У випадку коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки він пов'язаний з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його виконання. Згідно із законом недійсний правочин не зумовлює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Аналіз норм ЦК дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину, які можна поділити на: основні - двостороння реституція (від лат. rеstiture — відновлювати, відшкодовувати) та додаткові - відшкодування збитків та моральної шкоди.
Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, отже, у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (наприклад, у випадку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець - повернути покупцеві отримані за майно кошти).
Прикладом наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад, ст.221, 222, 226 ЦК), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК), правочини, вчинені під впливом помилки (ст.229 ЦК), правочини, вчинені під впливом тяжкої обставини (ст.233 ЦК). Треба зазначити, що для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.
На відміну від норм ЦК 1963р. та ГК, чинний ЦК не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій, а саме:
-односторонньої реституції, яка передбачає повернення лише однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати інша сторона на користь держави;
-заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності право-чинів, що були укладені з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, за наявності умислу обох сторін та передбачала, у разі виконання правочину, стягнення всього отриманого сторонами за правочином на користь держави, а в разі виконання правочину однією стороною - стягнення на користь держави всього отриманого нею і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного.
Крім двосторонньої реституції ЦК передбачає як додаткові наслідки недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з коментованою статтею, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Наприклад, у деяких випадках закон покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК) [33].
Правові наслідки недійсності правочинів, які встановлені законом, можуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, однак винятком із цього є нікчемні правочини, правові наслідки недійсності яких не можуть бути змінені сторонами. Вимога про застосування наслідків недійсності щодо останніх може бути пред'явлена взагалі будь-якою заінтересованою особою. Крім того, застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину за власною ініціативою може суд.
Для застосування наслідків нікчемності правочину застосовується позовна давність у десять років (ч. 4 ст. 258 ЦК) [34].
Чинним цивільним законодавством передбачено визнання недійсною певної частини правочину. Закон визначає, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Отже, якщо визнана недійсною частина правочину належить до випадкових умов, вона виключається з правочину без наслідків для інших його частин та правочину в цілому. У деяких випадках закон прямо встановлює вказівки на недійсність тих чи інших умов правочинів, наприклад, умова договору банківського вкладу про відмову вкладника від одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (ст. 1060 ЦК).
Однак, якщо частина правочину, що визнана недійсною, містить істотну умову, без якої правочин в цілому не відповідає вимогам закону, або після виключення з правочину окремої його частини, що визнана недійсною, він не зберігає здібності задовольняти інтереси сторін чи досягнути цілі, яка була визначена ними при його вчиненні, правочин може бути визнаний недійсним в цілому [35].
Недійсні правочини вважаються недійсними з моменту їх вчинення. Моментом вчинення дво- та багатосторонніх правочинів за загальним правилом слід вважати момент, визначений ч. 1 ст. 638 ЦК, тобто досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору.
Законодавством можуть бути передбачені й інші моменти набуття чинності договорів (наприклад, частини 2, 3 ст. 640 ЦК).
Так, реальні договори, навіть незважаючи на те, що сторони домовилися про всі істотні умови, не можуть вважатись укладеними, оскільки для їх укладення потрібне також передання майна або вчинення іншої дії. Виходячи з цього, реальні договори, які не набули чинності, вважаються неукладеними, а тому не можуть бути визнані недійсними [36].
Аналогічна ситуація складається з договорами, щодо яких сторони не досягли всіх істотних умов (ст. 638 ЦК). Такі договори також не можуть бути визнані недійсними.
Оскільки згідно з ч.5 ст.202 ЦК до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину, вказані вище положення щодо набуття чинності договорами є справедливими і для односторонніх правочинів.
Встановлюється тільки один момент, з якого правочини вважаються недійсними, - момент їх вчинення.
Момент набуття чинності договором слід відрізняти від строку виконання зобов'язань. Строк виконання зобов'язань встановлюється сторонами. Момент набуття договором чинності встановлюється законодавством і не може бути змінений сторонами.
Не вважається виключенням із цього правила й обумовлення сторонами строку набуття договором сили через деякий час після його підписання, оскільки такі договори є вже укладеними і обов'язковими для сторін внаслідок досягнення ними істотних умов і будь-яка сторона не може в односторонньому порядку відмовитися від їх виконання.
Ці договори також визнаються недійсними з моменту їх вчинення, але наслідки визнання недійсними таких договорів передбачені в ч. 2 ст. 236 ЦК - припинення можливості настання прав і обов'язків за таким договором. Це є справедливим також і для договорів, в яких обумовлено настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина) (ч.1 ст.212 ЦК) [37].
Враховуючи те, що ЦК визначив тільки один момент правочину - момент його вчинення, виникає проблема з договорами найму, а також деякими видами договорів про надання послуг, зокрема юридичних, аудиторських та ін. Справа в тому, що у випадку, коли виконавці за такими договорами надають послуги чи наймодавець майно, то застосувати реституцію до таких договорів при їх визнанні недійсними неможливо.
Порядок визнання недійсними таких договорів визначався ч. 2 ст. 59 ЦК 1963р., яка передбачала, що якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє.
За чинним ЦК такі договори можуть бути визнані недійсними з моменту їх вчинення, що при практичному застосуванні цієї норми викличе зазначені вище проблеми [38].
На підставі всього вищезазначеного, можна зробити певні висновки.
1. Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст.11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
2. Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необхідним для його вчинення, закон поділяє правочини на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Крім того, правочини поділяються на: сплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, каузальні та абстрактні, умовні та безумовні, фідуціарні. Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. consensus - правочин) та реальні (від лат. res - річ). Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть настати або не настати у майбутньому. Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними.