У той же час користувач безпідставно отриманого майна має право вимагати відшкодування витрат, здійснених у відношенні майна, але тільки з часу виникнення зобов'язань повернення доходів від необґрунтованого використання майна, вже отриманих чи передбачуваних.
Виходячи з цього можна узагальнити можливі випадки виникнення правовідносин при безпідставному збагаченні і розділити їх на дві частини:
1) безпідставне придбання майна (цінностей), що супроводжується вибуттям майна з правомірного володіння одного суб'єкта і переходом у неправомірне володіння іншого суб'єкта;
2) безпідставне заощадження майна (цінностей), що супроводжується відсутністю правової підстави користування майном іншого суб'єкта чи неправомірним придбанням результатів робіт, послуг, зроблених іншим суб'єктом, результатом чого стає відсутність можливості одержання іншим суб'єктом доходів від користування своїм майном чи наявність витрат, понесених іншим суб'єктом у процесі провадження робіт, послуг.
З огляду на можливі правові наслідки визнання договору неукладеним, суб'єкт правовідносин може планувати своє подальше поводження в суді.
6.4. Розгляд у суді спорів, пов’язаних з неукладанням договору.
Нарешті, ще одним важливим моментом при розгляді питань, пов'язаних з неукладанням договору, є законодавча неврегульованість при розгляді можливості звертання в суд з позовною заявою за самостійною вимогою про визнання договору неукладеним. Справа в тім, що позиція судів у даному питанні на сьогоднішній день неоднозначна. Розглянемо дане питання більш докладно.
Дискусія про можливість пред'явлення самостійних позовів про визнання договору неукладеним виникає внаслідок різного трактування вимог ст.ст. 1,2 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) і ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК).
Зазначені норми права встановлюють умови, при яких сторони правовідносин можуть звертатися в суд з метою захисту порушених прав і охоронюваних законом інтересів.
Використовуючи розширене тлумачення приведених вимог, прихильники можливості розгляду судом заяв із самостійними вимогами про визнання договорів неукладеними наполягають на тому, що суперечка про право не може бути відсутньою тільки внаслідок того, що це право не було порушено (оскільки неукладений договір не породжує прав і обов'язків).
Прихильники іншого підходу наполягають на тому, що право, підлягаюче захисту, повинне в будь-якому випадку існувати, а також порушуватися і/чи заперечуватися.
У сформованій ситуації, швидше за все, найбільш розумним буде керуватися позицією, викладеної в постанові ВСУ від 14.01.2002 р., що було прийнято в тому числі й у результаті розгляду питання про визнання договору неукладеним.
У даній постанові ВСУ прийняв кілька тверджень, а саме:
-вимога про визнання договору неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав;
-вимога про визнання договору неукладеним є нічим іншим, як установленням факту, що має юридичне значення, що може бути встановлений тільки під час розгляду суперечки про право;
-установлення факту неукладання договору є складовою частиною оцінки фактичних обставин справи при розгляді суперечки про право;
-вимога про визнання договору неукладеним не може бути предметом суперечки і самостійно розглядатися в окремому виробництві.
Подібні висновки судового органа обгрунтовуються в першу чергу обмеженнями, викладеними в процесуальних законах. Наприклад, у ст. 83 ГПК установлені виключні права суду в частині ухвалення рішення по господарських спорах: ч. 1 ст. 83 даного Кодексу передбачає для суду можливість при ухваленні рішення визнавати договір, пов'язаний із предметом суперечки, недійсним; ч. 2 ст. 83 передбачає для суду можливість при ухваленні рішення виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивача чи третіх осіб (але в будь-якому випадку дана норма передбачає існування порушеного права чи інтересу, що не можуть існувати за неукладеним договором).
Тобто ГПК не надає права суду виносити самостійне рішення у відношенні визнання договору неукладеним. У той же час ч. 3 ст. 84 ГПК передбачено, що в мотивувальній частині рішення суд вказує обставини справи, установлені судом. Природно, що в даній ситуації обставини справи, пов'язані з визнанням договору неукладеним, можуть відображатися в рішенні при розгляді судом суперечки по суті.
Що стосується ЦПК, то права суду при ухваленні рішення зазначені в ст. 202'. Наприклад, ч. 3 ст. 202' передбачено, що суд приймає рішення у відношенні правовідносин, що обумовлені існуванням встановлених обставин (фактів). У тексті самого рішення (з урахуванням вимог ч.ч. 6, 7 ст. 203 ЦПК) суд також повинний відобразити факти (обставини) і відповідні їм правовідносини, а також указати про наявність порушень прав, з метою захисту яких було подане звертання в суд.
Як було встановлено раніше, неукладений договір не породжує яких би то ні було правовідносин, тому суд не може прийняти самостійне рішення по питанню визнання договору неукладеним, однак обставини, пов'язані з визнанням договору неукладеним, є невід'ємною частиною сукупних обставин справи, на підставі оцінки яких судом приймається рішення.
Тому з обліком викладеного вище можна зробити висновок, що визнання договору неукладеним у даний час можливо тільки в процесі розгляду суперечки про порушене право, способи захисту якого прямо передбачені (встановлені) законом. Після того як суд у передбаченому порядку встановить, що договір є неукладеним, сторона суперечки може звернутися в суд з окремим кондиційним позовом по факту безпідставного придбання і/чи заощадження майна іншою стороною.
З усього цього можна зробити самий головний висновок — при складанні договору варто звертати підвищену увагу на ті моменти, що згодом можуть привести до визнання його неукладеним. Це допоможе заощадити досить багато часу, та й матеріальних ресурсів.
Який вихід із ситуації?
Припустимо, ваш контрагент, отримавши гроші за неукладеним договором, не бажає добровільно їх вам повернути. У такому випадку у вас є можливість стягнути з нього ці кошти через суд, пред'явивши позов про стягнення з відповідача коштів, отриманих ним без достатніх підстав.
А як же бути зі штрафними санкціями за податковими зобов'язаннями7 Варіанти можуть бути різні. Продемонструємо на прикладі один з них (приклад 3). Цей варіант найвірогідніше може бути реалізований за умови, що сторони договору, який визнається неукладеним, не бажали таких наслідків та згодні допомогти одна одній уникнути несприятливих наслідків у вигляді відповідальності за правопорушення у сфері оподаткування.
Приклад 3
Підприємству за наслідками перевірки загрожує додаткове нарахування податкових зобов'язань з податку на прибуток та застосування штрафних санкцій на тій підставі, що воно неправомірно зменшило базу оподаткування, включивши до складу валових витрат суми коштів, перерахованих на підставі договору, підписаного 05.11.04 р. і згодом визнаного неукладеним.
Бажаючи уникнути відповідальності, підприємство 01.11.05 р. укладає зі своїм контрагентом новий договір замість того, який було визнано неукладеним. На цей раз воно погоджує всі істотні умови договору, а в розділі про строк його дії зазначає приблизно таке: «Цей договір набуває юридичної сили з моменту його укладення і діє до 31 грудня 2005 року. Дія цього договору поширюється на правовідносини, що мали місце між сторонами з 1 листопада 2004 року»[1].
За таких обставин відпадає можливість кваліфікації операцій (поставки товару та сплати коштів) як таких, що здійснені без достатніх підстав. Адже підставою буде договір, який - як це не парадоксально в ситуації з нашого прикладу - с чинним на момент здійснення такої поставки та оплати.
Висновки
Шляхи виходу із ситуації, коли договір визнається неукладеним, існують. Але, погодьтеся, все ж краще із самого початку дотримуватися вимог законодавства щодо змісту господарського договору. Нагадаємо - при укладенні господарського договору, незалежно від його виду, сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору:
- умова про предмет договору повинна визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості;
- ціна в договорі визначається на розсуд сторін, якщо інше не встановлено законом (державні фіксовані ціни, регульовані ціни);
- строком договору є час, протягом якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Закінчення строку дії договору також може бути визначено шляхом зазначення події, яка має неминуче настати (наприклад, настання заморозків).
Література.
1. Закон України від 21.04.99 р. N 606-XIV "Про виконавче провадження".
2. Закон України від 26.06.97 p. N 400/97-ВР "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування".
3. Закон України від 21.12.2000 p. N 2181-ІІІ "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами".
4. Закон України від 09.06.92 р.N 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду».
5. Закон України від 21.05.97 р. N 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні».
6. Закон України від 01.07.2004 р. N 1952-IV«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».