Український літератор, публіцист Іван Дзюба доречно вказує на унікальну особливість нашого державотворення. «Українська держава, — пише він, — утверджується за умов, принципово відмінних від тих, за яких утверджувалися більшість “старих” національних держав Європи. У минулі епохи національні держави утверджувалися залізом і кров´ю, шляхом придушення і нищення інших етнічних груп і опозицій, і лише потім протягом століть ішли до сучасної демократії. Українська ж держава утверджується за докорінно інакших історичних умов, тільки демократичними засобами. Це важчий, але й “чистіший”, благородніший шлях, що не залишає за собою тих злочинів, яких повно в історії сучасних «розвинених демократій» [15].
За великим рахунком, основною метою державотворчого поступу України має бути не економіка, політика чи ще щось, а творення особистості нового українця. Це, однак, не означає, що треба позбутися усього минулого, перекреслити історичні надбання та недоліки і формувати особистість, що називається, з чистого аркуша. Ні, треба шанувати минуле, за творчого, ба навіть критичного, підходу. Тоді менше помилок матимемо сьогодні.
Реалізація ідеї національного державотворення неможлива без відповідного узгодження взаємин влади і народу — в ідеалі їх тісної співпраці. Найперше це стосується вищої посадової особи в державі — Президента України та вищого виконавчого органу — Кабінету Міністрів України. Мова не про те, хто «старший», «головніший».
Для того, щоб бути успішними, легітимними і авторитетними, Президент і уряд України мають сповна опиратися на волю народу та суспільно-політичні еліти, які усвідомлюють таку волю, намагаються її зреалізувати. Тобто вони реально є носіями національної ідеї творення національної держави. В Україні такої ситуації — коли б відчувалася опора на волю народу — не було з моменту проголошення незалежності жодного разу. Усе закінчувалося тим, що з волі народу окремі особи ставали президентами, а уряди формувалися у змаганні не між групами еліт, а між соціально-економічними кланами. Так В. Ющенко став свого часу Президентом України фактично з волі Всеукраїнського Майдану, але так цю волю не усвідомив і на неї не зіперся. А уряд України і досі є унікальним конгломератом представників різних, протидійних кланово-корпоративних груп — і не більше. Усі ж разом, і не тільки Президент та уряд, а й «спасителі отєчєства», декларують бажання національної злагоди і єдності, на які годі чекати. А заручником такої ситуації був і залишається народ, який дав їм владу.
Додамо до цього і те, що з власною національною інтелігенцією, яка є не просто носієм культури, духовності, а рушійним суспільним прошарком, здатним вести маси за собою, нам також не дуже пощастило. Декілька століть наша інтелігенція перебувала між Заходом і Росією. Більшість геніїв нації змушені були вчитися у Європі, не маючи змоги зреалізувати свою вченість і хист у власній стороні. Тут, в українських землях, її освічених дітей піддавалися гонінням і вимушені були йти на службу як мінімум до Москви. Та й московські (російські) інтелігенти століттями «везли з Європи ученості плоди» (Ленський — «Євгеній Онєгін»). Отож справжні українські інтелігенти і були на роздоріжжі між рідним краєм, Росією і Європою, бо там мали хоч якусь можливість для реалізації свого таланту, а у власному домі поневірятися від нудьги й переслідувань.
Як ніяка інша, українська інтелігенція майже до 1991 р. у мала робити вибір, кому служити: народові чи обслуговувати державу (СРСР). На жаль, не зі своєї вини, а з необхідності власної самореалізації, домінувало друге, до чого крім усього іншого примушувала й ідеологія, партійна система, страшна тоталітарна машина, що елементарно фізично нищила цвіт нації. То що ж нині робити? Як дехто — виправдовуватися, посипати голову попелом? Треба якомога скоріше, за рахунок розвитку освіти, науки, культури формувати:
а) середній клас,
б) нову генерацію інтелігенції, що дасть якісно іншу — дійсно національну еліту.
Іншого шляху — немає. Але для цього, як кажуть, потрібні політична воля, національна свідомість і єднання душ.
І на завершення — таке. Давайте і в сучасній Україні не припускатися тієї принципової помилки, коли плутають, або ототожнюють еліту та формально привілейовані соціальні групи, прошарки суспільства. У нас до них автоматично зараховують людей, які мають владу і гроші. Еліту, втім, має будь-який соціальний прошарок суспільства. Це провідна верства конкретного прошарку — її сукупний розум, ідея, дух, воля. Це ті люди, які спроможні найперше ефективно розв´язувати все нові й нові завдання виживання та подальшого розвитку презентованих ними спільнот і суспільства в цілому. Це верства людей, які спроможні до постійного власного прогресивного розвитку й оновлення.
Маємо врешті постійно дбати про те, щоб у країні не було протиставлення народу, нації і еліти. З одного боку, еліті може загрожувати певне відгородження від народу, втрата здібності до самооцінювання, саморозвитку і самооновлення, а з іншого, — задля справжнього суверенітету народу, еліта не повинна відокремлюватися від усього суспільства. Механізм такої взаємодії чутливий і хиткий, особливо у так звані перехідні періоди — час формування істинно національного буття.