План
1. Роль і місце інституту, форми правління в процесі дослідження конституційно-правового регулювання та формування держави.
2. Розпад колоніалізму на Арабському Півдні, та зміни в суспільно-політичній і соціально-економічній структурах району.
3. Монархічний режим правління в окремих арабських країнах, та його особливості.
4. Розподіл функцій виконавчої та законодавчої влади – новий напрям в модернізації державно-політичної системи монархії.
5. Роль і місце республіканської форми правління в окремих арабських країнах.
6. Реорганізація державно-політичної системи молодих арабських республік та її наслідки.
7. Становлення революційно-демократичної влади у другій половині ХХ ст. – нове явище в арабському світі.
8. Вдосконалення методів керівництва в арабських країнах – необхідна умова перевтілення окремих ланок управління в єдиний механізм регулювання економіки.
Інститут форми правління посідає центральне місце при вивченні конституційно-правового регулювання організації та формування держави. Форма правління – це просто абстрактна категорія науки конституційного права, а той ключ, за допомогою якого тільки і можна аналізувати систему органів державної влади, встановлену конституційно відповідальної держави. Конституції держав завжди закріплюють основний принцип форми правління: монархія або республіка.
Найчастіше в конституційному праві під формою правління розуміють спосіб організації та формування вищих органів, який у принципі зумовлюється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою.
Ст. 283
Порядок заміщення посади глави держави у порядку успадкування або шляхом виборів визначає дві основні форми правління – монархію та республіку.
Монархія – це така форма правління, де глава держави – монарх (імператор, король, князь Великий, герцог, султан, емір) володіє особливим юридичним статусом, його повноваження мають первісний, непохідний від будь-якої іншої влади у державі характер, він набуває свій пост, як правило, за спадкоємством і посідає його до довічно.
Є два різновиди монархічної форми правління.
Ст. 116-117
Абсолютна монархія – форма правління, при якій монарх має всю правоту державної влади (монарх - джерело) будь-якої влади і тільки він визначає її межі в портативних етапах, які дарує своїм підданим. Будь-які виборчі органи відсутні, проте це не викликає можливість існування різного роду дорадних установ (н. Диван (рада) в Саудівській Аравії, це представлені члени численного (до 7 тис. осіб) сімейного клану Аль Саудів: основні риси абсолютної монархії на сьогодні зберігають такі держави, як Бахрейн, Бруней, Катар, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, привертає до себе увагу той факт, що конституції та прирівняні до них законодавчі акти цих країн не тільки декларують монархічну форму правління, але й закріплюють її за конкретною родиною. Так, у Саудівській Аравії ст.5 Конституційного документу (нізам) 1992 р. декларую, система влади в королівстві Саудівська Аравія монархічна. Влада належить синам короля – заснована Абдель, Азіза ібн Абдель Рахмана, Аль Фейсама Аль Сауда та синам їх синів…” ст. 5 Конституційного документу (Базового статусу держави Оману 1996 говорить “…система правління – султанська (монархічна)” і далі містить положення, відповідно до якого влада буде успадкована по головній ліній потомками Турки ібн Саїда ібн Султана).
Аналогічні положення містяться в Конституціях Бахрейна, Катара.
Монархічна форма правління існує в 45 державах світу; 11 з яких в Азії, а саме: Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катару, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Тайланд, Японія.
Залежно від ступеня конституційного обмеження влади монарха розрізняють дуалістичну і парламентську.
Дуалістична монархія характеризується розподілом влади між монархом і парламентом з переважанням влади монархів.
Повноваження монарха обмежується тільки у законодавчій сфері, проте і в цій сфері жодний закон не може бути прийнятий без згоди на те монарха (він володіє правом абсолютного вето). Монарх є главою держави і володіє основним прерогативами у сфері виконавчої влади (призначає уряд, який несе відповідальність перед ним, є головнокомандуючим армії). Він також може призначати членів верховної палати парламенту, розпускати парламент на невизначений час і на цей період володіти усією повнотою влади інституту парламентської відповідальності уряду і дуалістичних монархіях немає.
Окремі із загальних елементів знайшли своє відображення в конституціях. Так згідно зі ст.51 Конституції Йорданії 1952р. уряд є відповідальним перед парламентом, але при цьому вотум недовіри урядові у разі його висловлення, повинен бути схвалений королем. У Марокко уряд несе відповідальність перед парламентом і королем.
Сьогодні ця форма правління зберігається у Йорданії, Кувейті, Марокко, а також у Непалі після 1990р., де за новою конституцією уряд є відповідальним тільки перед парламентом.
Абсолютна монархія – форма правління, яка характеризується необмеженою владою глави держави, монарх володіє широкими повноваженнями в законодавчій, виконавчій та судовій сферах. Виборний представницький орган тут відсутній. Сьогодні – ця форма правління існує в Саудівській Аравії, Катарі, Омані, ОАЕ, Брунеї та ін. Про методи монархічної влади можна роботи висновки на прикладі Брунейського султанату. Тут не проводяться вибори і немає впливових партій. Влада в країнах належить султану Хасаналу Болкіаху. Він одночасно є прем’єр-міністром головнокомандуючим збройними силами, главою багатьох департаментів, міністра фінансів і міністра фінансів, своїм молодшим братам.
Подібним же чином діють режими монархічної влади і в згадуваних вище еміратах зони персидської затоки.
Однією з особливостей статусу монарха, є те що в Конституціях деяких держав встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Великобританія, Данія, Норвегія, Швеція). Аналогічні положення можна знайти в конституціях, прийнятих у так званих мусульманських країнах, форма правління яких визначається як дуалістична монархія (Бахрейн, Йорданія, Марокко). Цієї умови додержуються і в абсолютних монархіях, де не існує конституцій (Оман, Саудівська Аравія). Нерідко монархи проголошуються духовними лідерами на теренах своєї країни.
Київ 1991р.
Для деяких з мусульманських країн характерна історично-перехідна форма дуалістична монархія (Йорданія, Кувейт, Катару, Марокко). Загальною умовою дуалістичних монархій є те, що тут реальні влади повноваження розподілені між монархом і парламентом , хоча монарх звичайно зберігає домінуючі позиції.
Крім монархій у мусульманських країнах прийняті і республіканські форми правління. Найбільш цікавою серед них є теоретична (ісламська) республіка, прикладом якої може бути Іран.
Конституція цієї країни встановлена заради побудови державного механізму, які, за багатьма ознаками можна порівняти з тими, що узгоджуються з традиційними республіканськими формами. Однак, поряд з такими інститутами, як президент і парламент, вона фіксує наявність так званого керівника. Останній наділений верховною, духовною і політичною владою і здійснює організації вождя нації, яка сприймається як громада мусульман. Неординарними слід визнати і деякі інші форми державного правління, прийняті у зарубіжних країнах.
Розпад колоніалізму на Арабському Півдні з другої половини ХХ ст. викликав великі зміни в суспільно-політичній і соціально-економічній структурах країн регіону. В результаті багаторічної національно - визвольної боротьби арабських народів були знищені політичні основи колоніального підпорядкування. 21 держава домоглася політичної незалежності. Замість колишніх колоній і напівколоній виникли різні по формі органи управління держави, які можна поділити на дві групи – монархії та республіки, з помітними відмінностями в державно – політичному ладі в середині кожної з них.
Монархічний режим зберігся у восьми арабських країнах, причому у формі абсолютної монархії тільки у Саудівській Аравії і Омані, в інших влада монарха обмежувалась конституцією. Зміни в державно-політичному укладі арабських монархій були пов’язані з процесами становлення централізованої держави в одних країнах, з утвердженням державної незалежності в інших.
Зміни в інституційній системі в групі цих країн здійснюється зверху. Вони стали результатом реакцій правлячих режимів на імпульсивний розвиток сучасної економіки, посилене задіянням господарства в систему капіталістичних світогосподарських зв’язків, що викликало активізацію економічної і суспільно-політичної діяльності різних шарів суспільства. Необхідність контролю і регуляція цієї діяльності визначила політичне розширення адміністративно-господарських і підприємницької функції самої держави, модернізацію системи державного керівництва, пристосування її до сучасних завдань трансформації даного суспільства.
Зміни в державно-політичній системі в кожній країні визначається рівнем соціально-політичного та економічного розвитку. В цей же час загальною рисою розвитку даної групи держав являється постійний перехід від часткових адміністративних реформ до більш широких змін, що зачіпають всі гілки виконавчої та законодавчої влади. Адміністративні реформи відіграють важливу роль у модернізації державної системи у всіх монархіях, оскільки адміністративно – керівний апарат являється фактично єдиною централізуючою ланкою в державному ладі, оскільки в цих країнах профспілкова і політична діяльність заборонені.
В результаті здійснення реформ в державній системі арабських монархій з’явились нові органи управління ( департаменти, галузеві міністерства, муніципалітети та інші). В більшості країн діяльність цих органів була безпосередньо підвладна владі монарха, який призначав склад уряду, особисто керував роботою важливих міністерств, визначав х бюджетні витрати та керував прибутками держав підприємств. Багато функцій радників короля були передані міністерствам, створеним з урахуванням розвитку галузей господарства і їх важливості.