Тема курсової роботи: «Правочини та їх види»
ПЛАН
1.1.Поняття правочину в цивільному законодавстві7
РОЗДІЛ 2. ПРАВОЧИНИ, ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ.. 15
2.1. Форма правочину та її додержання як одна з обов’язкових умов чинності правочинів. 15
2.2. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація укладених правочинів25
РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ ВИМОГ ЗАКОНОДАВСТВА ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНІВ.. 31
3.2. Правове регулювання нікчемних правочинів. 33
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.. 39
Актуальність дослідження. Вчинення правочину в установленій законом формі є однією із загальних вимог, додержання яких є необхідним для забезпечення його чинності (п.4 ст.203 ЦК України 2003р.[1]). Тому форма є однією з ключових категорій вчення про цивільний правочин. У ЦК України їй присвячено 45 статей, а у кожному підручнику з цивільного права міститься відповідна глава чи розділ, де норми таких статей аналізуються. Проте цим не вичерпується накопичене людством знання про вказану правову категорію.
Багато відомих учених-цивілістів, такі як І.Новицький, Г.Амерханов, Н.Рабинович, Ф.Хейфец, В.Толстой, М.Брагинський, В.Вітрянський та інші займалися науковою розробкою загальних та/або спеціальних проблем, пов'язаних з правочинами.
Незважаючи на велику кількість праць, присвячених правочину, на сьогодні ні чинне цивільне законодавство, ні наука цивільного права не дають однозначного визначення деяких аспектів правочину (наприклад його форми та відповідної типології). Ця проблема, у свою чергу, призводить до неоднозначного, непослідовного тлумачення й застосування чинного законодавства, неможливості дослідження правочину.
Перші норми про правочин можна знайти вже у римському цивільному праві. Так, римські юристи за формою розрізняли правочинивербальніталітеральні.
Внаслідок рецепції римського права зазначені вище види правочину було сприйнято у країнах континентальної Європи, Англії, а пізніше і у США. У середині XIX ст. розроблені римлянами положення про правочин були привезені Д.Мейєром у Росію. Проте Д.Мейер розробив власний підхід до розуміння правочину та його форми і на відміну від римських правників розглядав правочин та його форму не як спосіб фіксації, а як форму вираження волі учасника цивільних відносин [2].
Пізніше таку позицію було підтримано іншим відомим дореволюційним цивілістом, професором Г. Шершеневичем [3].
У радянські часи вчені продовжували дискусію щодо поняття правочину, його видів, а також співвідношення форми правочину зі способом волевиявлення. У процесі дискусії сформувалися дві принципово різні точки зору на цю проблему. Більшість, а саме І.Новицький, В.Толстой, Ф.Хейфец, Я.Купік, Е.Ейдинова, О.Садиков, О.Красавчиков намагалися продовжити справу Д.Мейера та Г. Шершеневича і відстояти позицію, згідно з якою підправочином та його формою слід розуміти форму вираження волі.
Інші вчені, такі як О.Іоффе, О.Пушкін та В.Шахматов, були прихильниками римського підходу до правочину та його форми і розуміли під неюспосіб фіксації волі.
Не знала наука цивільного права і єдиної точки зору стосовно типології форми правочину. Так, одні автори розрізняли словесну (усну та письмову) і конклюдентну форми. На думку інших, слід було говорити про усну, письмову та конклюдентну форми правочину. Третя група авторів розрізняла лише усну та письмову форми, забуваючи про конклюдентні дії.
Судова ж практика, не приділяючи уваги поняттю форми правочину, відповідно до норм ЦК 1963 р., розрізняла такі її види як усну та письмову(просту та нотаріальну) [4]. Причиною такої ситуації була відсутність чіткого критерію класифікації, то обумовлене неоднозначним розумінням форми правочину.
90-ті роки XX ст. та перші роки XXI ст. не відзначилися великими досягненнями внауковій розробці поняття правочину. Тому позиції сучасних авторів мало чим відрізняються від позицій вчених, які працювали у 60-80-х роках. Як і раніше, зберігається неоднозначність у підходах до визначення поняття правочину, його форми та її типології.
Відсутність у сучасній науці цивільного права фундаментальних досліджень правочину, а також непоширеність судової практики з цього приводу, призвели до того, що до ЦК 2003р. увійшло багато норм ЦК УРСР 1963р. Як і раніше, ЦК України не містить визначення форми правочину, чітко не визначає способи вираження волі. Проте з огляду на предмет дослідження слід відмітити, що у ЦК України є і багато позитивних моментів.
Що стосується судової практики відносно правочинів та окремих його аспектів, то Україні не просто виникли, а тривалий час існуютьрізні підходи до розгляду однотипних справ судами загальної юрисдикції та господарськими судами.
Головною метою даного дослідженняє визначення поняття правочину, дослідження його умов дійсності правочину, дослідження історії виникнення норм про правочин, аналіз відповідного вітчизняного та іноземного законодавства, судової практики та точок зору вчених-цивілістів.
Отримане після узагальнення знання й положення теорії інформації нададуть можливість виявити сутнісні ознаки правочину та з'ясувати критерії, які будуть використані дляйого класифікації.
Виходячи з поставленої мети, в даному дослідженні поставлені наступні завдання:
1) визначити поняття правочину, його правові характеристики;
2) дослідити види правочинів;
3) розглянути поняття форми правочину, навести її класифікацію та визначити актуальні проблеми в сучасній цивілістиці щодо класифікації форми правочину;
4) проаналізувати практику нотаріального посвідчення та державної реєстрації укладених правочинів;
5) визначити правові наслідки недодержання вимог законодавства при вчиненні правочинів.
При написанні даної роботи було використано такі методи дослідження: спеціально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-порівняльний.
Об’єктом дослідження є центральний інститут цивільного права – правочин, його умови дійсності та правові наслідки недодержання вимог чинного законодавства сторонами при вчиненні правочинів.
Предметом дослідження є чинне законодавство, монографічні та публіцистичні дослідження з питань центрального інституту цивільного права – інституту правочину.
Дана робота має відповідну структуру: вступ, 3 розділи, висновки та список використаних джерел та літератури.
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОЧИНІВ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
Однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, передбачених ст. 11 ЦК України, є правочини. Терміном «правочин» у новому Цивільному кодексі замінено термін «угода», який вживався в кодексі 1963 року [5].
Однак слід зазначити, що термін «правочин» не є новим для нашого законодавства. Так, у Цивільному кодексі Української РСР 1922 року розділ IV називався «Правочини» і стаття 26 цього кодексу передбачала, що «правочини, тобто дії, направлені на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, можуть бути односторонніми і взаємними (договори)».
Вважається, що цей термін є найбільш вдалим порівняно з «угодою», враховуючи, що він охоплює і дії однієї особи, які не залежать від згоди або досягнення домовленості з іншими особами.
Фактично положення про правочини (ст.202-250 ЦК України) [6] поширюються і на господарські правовідносини, однак в Господарському кодексі України термін «правочин» зовсім не використовується [7]. Це можна пояснити тим, що господарські відносини передбачають, як правило, укладання договорів (дво- та багатосторонніх правочинів). Разом з тим слід зазначити, що ст.207 ГК України називається «Недійсність господарського зобов'язання», а ст.208 ГК України - «Наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним», але за змістом фактично йдеться про недійсність правочинів, про що зазначено у ст. ст. 215, 216 ЦК України.
Новий Цивільний кодекс України більш детально і об'ємне закріпив цей складний інститут цивільного права. Так, якщо в ЦК України 1963 року загальним положенням про угоди (правочини) присвячено 21 статтю (ст.ст.41 - 61), то в Цивільному кодексі України 2003 року - 35 (ст. ст. 202 - 236).
Деякий час серед юристів-практиків існувала певна невизначеність щодо правильності поставлення наголосу в цьому слові. Дехто вважав доцільним наголошувати на другому складі слова, інші - на третьому. Враховуючи походження слова, яке складається з двох слів, а саме: «право» та «чинити», більшість схилялась до другого варіанту. І в 5 томі Юридичної енциклопедії під редакцією Ю.С. Шемшученка поставлено наголос саме на третьому складі – правочин [8].
Правочин є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Він є юридичним фактом (ст.11 ЦК) та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Згідно з цим цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.