Система міністерств у Саудівській Аравії формувалась в 50-70 роках. На початку 50-х років вперше був створений перший виконавчий орган влади – Рада Міністрів та ряд міністерств, в тому числі закордонних справ, охорони, з питань освіти, транспорту, сільського господарства і водного господарства. В середині 50-х років з’явились міністерства фінансів та національної економіки, промисловості і торгівлі, а також міністерство охорони здоров’я. В результаті досить чітко визначилась головна область діяльності державного апарату у відповідності з рівнем розвитку саудівського суспільства. В 60-ті роки найважливіший напрямок державної діяльності - створення необхідних умов для прискорення розвитку нафтової промисловості. Були створені міністерство нафти та мінеральних ресурсів, міністерство з питань праці та міністерство інформації. В 70-ті роки централізована державна служба контролю за правовими нормами суспільного та господарського життя країни в міністерстві юстиції; з метою регулювання діяльності місцевих органів управління було створено міністерство муніципалітетів і сільських служб. В середині 70-х років для посилення державного контролю за розвитком тієї чи іншої галузі господарства була проведена реалізація існуючих вже міністерств. З міністерства торгівлі і промисловості і енергетики. Крім того, в умовах широкого будівельного буму, що охопив країну було створено спеціальне міністерство громадських справ та житлового будівництва. В 1975 році було створено міністерство планування. Його діяльність безпосередньо була пов’язана із розробкою загальноекономічної стратегії росту.
Відносно розвинута система державного правління склалася в Йордані, Марокко, Абу-Дабі, Катарі. В Омані і в більшості еміратів ОАЕ вона тільки формується.
Передача виконавчої влади Раді Міністрів в цих країнах прискорила створення більш розгалуженої системи підпорядкування на місцях. Так, перший Кабінет Міністрів в Катарі був затверджений в 1970 році. Адміністративний апарат в цій країні включає 22 міністерства і відомства, муніципалітет у столиці та сільські ради на місцях. Муніципалітети Абу-Даби, очолювані членами правлячої династії, здійснюють збір податків з населення, контроль за будівництвом житлових будинків та громадських об’єктів, а також будівництво доріг та ін. Таким чином, нові елементи в системі виконавчої влади в монархіях (міністерства, департаменти і муніципалітети) забезпечують розширення сфери контролю і підпорядкування основних сторін суспільного та економічного життя країни правлячому режиму.
Новий напрямок в модернізації державно-політичної системи арабських монархій – поділ функцій законодавчої та виконавчої влади, зосередженої в руках монарха. Поступовий перехід від абсолютної реформи до конституційної у більшості арабських монархій передбачає формування нових органів законодавчої влади. Згідно з Конституцією, прийнятого в Марокко, Йорданії, Кувейті, Катарі та ОАЕ, були створені національні збори. Найбільш чітко буржуазний принцип поділу влади був зафіксований в третій Конституції Марокко, прийнятій в 1972 році. Законодавча влада в країні належить парламенту, а виконавча – Раді Міністрів, призначеній королем. У відповідності з Конституцією у Йорданії, Кувейті, Бахрейні Національні збори ділять з королем законодавчу владу, але фактично залишаються органом, підвладним королю. При зовнішній обмеженій демократії правління в цих країнах в основі існуючого переважають в основному авторитарні, репресивні методи керівництва, в тому числі заборона партій, призупинка дії Конституції або її скасування. Прикладів цього чимало. В Марокко в 1965 році було розпущено парламент і введено надзвичайний стан, в 1975 році емір Бахрейна призупинив термін дії Конституції для придушення опозиції, що виникла у Національних зборах, в Кувейті в 1976 році було розпущено парламент. Ще менше прав надає національним зборам Конституція Катара та ОАЕ. Діяльність національних зборів у цих країнах обмежена радницькими функціями, їх рішення не мають сили закону.
Згідно Конституції Катару, прийнятої в 1970 році, емір зберігає найвищу законодавчі та виконавчу владу. Незалежною була оголошена лише система судовиробництва. В ній передбачено розвиток державних судів поряд із збереженням шаріатських. Справи ведуть судді, призначені від імені еміра. Новий Конституційний орган в ОАЕ – Вища Рада федерації, що складається з семи емірів. Крім того, створено Федеральні консультативні збори з радницькими функціями. Конституція в ОАЕ не стосується керівництва еміратами, що входять у Федерацію. Державно-політичний уклад еміратів всередині неї різноманітне. При правителі в Абу-Даби створено Національні консультативні збори, що складалися із шейхів і бізнесменів і очолювані шейхом найбільшого племені. В інших еміратах, де поки що немає офіційного адміністративно-територіального поділу на провінції, райони і округи, самі еміри з допомогою радників складають бюджети, розробляють закони про податки, безпосередньо розпоряджаються фінансами, керують місцевими органами, поліцією.
Для державно-політичного розвитку всіх арабських монархій властиво тісне переплетення нових і традиційних форм правління. Нове не виживає старого, виникає повний синтез форм, що забезпечує розвиток зовсім протилежних тенденцій – розвиток капіталізму і зміцнення політичних основ монархії. В системі державного правління у багатьох арабських монархіях поширений радницький принцип (аш - шура), витоки якого походять від принципу ісламського правління. Так діє Радницька Рада при саудівському королі, в складі 40 представників королівської династії і місцевої аристократії, Юридична рада із 20 юристів – услемів, призначених самим королем. Цей же принцип покладено в основу роботи національних зборів в конституційних монархіях – Катарі та ОАЕ.
Дорадчий принцип використаний і в реформах органів місцевої влади. В Саудівській Аравії при губернаторі і на місцях створюються ради, які наділені правом вносити пропозиції більшістю голосів з питань розвитку освіти, будівництва шкіл і лікарень, організації кооперативів. Ці ради створювались за типом традиційних рад племен, очолюваних шейхами за участю судді та двох представників населення. Нові органи правління мають ту форму, що більш близька психології та суспільній свідомості більшості населення цієї країни. В цей же час подібний синтез елементів старого і нового в системі державного правління ускладнює, по суті модернізацію суспільства, орієнтуючись на збереження існуючого господарювання монархії. Традиційні форми правління на принципах аш – егури, які нерідко в арабських монархіях протиставляють європейські демократії, влада з успіхом використовує для зміцнення монархічного режиму.
В 13 арабських державах була встановлена республіканська форма правління, причому вона одержала різну конституційну інтерпретацію в залежності від природи сил, що прийшли до влади. В рамках республіканського ладу в арабському світі формувались буржуазно-парламентські системи правління (на світській або конфесіональній основі), велике поширення одержали військово-політичні, бюрократичні, авторитарні режими різних видів, а також в групі країн відбувалося становлення революційно-демократичної влади, що бере курс на соціалістичне перевтілення суспільства.
Система державно-політичного ладу у всіх арабських республіках відзначена межею перехідності, в тому числі формуванням широких соціальних коаліцій, що характерні для багатоукладного суспільства. В деяких країнах владу завоювали політичні організації, що оформилися ще до незалежності і зігравши помітну роль в антиколоніальному русі. Вони представляли неординарні блоки сил, наприклад крупної буржуазії та поміщиків – в Лівані, дрібнобуржуазних – в Тунісі, революційно-демократичних – в Алжирі. Буржуазно-поміщицька партія Вафт в Єгипті не змогла втримати владу. Її захопила організація “Вільні офіцери”, що привело в 1952 році до першої антимонархічної революції в арабському регіоні. В багатьох країнах, так як у Єгипті, шляхом військових переворотів до влади прийшли керівництва, що представляють сили, ворожі колоніалізму і об’єднані національною ідеологією в її різноманітних проявах – панарабізму, місцевого соціалізму чи модернізованого ісламу. Становище правлячих сил, що прийшли до влади таким шляхом, завжди було залежним виключно від політичної рівноваги чи балансу сил. Зміна їх розстановки визначало широкий діапазон формування військово-політичних режимів (від військово-бюрократичної диктатури з тенденціями вкрай правого крила, наприклад в Судані, до регулюваної демократії, наприклад в Лівії).
Боротьба за збереження влади включала створення нових об’єднань і одночасне розмежування їх складових. Вирішальна підтримка урядом представників національного капіталу в більшості країн на першому етапі революції викликала політичну активізацію буржуазії, що прагне захопити державно-політичне правління і підпорядкувати своїм вузько класовим інтересам подальший розвиток суспільства. Взаємодія державної влади з національною буржуазією в цілому чи її окремими частинами, наполегливо претендуючими на завоювання влади, приймало гострі конфліктні форми (наприклад, антикапіталістичні міроприємства в Єгипті і Сирії в 60-ті роки, в Алжирі, Іраку, НДРЙ та ін.). в цей же час правлячі кола в окремих країнах робили спроби наступу і на позиції прогресивних сил, чергуючи засоби політичного тиску та репресії з тимчасовим компромісом з прихильниками демократичних реформ та змін в державно-політичній системі. Від результатів цієї боротьби в кожному конкретному випадку залежать умови і методи правління, степінь його демократизації.