Детальніше поведемо тепер мову про третю складову перебудови нашого життя — національну державу.
Кажуть, якщо мрієш про свободу, матимеш і свободу, і хліб, а коли мариш найперше про хліб, то не матимеш ані хліба, ані свободи.
«По-справжньому переконливих і звабливих результатів (у творенні прогресивного суспільства. — М. Г.), — пише відомий український філософ Федір Канак, — можна досягнути, опираючись лише на конкретні й чітко вербалізовані довготривалі, перспективістські цінності» [9]. Це зауваження надто слушне. Багато країн тому й стали справді могутніми, що у потрібний час чітко визначилися із засадами будівництва власної національної держави. Так, «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Національною асамблеєю Франції, зазначає: «Істинним джерелом суверенності є нація. Жоден індивід ані група людей не можуть бути наділені владою, яка явно не походить із цього джерела» [10]. Це не філософська, а життєва сентенція. Національне, на думку М. Драгоманова, «живе в людині», і навіть тоді, коли вона цього не помічає. Принципово важливо, чи вона це усвідомлює.
Національна ідея, як і нація — не стоять на місці, вони перебувають у поетапному розвитку відповідно до конкретної історичної ситуації. Вона залишається лише у своєму осерді, основі, як вираження внутрішньої сутності нації, її буття, проекцій у майбутнє. «Національна ідея, — зазначає Леонід Токар, — це те, що складає основу будови і розвитку нації і національної держави на весь відміряний природою час» [11]. Від себе додамо: національна ідея — не просто лексика. Це — не бажання зробити свою націю винятковою, хоча в центрі такої ідеї і є бажання зробити свою націю найпотужнішою, найбагатшою, найславетнішою... Національна ідея — чітке усвідомлення того, хто ми є і звідки; чого хочемо і куди прямуємо; як ставимося до інших людей, націй, народів. Хто цього не зрозуміє і не усвідомлює, дбає про міць не ідеї, а речей, шукає у пропаганді і носіях української національної ідеї українських егоцентристів, націоналістів-радикалів. Ідея нації, зазначав відомий російський філософ В. Соловйов, є не те, що нація про себе думає у часі, а те, що Природа подумала про неї у віках.
Що ж заважає нам у найповнішому розумінні сутності, особливостей національної ідеї? Як доводить сьогодення, повернення до наших історичних витоків й малопотужне ствердження української духовності на новому історичному етапі державотворення важке. Видатна українська поетеса Ліна Костенко справедливо і влучно визначає: «Замість динамічних імпульсів, які б відповідали вже новому, державному, статусу нації, їй був прищеплений комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури» [12].
Так чи інакше, але неабияким гальмом у формуванні національної самосвідомості мас, їх згуртуванні на теренах розбудови власної національної державності є кон´юнктурне (на догоду певній ідеології, політичній силі) спекулятивне поцінування і ставлення до визначальних подій нашого минулого, без якого важко уявити сьогодення. Центральні з них: події 1917 р.; українська революція, УНР, голодомори-геноциди (від 1921 до 1947 р.), війна 1941–1945 рр., УПА та ін. Візьмемо, бодай, найактуальнішу на часі подію — визначеність на державному рівні щодо найстрашнішого геноциду — Голодомору 1932–1933 років.
За більш як п´ятнадцять років незалежності, задля встановлення історичної правди, справедливості, що врешті означилася прийняттям Верховною Радою України закону про голодомор 1932–1933 рр., в Україні величезну роботу провела Асоціація дослідників голодоморів. Відбулися спеціальні парламентські слухання й засідання. Було видано декілька президентських указів і постанов уряду, проведено десятки наукових форумів, зібрань, опубліковано сотні звернень, резолюцій громадськості, у тому числі й звернень до світової спільноти. Тільки у Міжрегіональній Академії управління персоналом за п´ять останніх років відбулися п´ять представницьких міжнародних конференцій, декілька круглих столів, було споруджено унікальний пам´ятник жертвам голодомору, видано десятки спеціальних збірників, книг, монографій тощо. Загалом для визнання голодомору геноцидом українського народу і встановлення адміністративної відповідальності для тих, хто публічно заперечує факт геноциду, знадобилося 73 роки! Нагадаємо, що навіть у прийнятому законі є суттєве «пом´якшення» тієї страшної історичної правди, адже у президентському варіанті закону голодомор класифікується як геноцид української нації (а не народу), а щодо заперечення геноциду, то і тут пропонувалася більш вагоміша й об´єктивніша громадянська відповідальність, ніж закріплена законом.
Варто всім, хто свідомо заперечує, або бодай піддає сумніву голод-геноцид, нагадувати щодень жахливу і незбагненну статистику планомірного тотального винищення українства лише у ХХ столітті. Вона — вражаюча, нелюдська. У роки придушення національно-визвольного руху і знищення УНР (1917–1921) гине близько двох млн. осіб. Перший голод (1921–1922) забирає три мільйони. Другий, найжахливіший, — до 10 мільйонів. У 20–30 роки, в час розгулу «червоного терору» в землю лягає ще чотири мільйони. У 1941–1945 рр. у війні двох диктаторів гине ще понад сім млн українців, а у повоєнний — третій голод ще близько трьох мільйонів. Отже — понад 30 мільйонів. Додайте сюди сотні тисяч жертв правозахисного, дисидентського руху, мільйони примусово депортованих. Як же маємо чинити? Послідовно і щоденно домагатися встановлення історичної справедливості, як би це важко не було. Дійсно, чого ми можемо очікувати від «лідера» комуністів України комсомольця Петі Симоненка, який зазначив, що був, мовляв, голод, був, згадали й пішли далі. Або як бути, коли «лідер нації» В. Ющенко зазначає: «Історія вже винесла вирок убивцям, які планували і вчинили голод. Це — тоталітарна комуністична сталінська система, яка не має національних ознак» [13]. Що дає така констатація? Для історичної об´єктивності і правди майже нічого. Систему засудити можна, а що з неї спитаєш і візьмеш? Система, однак, — це конкретні люди, особистості — з них треба й питати, або назвати поіменно, коли їх немає на сім світі.
Визнання голодомору 1932–1933 рр. геноцидом українського народу — то півкроку до істини, який є надто загрозливим для багатьох україножерів — уже нинішніх, бо всіх попередніх очікує суд Божий. Чого ж вони бояться, чому так люто гальмували ухвалу Верховною Радою закону про голодомор? Визнання факту геноциду — а воно відбулося в майже міжнародному масштабі — обов´язково потребує визначення винних у такому страшному злочині, їх покарання і, врешті, відшкодування матеріальних і моральних збитків, що їх зазнав український народ.
Тоталітаризм не лише нищив і нищить народи, усуває їх від влади. Найсуттєвіше зло, яке він чинить, це придушення всіх форм самодіяльності мас — політичної, економічної, ідейної, культурної, але головне — духовної. Величезною загрозою є при цьому так звана моралізована політика, не брак культури, а засилля псевдокультури, непритаманних титульним націям цінностей. В Україні це явище нині набуло надто загрозливих ознак.
Повернутися обличчям до своїх історичних витоків, відповідно поціновувати їх — також півсправи. Куди складніше подбати про те, щоб нація (через освіту, виховання, культуру) повторилася у нових поколіннях. «Нація, — наголошує український філософ С. Б. Кримський, — повинна постійно звертатися до своєї самосуті, відновлювати її, здійснювати через врахування своєї історії, свого історичного досвіду, шлях до самої себе. Тут духовність співпадає з національною ідеєю. Це особливо яскраво виявляється стосовно українського етносу, який має велику історію, що визначає його як специфічно український автопортрет людства» [14]. Можливо, дещо гіперболізовано, але влучно з цього приводу сказав Карл Юнг: «Представникам однієї нації мають снитися одні й ті ж самі спільні сни». Очевидно, це сни, що стосуються їхнього спільного життя у великому соціумі, у державі, яку вони творять, а точніше, наймають собі на службу.
Найкращим захистом народу від тоталітарних посягань влади є його спроможність максимально успішно жити, незалежно від того, що роблять президенти, уряди, держава в цілому. Таке самоврядування зокрема й Українського народу треба лише вітати, коли б не декілька але. Головне з них таке: найменш залежним від урядовців, посадовців завжди є «середній клас» (самодіяльне населення), а в Україні його нині надто бракує. Найбільш залежними вічно були й залишаються люмпенізовані маси й «пільгові» верстви населення, кількість яких повсякчас збільшується. Нагадаємо, що скрізь і завжди перші (середній клас) були борцями проти тоталітаризму, за демократію, а на других диктатура і тоталітаризм успішно спиралися.
Отже, коли ми стикаємося з ситуацією, що реформи, найперше соціально-економічні, не «йдуть», гальмуються, а то й просто не сприймаються громадою, то маємо пам´ятати, — так відбувається з причини, що пов´язана з історичним досвідом самоврядності України. А це означає, що творення Української України в політичному, правовому, організаційному плані, неодмінно має базуватися на історично сформованих самоврядних потенціях Українського народу. Таку особливість блискуче враховував гетьман — вигнанець Пилип Орлик при підготовці своєї знаменитої Конституції (1710 р.), яка була найпрогресивнішою на той час у Європі, та й сьогодні нам би до неї слід більше прислухатися.
Об´єктивно, на засадах викладеного вище, має формуватися вся цілісна модель державного устрою України. «Образ держави», — зазначав ще давньогрецький мислитель і оратор Цицерон, — має сповна відповідати «образу народу». Тоді держава і є служницею народу, між ними існують злагода й узгодженість. Потяг до такої держави Українська нація особливо потужно відчувала у XVI–XVIII ст., коли Україна (за М. Костомаровим) «знати не хотіла ні царя, ні пана». А чи є сьогодні у нас усіх такі почування?