Інакше слід оцінювати нормативну природу різноманітних правил звичаєвого характеру, що складаються в практиці тих чи інших державних органів. Таких правил багато, певна частина з них стосується об'єктів конституційного права. Наприклад, відповідні правила регламентують питання організації і діяльності парламентських структур у зв'язку з участю в їх роботі політичних партій. Ці правила являють собою політичні звичаї, які є не-формалізованими і водночас не мають юридичного значення. Державні органи, які створюють політичні звичаї, не визнають їх юридичне обов'язковими, хоч і виконують встановлені в них вимоги.
Використання політичних звичаїв як одного із засобів регулювання державно-політичних відносин владарювання має місце в усіх без винятку зарубіжних країнах. Це насамперед зумовлено специфікою конституційного права, особливостями розвитку політичної системи і наявністю певних суспільно-політичних потреб. Не існує ніякого протиріччя в тому, що, з одного боку, політичні звичаї не мають юридичної сили, а з іншого — використовуються як засіб регулювання державно-політичних відносин владарювання. Ці відносини є предметом конституційного права усіх країн, вони мають ширше коло, ніж сфера регламентуючої дії норм галузі. Це вимагає застосування неюридичних засобів відповідного регулювання. Загалом політичні звичаї слід оцінювати як джерело фактичної, а не юридичної конституції. Водночас вони є джерелом неписаних, несистематизованих конституцій.
Така оцінка повністю віднесена і до так званих конституційних угод. Вони сприймаються як засіб регулювання практично в усіх країнах англосаксонської моделі права (у США для позначення цього засобу використовується термін «звичай»). Але їхня роль у цьому регулюванні в різних країнах неоднакова.
Найбільше значення конституційні угоди мають у Великобританії, де з їхньою допомогою регламентуються найважливіші питання державного ладу. Деякі з цих угод формулюються так: монарх повинен призначати на посаду прем'єр-міністра особу, яку підтримує більшість у нижній палаті парламенту. Прем'єр-міністр визначає склад кабінету (уряду). Міністри мають бути членами парламенту. Монарх здійснює свої владні правомочності за порадою міністрів. Члени уряду несуть колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед парламентом (нижньою палатою). В інших країнах більшість відповідних положень можна знайти в текстах основних законів.
Аналізуючи природу норм конституційних угод, треба мати на увазі те, що вони також не е юридичне обов'язковими. Волевиявлення з приводу створення цих норм не передбачає надання їм такого характеру. Процес нор-мотворення у праві і в сфері конституційних угод має різне призначення. Норми, що становлять зміст конституційних угод, — суто політичні. Проте така їх характеристика є занадто широкою, оскільки охоплює розмаїття правил поведінки, що регулюють відносини в межах усієї політичної системи та окремих її елементів. Та оскільки далеко не всі політичні норми безпосередньо стосуються здійснення державної влади, норми конституційних угод треба віднести до державно-політичних норм. Проте існують і інші неюридичні норми, пов'язані з організацією і функціонуванням державної влади. Вони не мають безпосередньо політичного характеру (наприклад, деякі норми, що регулюють відносини у сфері державного управління). На відміну від них норми конституційних угод слід визначити як державно-політичні норми конституційного значення.
Виникають питання щодо нормативних характеристик самого конституційного права. Конституційне право — галузь, тісно пов'язана з категорією політики. І справа не тільки в тому, що предметом цієї галузі є відносини безпосередньо політичного характеру. Конституційне право практично всіх країн містить окремі положення, що являють собою своєрідний неюридичний елемент. Він не характерний для інших галузей права і об'єктивно має політичний зміст. У конституціях (основних законах) він присутній у вигляді окремих положень преамбул та основного тексту, де містяться загальнополітичні декларації, принципи, цілі тощо. Юридична значущість цих положень звичайно заперечується.
Відповідним елементом у більшості англомовних країн виступають конституційні угоди. Їхня реальна роль у процесі конституційного регулювання більш значуща у порівнянні з вищевказаними положеннями основних законів. Зокрема, у Великобританії, якщо не враховувати норми конституційних угод, практично неможливо визначити риси її реальної конституційної системи. Таке значення цих норм не тільки зумовлює характеристику неписаної, несистематизованої конституції як політико-правового феномена, а може сприйматись як передумова застосування широких підходів до вивчення конституційного права.