Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними. Окремим видом правочинів є фідуціарні правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочини потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні. Прикладами фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). У науці цивільного права існують також інші класифікації правочинів, наприклад, останні поділяються на законні та протизаконні, строкові та безстрокові, усні та письмові, внутрішні та зовнішньоекономічні, розпорядчі та зобов'язальні, біржові та ін.
РОЗДІЛ 2. ПРАВОЧИНИ, ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ
Для того, щоб правочин був чинним, він повинен відповідати певним вимогам, додержання яких є необхідним:
-по-перше, його зміст не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
-по-друге, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ст. ст. 31 - 35, 37, 41, 44, 55, 92 ЦК);
-по-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
-по-четверте, вимога щодо форми правочину. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
-по-п'яте, правочин обов'язково має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними.
Правочини, що вчиняються у передбачених законом випадках батьками (усиновителями) на користь неповнолітніх, малолітніх чи непрацездатних дітей, не можуть суперечити правам та охоронюваним інтересам останніх.
На відміну від ЦК України 1963 року, новий Цивільний кодекс закріплює презумпцію правомірності правочину. Це означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. Так, якщо прямо встановлена законом недійсність нікчемних правочинів (ст. ст. 228, 219 - 220, 222, 224, 226, 719, 1059, 1055, 547 ЦК), то не вимагається визнавати їх недійсними у судовому порядку.
У разі, коли законом прямо не передбачено, що цей правочин є недійсним, то він вважається дійсним, доки протилежне не буде визнано рішенням суду. Правочин може вчинятися в усній або в письмовій формах.
Для вчинення правочину особа, яка вчиняє його, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність, або особи, яким вона була надана (статті 34, 35 ЦК), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них неповнолітні особи вправі самостійно вчиняти лише правочини, перелік яких визначений законом (ст.32 ЦК). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх можуть вчинятися лише їх законними представниками: батьками, усиновителями або опікунами. Самі малолітні можуть самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч.1 ст.31 ЦК.
Особи, обмежені у цивільній дієздатності, вправі вчиняти лише дрібні побутові правочини, інші правочини вчиняються ними лише за згодою піклувальника (ст.37 ЦК). Недієздатні особи не мають права на вчинення правочинів, оскільки правочини від їх імені та в їх інтересах вчиняє опікун (ст.41, 67 ЦК).
Правочини від імені юридичних осіб вчиняються їх органами, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, правочини від імені юридичної особи можуть вчиняти її учасники (ст.92 ЦК) [12].
Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлено обов'язкову письмову форму, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Передбачається, що у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Правило ч.2 ст.205 ЦК про встановлення не тільки законом, а й договором можливості волевиявлення на здійснення правочину мовчанням легалізує практику, що склалася протягом тривалого часу та допускає включення до договорів умов про продовження їх дії у разі відсутності заперечень (мовчання) сторін договору.
Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх укладання, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари і послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати і суму одержаних грошових коштів.
Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін учинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.
Законодавець встановлює певні вимоги щодо письмової форми правочину. Так, правочин вважається таким, що укладений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку; якщо він підписаний його стороною (сторонами) [13].
Безперечно, позивним стало включення до ЦК України ст.205, яка є аналогом ст.42 ЦК УРСР, але має нову назву «Форма правочину. Способи волевиявлення» та відповідний такій назві оновлений зміст. У цій статті законодавець, як і раніше, передбачив, що правочини можуть вчинятися в усній та письмовій формах. Крім того, він зазначив, що якщо воля виражається не словесне, а через поведінку сторін, яка засвідчує їхню волю на настання відповідних правових наслідків, або ж мовчанням, то правочин вважається вчиненим в усній формі. Отже, законодавець прийняв позицію О. Пушкіна [14], відповідно до якої воля може бути виражена словесно або за допомогою конклюдентних дій.
Однак в той час, коли О. Пушкін вважав, що правочин, вчинений за допомогою конклюдентних дій, не має форми, законодавець приєднався до позиції М.Кротова [15], М.Брагинського і В.Вітрянського[16], В.Тархова [17], зазначивши, що такі правочинн мають вважатися вчиненими в усній формі.
Зазначене нововведення є обґрунтованим, оскільки правочини, вчинені усно та за допомогою конклюдентних дій, на відміну від письмових правочинів, мають спільну ознаку:волевиявлення сторін, які вчиняють правочин у такий спосіб, не фіксується на носієві. Через це після завершення вираження волі сторони не мають можливості у майбутньому відтворити умови вчиненого правочину. Тому логічно передбачити для правочинів, що вчиняються усно та за допомогою конклюдентних дій, єдині правила їхнього вчинення.
Проте помилковим є протиставлення усної форми письмовій, оскільки обидві форми передбачають вираження волі за допомогою слів із єдиною різницею, що у першому випадку такі слова не фіксуються на носієві, а у другому така фіксація відбувається. Крім того, зазначений поділ форми правочину на види слід вважати неповним, оскільки і правочини, вчинені за допомогою конклюдентних дій, можуть бути зафіксовані па носієві, наприклад, магнітній стрічці. Звичайно, для вирішення зазначеного протиріччя такий правочин можна вважати письмовим. Однак, зважаючи на різність носіїв, на яких відбувається фіксація, а також па відмінність способів передачі інформації, таке рішення є неприйнятним. Тому запропонована у ЦК України типологія форми правочину є неповною та непослідовною, а через це потребує певного уточнення, що й буде зроблене у подальшому.
Іншою позитивною рисою ЦК України стала можливість вчинення правочинів не тільки за допомогою телетайпного, а й електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Проте незрозумілим і не виваженим стало визначення таких правочинів як таких, що вчиняються у письмовій формі (ч.2 ст.207). Така позиція суперечить загальноприйнятому у світі підходу до електронної форми як самостійного виду форми правочину.
Так, яскравим прикладом є Германське цивільне укладення 1896 р. (далі - ГЦУ), до якого у 2001 р. було внесено відповідні зміни, і поряд з усною та письмовою формами ГЦУ передбачило можливість вчення правочинів в електронній формі (§ 312). Таку саму позицію закріплено у Типовому законі ООН про електронну комерцію та Директиві 2000/31/ЕС про деякі аспекти послуг, що надаються у інформаційному суспільстві, зокрема, у сфері електронної комерції на внутрішньому ринку [18]. Більше того, розроблений на підставі згаданих нормативних актів ООН та ЄС Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003р. також відрізняє електронну форму правочину від письмової [19].
Тому чинне вітчизняне законодавство містить два принципово різних підходи до електронної форми правочину. Відповідно до першої позиції, яку закріплено у ЦК України, електронна форма правочину є письмовою. Іншу позицію представляє згаданий вище закон, який вважає електронну форму самостійною формою правочину. Розв'язання цього протиріччя є вкрай необхідним, оскільки залежно від того, яку позицію зайняти, до електронної форми слід застосовувати різні правила: згідно з першим підходом до електронної форми необхідно застосовувати правила про письмову форму, а другий підхід передбачає розробку спеціальних правил, які мають застосовуватися тільки до електронної форми.
Отже, аналіз точок зору вітчизняних та іноземних учених, судової практики й законодавства дає змогу дійти висновку, що наразі у цивільному праві України співіснують два принципово різних підходи до розуміння форми правочину й, відповідно, до її класифікації. Крім того, новою стала проблема електронної форми, оскільки остання не вписується у традиційну типологію форм правочину. У подальшому буде зроблено спробу розв'язати зазначені протиріччя черезвідстоювання розуміння форми правочину як способу його фіксації на носієві, та обґрунтування тези про те, що електронна форма є самостійною формою правочину.