За умов федеративної форми державного устрою джерелами конституційного права виступають не тільки федеральні конституції і закони, а й конституції (там, де вони введені) і закони суб'єктів федерацій. У Росії до таких актів віднесені не лише конституції республік, а й так звані статути інших суб'єктів федерації, які приймаються і регламентують питання організації та діяльності органів державної влади на відповідних рівнях.
До джерел конституційного права слід також віднести прийняті в окремих країнах (Іспанія, Італія, Португалія) спеціальні нормативно-правові акти — статути автономій. Порядок прийняття цих актів має свої відмінності в різних країнах, але у будь-якому випадку відповідні процедури грунтуються на взаємодії представницького органу автономії і національного парламенту. До того ж у юридичній теорії і практиці Італії відоме поняття законів областей — автономних одиниць, на які поділена територія цієї унітарної держави. Відповідні акти приймаються обласними радами (зборами) в межах їхньої компетенції. Проте державно-правове значення переважної більшості цих актів украй обмежене.
Певне значення як джерело конституційного права мають парламентські регламенти (статути). З їхньою допомогою регулюються організація і діяльність палат парламенту. Як правило, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться рішенням самої палати і не потребує промульгації. У Франції регламенти палат до введення в дію обов'язково передаються до органу конституційного контролю, який висловлюється щодо їхньої відповідності основному закону. Звичайно для прийняття регламентів потрібна абсолютна більшість голосів членів парламенту. В Угорщині і Словенії регламенти приймають на основі кваліфікованої більшості у 2/3 кворуму, а в Македонії — складу парламенту.
В англомовних країнах, що сприйняли британську конституційну модель, регламенти являють собою сукупність постійних або тимчасових правил, прийнятих палатами парламенту або встановлених їхніми керівними органами (спікерами).
До джерел конституційного права окремих зарубіжних країн належать деякі акти глави держави та уряду (накази, укази, ордонанси тощо). Наприклад, у державно-правовій практиці Франції має місце введення урядом на основі делегованих парламентом повноважень так званих ордонансів, які підписуються президентом і мають силу законів. Серед них були акти з питань виборчої системи, статусу депутатів парламенту, організації та діяльності державних органів тощо.
У Великобританії певне конституційно-правове значення мають акти, прийняті на підставі так званої королівської прерогативи, тобто формально за власними правомочностями монарха. Формою таких актів звичайно є накази короля (королеви) в таємній раді. Реально ж вони є правотворчістю уряду. На основі деяких з них вирішувались питання визначення територіальної юрисдикції, введення конституцій колишніх колоній та інші питання зі сфери конституційно-правового регулювання.
У переважній більшості країн акти виконавчої влади не посідають помітного місця серед джерел конституційного права, що передусім зумовлене предметом цієї галузі і характером конституційно-правового регулювання.
Формалізованим джерелом конституційного права у країнах, право яких належить до англосаксонської моделі, є судові прецеденти. Судові прецеденти — це рішення вищих судів у конкретних справах, які мають обов'язкове юридичне значення для нижчих або рівних за рангом судових установ при розгляді ними аналогічних або подібних справ. При цьому відповідний характер має не все судове рішення, а лише певні його аспекти — так зване ratio decidendi (букв. — основа рішення). Ці аспекти і мають значення судового прецеденту — джерела права. Все інше в судовому рішенні визначається як obiter dicta (мимохідь сказане). В англомовних країнах судові прецеденти разом з основними законами та законодавством є головними джерелами конституційного права.
До конституційно-правових положень, встановлених судовими прецедентами, належать норми, які визначають реалізацію прав і свобод, засоби судового захисту та деякі інші моменти щодо основ правового статусу особи. Судові прецеденти як джерела конституційного права містять також норми, що встановлюють принципи судоустрою і судочинства. В окремих країнах (Великобританія) вони визначають умови здійснення повноважень уряду, його взаємовідносини з парламентом тощо.
Судові прецеденти мають два смислових різновиди: а) прецеденти, в яких сформульовані норми так званого загального права (common law) і які історично становлять першооснову прецедентного права — сукупності всіх діючих судових прецедентів; б) прецеденти, пов'язані з тлумаченням конституції і відповідного законодавства.
Водночас слід зауважити, що в усіх країнах, де прийнята відповідна форма права, правило обов'язковості судового прецеденту не вважається абсолютним. У США судді орієнтуються насамперед на приписи конституції, а не на власні прецеденти щодо її тлумачення. При цьому відхід від правила обов'язковості судового прецеденту може відбуватись і без будь-яких змін існуючих норм, вироблених судовою практикою, що означає збереження за цими нормами їхнього юридичного значення та чинності, і в разі потреби суд може звертатися до них у майбутньому. Іноді використовується інша практика, що полягає у скасуванні прецедентів шляхом прийняття поправок до основного закону. Застосування такого порядку наочно свідчить про значення прецедентів як джерела конституційного права. За всю історію США відомо чотири конституційні поправки такого характеру, останню, позначену як XXVI, прийнято в 1971 році.
Характеризуючи судовий прецедент, слід також вказати на особливості його взаємодії з законодавством. Прецедент підпорядкований закону:
останній, безумовно, може його відмінити. Однак цим не вичерпуються їхні взаємовідносини. Взаємодія закону і судового прецедента відбувається на складній основі. Вони нерідко доповнюють один одного, що виявляється в тлумаченні суддями законодавства, коли виникають розбіжності між намірами законодавців, втіленими в акті парламенту, і поглядами судей, відображеними у відповідних прецедентах. Усунути розбіжності спроможний лише новий закон, який скасує суперечливі прецеденти.
Розглянемо ще один аспект характеристики судових прецедентів, які в сукупності нерідко визначаються як прецедентне право, або «право, створене судами». Прецедентне право часто сприймається як синонім загального права. Інколи загальне право ототожнюється з поняттям права в цілому, з правовою системою тієї чи іншої англомовної країни. Якщо виходити з досить поширеного визначення загального права як сукупності норм і принципів, що мають звичаєву першооснову, склалися історично і сформульовані в судових рішеннях, то його зв'язок з прецедент-ним правом слід визнати подібним до співвідношення змісту і форми.
Оцінка судових прецедентів як формалізованого джерела конституційного права передусім пов'язана з тим, що вони є рішенням вищих судів, які завжди здійснювали письмове судочинство. Ці рішення в авторитетній формі викладаються в судових звітах і таким чином набувають фіксованої, писаної форми.
До цього слід додати, що в країнах, право яких віднесене до континентальної моделі правових систем, поняття прецеденту як джерела конституційного права іноді має інше значення. В більшості з цих країн існують органи конституційної юстиції (конституційні суди), які суттєво впливають на правотворчість, приймаючи рішення щодо відповідності окремих законів положенням конституції і навіть тлумачення самої конституції. І хоча за цими рішеннями далеко не в усіх країнах визнається юридична сила, практичне значення їх не слід недооцінювати.
Другу групу джерел конституційного права становлять неформалізовані джерела — різні нормативні форми, що за своєю природою є звичаями. Слід розрізняти звичаї як форми юридичні (правові звичаї) і неюридичні (норми, встановлені на основі однакової практики політичного змісту). Якщо законотворчість — це створення конкретних нормативних актів, то правовий звичай є результатом досить абстрактної суспільної практики, в якій неможливо розмежувати нормотворчий процес та його результат.
Правові звичаї мають таку саму юридичну силу, як і законодавство та судові прецеденти, але, на відміну від законів і судових прецедентів, які мають офіційну писану форму, звичаї такої форми не мають. Об'єктивно у процесі систематизації права звичаї замінюються на інші, формалізовані джерела, хоча така ситуація нетипова для галузі конституційного права.
Роль звичаїв у конституційно-правовому регулюванні залежить від історичних і національних особливостей системи права тієї чи іншої країни. Юридичний звичай виступає як джерело конституційного права здебільшого в англомовних країнах. Звичаєво-правові норми пов'язані з функціонуванням важливих об'єктів конституційного регулювання. Дія їх поширюється на законодавчу і виконавчу владу. У Великобританії до звичаєво-правових належать норми, що визначають зміст королівської прерогативи — сукупності правомочностей, які формально належать монархові, але в основному реалізуються урядом. Правові звичаї регламентують деякі питання роботи парламенту. Аналогічну природу мають норми, які формулюють прийнятий у цій країні конституційний принцип парламентського верховенства та деякі інші.