Деякі угоди укладаються з дотриманням необхідних вимог, але через деякий час виникають обставини, які несумісні з подальшим існуванням угоди. Наприклад, громадянин А. Уклав угоду з громадянином С. про написання картини. Отримавши аванс в рахунок платежу за майбутнє виконання роботи, С. вчасно приступив до виготовлення замовлення, але через деякий час захворів душевною хворобою і був визнаний недієздатним.
Нікчемність угоди в цьому випадку повинна наступити не з моменту її виникнення, а з часу визнання громадянина С. недієздатним. Це має значення для проведення розрахунків, пов’язаних з цією угодою.
Угоди заперечні - це угоди, що вважаються недійсними тільки в тому випадку, коли вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом чи арбітражним судом. До заперечних відносяться угоди з неповнолітніми особами – у віці від 15 до 18 років без згоди батьків або попечителів (ст. 53 ЦК); обмеженими в дієздатності (ст. 54 ЦК); особами, що знаходилися в момент укладання угоди в стані тимчасового розладу психіки (ст. 55 ЦК); угоди, укладені внаслідок омани (ст. 56 ЦК), обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї з сторін з іншою стороною або збігу тяжких обставин (ст. 57 ЦК) і т.д.
Недійсними, усі ці угоди можуть вважатися лише за умови доведеності фактів (відсутності згоди попечителя на укладання угоди, наявність обману, насильства, погрози, омани і т.д.), що свідчать про порочність даних угод. Враховувати ці факти, природно, може тільки суд.
Однак і угоди нікчемні, і угоди заперечні вважаються недійсними з того самого моменту - з моменту їх укладання.
На практиці нікчемні і заперечні угоди розрізняють відповідно до тексту норм, що містяться у главі 3 “Угоди” ЦК України. Тут передбачено два формулювання: “недійсною є угода” (ст. ст. 50 – 52 ЦК України) та “угода ... може бути визнана недійсною” (ст. ст. 53 – 57 ЦК України). З граматичного і логічного тлумачення першого формулювання можна дійти висновку, що у зазначених статтях кодексу йдеться про нікчемні угоди. Друге формулювання має на увазі заперечні угоди[33].
3.3 Наслідки визнання угод недійсними
Наслідки визнання угод недійсними виражаються насамперед у тім, що укладені угоди вважаються позбавленими позитивного юридичного значення і не створюють для сторін тих прав і обов'язків, на встановлення яких вони були спрямовані. Це загальні наслідки, що настають по будь-якій недійсній угоді.
Право вимагати визнання угоди недійсною належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидва учасники угоди. Наприклад, громадянин продає музею картину, яка, на його думку, написана художником В.М. Васнецовим. Працівники музею, придбавши картину, також впевнені у цьому. Згодом встановлюється, що це копія. Тут допускають помилки обидві сторони і, отже, кожна з них вправі пред'явити позов про визнання угоди недійсною.
Законом установлені наступні найважливіші наслідки недійсності угод, виконаних ( цілком чи частково) сторонами:
Якщо недійсна угода сторонами виконана, то загальним наслідком визнання її недійсної буде також і повернення сторін у первісне положення - двостороння реституція, тобто настання обов'язку для сторін повернути один одному усе виконане по недійсній угоді. Повертається отримане по угоді в натурі, а при неможливості цього кожна сторона відшкодовує вартість отриманого.
Двостороння реституція настає по всіх угодах, визнаних недійсними через недотримання сторонами, що уклали угоду, установлених для неї вимог (ст. 48 ЦК), а також по значному числу спеціальних видів недійсних угод: по угодах, що є недійсними через недотримання запропонованої для них законом письмової ( простої чи нотаріальної) форми; угоди з пороками суб'єктного складу; по угодах, укладених дієздатними громадянами, у момент укладання, які не віддавали звіт своїм діям; угодам, укладеним під впливом омани. Двостороння реституція настає і по позастатутних угодах юридичних осіб, якщо сторони при цьому діяли не навмисне, тобто без наміру порушити встановлені законом заборони.
Оскільки поводження учасників недійсних угод іноді зв'язано з заподіянням майнової шкоди, те відповідні статті цивільного кодексу одночасно покладають на цих осіб обов'язок відшкодувати збиток, заподіяний з їхньої вини іншим особам, з якими вони не повинні були вступати в угоду. Зокрема, такі наслідки настають по недійсних угодах з пороками суб'єктного складу, якщо дієздатна сторона знала чи повинна була знати, що укладає угоду з особою, що володіє неналежним обсягом дієздатності (ст.51 ЦК ). Такі ж додаткові наслідки у виді цивільно-правової відповідальності несе винна сторона у зв'язку з висновком угод із громадянами, що знаходяться в момент укладання угоди в стані тимчасового розладу психіки.
Саме по собі омана як відзначалася, не є правопорушенням. Але у випадку визнання угоди недійсної по цій підставі сторона, яка була введена в оману, якщо буде доведене що омана викликана з вини іншої сторони, вправі жадати від неї відшкодування збитків. Навпроти, якщо це не буде доведено, обов'язок по відшкодуванню збитків покладається на сторону, що пред'явила позов про визнання угоди недійсної. У цьому випадку саме вона визнається винної у заподіянні шкоди.
Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винуватий у виникненні помилки: позивач, відповідач чи треті особи. Інше становище при розв'язанні питання про відшкодування збитків, заподіяних сторонам у зв'язку з укладанням угоди. Діюче законодавство (ч. З ст. 56 ЦК України) виходить з того, що сторона, за позовом якої угоду визнано недійсною, вправі вимагати від іншої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини іншої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої угоду визнано недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.
Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи другій стороні ставиться у залежність від того, хто винуватий у виникненні помилки. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати, втрата або пошкодження його майна, якщо ж вину відповідача не доведено, відповідальність покладається на позивача, що припускається винним у виникненні помилки. Тоді він має відшкодувати своєму контрагенту понесені ним витрати, втрату або пошкодження його майна.
Слід звернути увагу на те, що ч. З ст. 56 ЦК України не дає відповіді на всі питання, які можуть виникнути на практиці з приводу відшкодування збитків у зв'язку з укладанням угоди внаслідок помилки. Зокрема, виникає питання: чи може мати місце відшкодування збитків і за чий рахунок, якщо помилка виникла внаслідок вини третіх осіб, що не брали участі в укладанні угоди. Відповідно до ч. З ст.56 ЦК України, у цьому випадку жодна із сторін не вправі претендувати на відшкодування збитків за рахунок іншої.
Протиправність поводження осіб, що схилили чи змусили укласти з ними угоди інших осіб внаслідок обману, насильства, погроз у зв'язку зі сформованим для цих останніх осіб важкими обставинами чи зловмисними діями їхніх представників, сумнівів не викликає. Тому, наслідки, що зв'язуються звичайно з визнанням угоди недійсної, тут виникають лише для сторони потерпілої. Їй повертається все те, що було нею передано по угоді. Вона відновлюється в первісному положенні - настає так звана одностороння реституція.
Що ж стосується винної сторони те закон наголошує на протиправності її поводження і тому, виконане по угоді цією стороною і навіть невиконане, а тільки належне бути переданим, стягується в доход держави. Це адміністративна по своїй природі санкція, що не властива нормам цивільного права, як права частки. Це повною мірою відноситься і до недопущення реституції, тобто стягнення всього отриманого в доход держави. Представляється, що майбутнє цивільне законодавство України повинне містити тільки один вид наслідків - двосторонню реституцію, а якщо дії сторін будуть містити ознаки чи злочину адміністративного правопорушення, то до них повинні застосовуватися відповідні санкції, але вже містяться в нормах публічного права. Крім того, оскільки цим протиправним поводженням винної сторони потерпілій стороні заподіюється і матеріальний збиток, то на винного одночасно і покладається обов'язок (цивільно-правова відповідальність) відшкодувати потерпілій стороні збитки - понесені нею витрати, чи втрату ушкодження її майна (ст.57 ЦК).
Поводження осіб, що уклали угоду, яка суперечить публічному порядку (ст. 49 ЦК), і діяльність юридичних осіб, що виразилася в здійсненні угод, свідомо противних їхнім статутам (ст. 50 ЦК), є також протиправними. Відповідно і закон, реагуючи на такого роду дії, вважає за можливе застосовувати до учасників цих угод тільки адміністративні санкції - стягнення отриманого і належного бути отриманим по угоді в доход держави.
І лише у випадках невинності в здійсненні цих угод однієї зі сторін, тобто при відсутності в неї наміру на порушення встановлених державою заборон, закон допускає однобічну реституцію - наслідок, обумовлений тільки фактом недійсності угоди. Зрозуміло, про яке-небудь відшкодування збитку один одному (незалежно від виду наслідків, що наступили,) не може бути і мови, тому що обидві сторони, що уклали угоду, діяли протиправно.
Крім названих основних наслідків недійсності угод, закон визначає й інші: припинення дії угоди на майбутній час, відшкодування винною стороною збитку потерпілій стороні (крім повернення їй майна).