі завдання: