У силу цього якості держави рівні незалежно від часу виникнення, величини території, кількостінаселення, нарешті, від чийогось визнання або невизнання.
Принцип рівноправності закріплений в писаною формі в п. 1 ст. 2 Статуту ООН 1945 р., проте доктрина, що зв'язує його виникнення не з усвідомленням рівності народів, держави, а з рівністю і божественним походженням самих государів, відносить його виникнення до пізнього феодалізму, а становлення - до періоду зміцнення капіталізму і появи республік. Саме в цей період сталася підстановка понять монарх - народ - держава, де рівність народів визнавалося первинним для визнання рівності держав. Таким чином, до 1945 р., тобто до прийняття Статуту ООН, принцип як універсальна норма існував у звичайно-правову форму.
Закріплюючи формально-юридичну рівність учасників правовідносин, баланс їхніх взаємних прав і обов'язків, принцип не перешкоджає досягненню фактичної рівності. Міжнародне право заохочує створення режимів преференцій для держав, що розвиваються, надання допомоги жертвам катастроф, збройних конфліктів, що має розглядатися не як дискримінація та порушення принципу рівноправності, а як слідування імперативам загальноправових принципу справедливості. Поширеним виразом принципу рівноправності є формула участі в міжнародних організаціях - одна держава - один голос, рівні склади делегацій та ін
Права держави, обумовлені принципом рівноправності, найважливішим функціональним принципом системи, полягають у рівному допуск до всіх правомірним видів співробітництва, на рівних з усіма підставах, в рівній захисту через міжнародні механізми.
Обов'язки держав полягають увзаємне визнання юридичної рівності, в заключенні збалансованих договорів, де обсяг прав відповідає обсягу покладених на суб'єктів обов'язків, у повазі міжнародної правосуб'єктності один одного, недопущення дискримінації в будь-якій формі.
Як санкції за порушення принципу можуть застосовуватися співмірні в часі, по об'єкту, ступеня тяжкості міри відповідальності, так звані репресалії, що виключають застосування збройної сили.
Принцип невтручання у внутрішні справи держав також тісно пов'язаний з наявністю якості суверенітету і грунтується на одному з його елементів - незалежності держави при здійсненні його внутреннейфункціі.
Обов'язки держави в рамках принципу полягають у невтручання у внутрішні справи іншої держави, такі, як встановлення форми правління, проведення референдумів і плебісцитів, прийняття законів, витрачання позик та ін. Держави зобов'язані утримуватися від дій, які можуть розглядатися як неправомірне тиск з метою отримання особливих права й привілеї. Це може бути фінансовий тиск, обіцянка дати привілеї за умови надання кредитів, кредитування, але під умовою купівлі продукції держави-кредитора, поступки території та ін втручанням у внутрішні справи вважається також мовлення на територію держави без її згоди.
Держава сама визначає межі своєї компетенції і саме може піти на її обмеження в інтересах міжнародного співробітництва - для захисту навколишнього середовища, загальної безпеки, вирішення інших глобальних проблем. Подібні самообмеження необхідні також при реалізації взятих на себе міжнародних зобов'язань, особливо вобласті захисту прав людини, контролю за ядерною зброєю, захисту навколишнього середовища.
Принцип суверенітету був введений в понятійний апарат міжнародного права в 90-х роках XX ст. Н. А. Ушаковим. Самостійність держави і незалежність держави при здійсненні ним своєї зовнішньої функції є важливим елементом його міжнародної правосуб'єктності. Історично він орієнтований так само, як попередні принципи, хіба що в даний час існує у звичайно-правову форму.
Зміст принципу складають права держави на незалежну зовнішню політику: вільне, без тиску ззовні, встановлення дипломатичних і консульських відносин, обмін посольствами і місіями, вирішення проблем визнання нових держав і урядів, вступ і вихід міжнародних організацій.
Особлива група прав, що захищаються принципом, пов'язана із захистом прав на участь держав в універсальних міжнародних договорах, кодіфіцірующіх норми міжнародного права або регулюючих найважливіші відносини держав.
Обов'язки держави складаються у взаємній повазі міжнародної правосуб'єктності один одного, співробітництво в здійсненні зовнішньої політики, неперешкоджання участі в міжнародних організаціях, міжнародних договорахі виході з них.
Одночасно не є обов'язком держави встановлення дипломатичних або консульських відносин, участь в договорах без явно вираженого дотримання встановлених міжнародним правом процедур. Не є порушенням суб'єкту господарської дiяльностi обмеження, що накладаються на держави як санкцій за серйозні порушення міжнародного права, наприклад що згадуються в ст. 5, 6, 41 Статуту ООН, у вигляді призупинення членства в ООН, виключення з ООН, розриву дипломатичних відносин.
При порушенні принципу можливе застосування санкцій у вигляді відповідних заходів, адекватних порушення.
Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань - один з найстаріших функціональних принципів системи міжнародного права. Можна сказати, що на ньому тримається весь міжнародний правопорядок. Статут ООН (п. 5 ст. 2), на який посилаються як на джерело принципу, забезпечує тільки частина його змісту, а саме наказує державам дотримуватися зобов'язань, що випливають із членства в ООН, а для держав-нечленів - тільки зобов'язання, обумовлені принципами Статуту ООН.
Найбільш повне вираження принцип отримав у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і в ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, де говориться про рівність писаних і звичайних норм. В даний час практика та доктрина одностайні в тому, що принцип захищаєвсі норми міжнародного права незалежно від форми їх об'ектівірованія.
Практика держав, її узгоджене тлумачення у морально-політичних нормах декларацій і резолюцій Генеральної Асамблеї ООН свідчать про те, що зобов'язання, що випливають як з писаних, так і зі звичайних норм, рівнозначні за своїми наслідками, охороняються ідентичними механізмами, пов'язаними не з формою існування норми , а з її місцем у системі міжнародного права.
Таким чином, об'єктом захисту принципу сумлінного дотримання міжнародних зобов'язань є відносини держав і інших суб'єктів міжнародного права у зв'язку зі створенням, дією та припиненням дії міжнародних договорів як, так і звичаїв.
Держави, інші суб'єкти міжнародного права мають право вимагати дотримання відповідних міжнародному праву договорів і звичаїв, отримувати вигоди, виходячи з участі в них, і захист, необхідну для реалізації закладених у них приписів; надавати допомогу державам, права яких порушені; в деяких випадках, обумовлених міжнародним правом, держави можуть в односторонньому порядку припинити або змінити зобов'язання, що випливають з договору або звичаїв.
Обов'язки держав, обумовлені даним принципом, полягають у взаємній повазі правосуб'єктності один одного в галузі міжнародного нормотворчості; у визнанні пріоритету зобов'язань з міжнародного права щодо національного права; у приведенні національного законодавства у відповідність до взятих на себе міжнародних зобов'язань: у вирішенні спорів, що виникають у процесі укладення та застосування договорів і звичаїв, тільки мирними засобами.
Захистцього принципу здійснюється такими міжнародними механізмами, як інституційні та третейські (арбітражні) суди, взаємні консультації та ін Дії, що розглядаються як порушення принципу, принаймні щодо міжнародних договорів, перераховані в згаданій Віденської конвенції 1969 р. і полягають у вчиненні тиску на учасників переговорного процесу - підкуп або інші способи примусу, на держави - за допомогою загрози силою або її застосування, навмисного порушення положень вступив в силу договору чи вчиненні таких дій у відношенні не вступив в силу договору, якими знищується об'єкт або мета договору.
Права держав, інших суб'єктів міжнародного права, що встановлюються принципом, складаються у можливості вибору способів вирішення спору;
у вимозі до сторін конфлікту не ухилятися від пошуку прийнятних для всіх способів вирішення протиріч;
у виконанні прийнятих рішень; в праві на допомогу з боку третіх держав і міжнародних організацій.
Обов'язки держав полягають у наступному:
· вони не повинні припиняти процес пошуку прийнятного способу вирішення спору;
· при вирішенні спору повинні виходити з інтересів обох сторін спору;
· в процесі мирного врегулювання повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити ситуацію, що до моменту розгляду ситуацію чи завдати шкоди процесу пошуку прийнятного способу;
· вони зобов'язані добровільно виконати прийняте спільно рішення.
У разі якщо спір має серйозний характер і якщо його продовження може загрожувати інтересам безпеки і миру, Рада Безпеки ООН уповноважений рекомендувати сторонам конкретну процедуру вирішення спору. При необхідності він може звернутися до спільноти держав із закликом застосувати статутні санкції за ст. 40-41 Статуту ООН, щоб запобігти погіршенню ситуації. Вони повинні бути тимчасовими, що виключають застосування збройних сил, а також повними або частковими щодо виду застосовуваних заходів, які можуть укладатисяв перерві економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо - і інших засобів сполучення, а також у розрив дипломатичних відносин.
Особливістю структури принципу мирного вирішення спорів є досить великий перелік способів їхнього дозволу. Один тільки Статут ООН містить їх більше десятка - переговори (останнім часом доповнені таким способом, як консультації, що згадуються в Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 р.), обстеження, посередництво (до якого з кінця XX ст. На основі звичаю залучається Генеральний секретар ООН, його заступники і посередники), примирення, арбітраж, судовий розгляд, а також залучення до процесу всіх головних органів ООН і регіональних організацій (ст. 33-38). Останнім часом держави розширили каталог застосованих заходів, включаючи в процес примирення не лише треті держави (посередництво, добрі послуги, примирення), але і міжнародні міждержавні організації (так, орган з вирішення палестино-ізраїльського конфлікту включає крім Росії США, ООН і Євросоюз - від імені спільноти держав і європейських держав). Тривають пошуки нових, зручних для держав, хоча б і adhoc, способів (так, в 1999 р. в вирішенні конфлікту між Руанді та Угандою брав участь в особистій якості радник президента США Г. Сміт; в тому ж році до переговорів між урядом Колумбії та партизанами були залучені в якості спостерігачів (не посередників) Іспанія, Мексика, Венесуела, Коста-Ріка, Італія, Швеціяі Норвегія). Часто роль посередника в суперечках грає сама ООН (так, в кінці 2002 р. ООН розробила план мирного врегулювання для грецької і турецької общин Кіпру, який був ними прийнятий за основу переговорів). Зміст принципу мирного вирішення міжнародних суперечок постійно ускладнюється за рахунок створення нових процедур для вирішення спорів та їх застосування.