Особливості галузі конституційного права виявляються в його джерелах.
Важливим джерелом конституційного права, крім конституції, виступають конституційні закони. Поняття конституційного закону має кілька значень.
По-перше, в юридичній теорії багатьох країн конституційними законами називають закони, які вносять поправки і доповнення до конституцій. Звичайно вони, будучи прийнятими, інтегруються з конституційним текстом, інколи існують формально поза рамками цього тексту, виступаючи у ролі доповнення (США). Однак завжди поправки до конституції і сама конституція розглядаються як змістовне ціле. За своєю юридичною силою поправки не відрізняються від основного закону.
По-друге, конституційними законами офіційно називають складові частини конституцій деяких країн, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів. Наприклад, Конституція Швеції включає три конституційні закони — Форму правління та Акт про свободу друку, прийняті у 1974 p., а також Акт про престолонаслідування 1810 p. Раніше до конституційних законів належав і Акт про рикстаг (парламент), але новий такий акт, прийнятий тому ж 1974 р., зайняв проміжне положення між конституційними і звичайними законами. Частина його положень може бути змінена у порядку, що застосовується до конституційних законів, частина — на основі звичайної законодавчої процедури.
Конституцію Фінляндії становлять чотири акти відповідного характеру, введені у різні роки: Форма правління 1919 p. (цим же роком звичайно позначається і сама конституція країни), Акт про парламент 1928 p. і два акти щодо організації виконавчої та судової влади, прийняті у 1922 році.
В Австрії поняття конституції звичайно ототожнюється з Конституційним законом 1920 p., який регламентує питання державного устрою. Однак він не вичерпує змісту конституційного регулювання в цій країні. Офіційно конституційними законами також визнані Конституційний закон про нейтралітет 1955 р. та деякі інші акти, прийняті у попередні роки, зокрема ще за часів існування Австро-Угорської імперії. Серед них насамперед слід назвати Основний закон держави про загальні права громадян і земель 1867 p., Закон про захист свободи особи 1862 p. і датований тим самим роком Закон про охорону недоторканності житла.
Особливістю законотворчості в Австрії є й те, що її результатом може бути прийняття окремих положень звичайних законів, спеціально позначених як конституційні положення. Конституційні закони і конституційні положення звичайних законів приймають за однаковою процедурою, яка мав відносно жорсткий характер. Прикладом звичайного закону, що містить конституційні положення, є Закон 1975 р. про політичні партії.
У Польщі назву конституційного офіційно має Закон про взаємовідносини законодавчої і виконавчої влад і про місцеве самоврядування, чинний з 1992 року. Він замінив конституцію, номінальне датовану 1952 p., водночас залишивши у силі її окремі розділи і статті.
У цілому подібна картина спостерігається і в деяких інших країнах. У Канаді поняття конституції асоціюється з сукупністю актів, частина з яких прямо названа конституційними законами, а решта є такими за своїм характером. Ці акти прийняті в 1867—1982 pp., причому більшість їх введена парламентом колишньої метрополії або октроїрувана британським монархом.
Нарешті, по-третє, в юридичній теорії і практиці окремих країн, крім конституційних законів, що замінюють основний закон, виділяють і інші конституційні закони. Останні не є частиною основного закону і пов'язані з ним лише за змістом. Так, в Італії конституційними офіційно визнаються закони, що змінюють саму конституцію, закони, що ухвалюють статути областей спеціальної автономії, змінюють територію областей, закони, що регулюють діяльність конституційного суду. В конституції цієї країни також передбачено введення конституційних законів, які розширюватимуть коло суб'єктів законодавчої ініціативи.
Подібні конституційні закони звичайно приймаються в тому самому порядку, що й поправки до конституції, обов'язково кваліфікованою більшістю складу парламенту. В Угорщині основний закон припускає прийняття, крім конституційних і звичайних законів, «проміжних» законодавчих актів. Останні приймаються за рішенням кваліфікованої більшості не складу парламенту, а кворуму. До таких актів віднесені закони про надзвичайний стан, про статус депутата парламенту, про конституційний суд тощо.
Дещо по-іншому визначається поняття конституційних законів у деяких країнах, основні закони в яких були прийняті на початку 90-х років. У Литві для прийняття конституційних законів потрібна абсолютна більшість голосів, а для їх зміни — кваліфікована більшість у 3/5 складу парламенту. Перелік конституційних законів встановлюється парламентом за рішенням, прийнятим відповідною кваліфікованою більшістю. Така характеристика конституційних законів е близькою до поняття органічних законів, відомого державно-правовій теорії і практиці ряду країн.
Свої особливості має поняття конституційних законів, визначене за Конституцією Росії. Так, у ст. 76 встановлено, що «федеральні закони не можуть суперечити федеральним конституційним законам». Конституційні закони приймаються в тому самому порядку, в якому змінюється більшість положень конституції. Однак цей порядок, на відміну від процедури прийняття конституційних поправок, не передбачає необхідності схвалення прийнятого акта законодавчими органами 2/3 суб'єктів федерації. Самі ж конституційні закони можуть бути прийняті з питань скликання конституційних зборів, прийняття у федерацію й утворення в її складі нових суб'єктів, зміни конституційно-правового статусу суб'єктів федерації, організації і проведення референдумів, встановлення порядку діяльності уряду, визначення повноважень, порядку утворення і діяльності федеральних судів, регламентації надзвичайного і воєнного стану та з деяких інших питань.
Особливістю конституційно-правового регулювання суспільних відносин в Росії є також те, що тут до джерел відповідної галузі права об'єктивно віднесені так звані державно-правові договори. Серед них Федеративний договір, або Договір про розмежування предметів ведення і повноважень між федеральними органами державної влади Російської Федерації і органами державної влади суверенних республік у складі Російської Федерації 1992 року. Договір не входить до складу чинної Конституції Росії і водночас має, по суті, підпорядкований щодо неї характер: у разі невідповідності положенням Конституції положень цього та інших подібних договорів діють положення Конституції. Основний закон Росії передбачає можливість укладання різних державно-правових договорів у зв'язку з федеративним державним устроєм. Державно-правові договори відомі конституційній практиці і деяких інших країн.
Помітне місце серед джерел конституційного права окремих країн займають органічні закови. Вони звичайно приймаються для уточнення або доповнення положень конституції на основі так званих бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Так, відповідно до ст. 25 Конституції Франції, «органічний закон встановлює тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання, принципи обираності і неприпустимості суміщень». Ст. 63 встановлює: «Органічний закон визначає порядок організації та функціонування Конституційної ради і її процедуру». Подібні положення займають помітне місце у Конституції Франції: ще 12 її статей передбачають прийняття органічних законів, віднесених до сфери організації і діяльності виконавчої та судової влади.
Відповідні положення можна знайти і в Конституції Іспанії. Так, у ст. 81 сказано, що «органічні закони — це закони, що стосуються основних прав і свобод, схвалюють статути про автономію, встановлюють порядок загальних виборів, а також інші спеціально передбачені Конституцією закони». Ст. 72 Конституції Румунії містить перелік органічних законів з двадцяти пунктів. Статтю аналогічного змісту та нумерації знаходимо і в Конституції Молдови. Перелік органічних за характером законів містить ст. 104 Конституції Естонії.
По суті, органічні закони встановлюють головні конституційно-правові інститути в цілому або їх основи. Порядок прийняття, зміни і скасування їх дещо відрізняється від звичайного законодавства, хоча за юридичною силою вони тотожні. У Франції органічні закони приймаються на основі звичайної законодавчої процедури. Але в разі відсутності згоди між палатами ці закони можуть бути прийняті нижньою палатою абсолютною більшістю її загального складу. У будь-якому випадку органічні закони після схвалення парламентом і до офіційного опублікування передаються до органу конституційного контролю — конституційної ради, яка має підтвердити їх конституційність. В Грузії, Іспанії, Португалії, Румунії і Молдові органічні закони приймаються абсолютною більшістю складу парламенту. Такий самий порядок встановлений і в Естонії, хоч у самій конституції назва «органічні закони» не вживається.
Поняття органічних законів відоме також юридичній теорії та практиці США. Але тут воно має інше значення. У США опублікований звід законів, який є інкорпорацією федеральних законодавчих актів. Однак інкорпорації не піддані конституція і ряд політико-правових актів, що передували їй: Декларація незалежності 1776 p., Статті Конфедерації 1781 р. та Акт про Північно-Західні території 1787 p. Всі вони розміщені у розділі зводу під назвою «Органічні закони США».
Різновидом законодавчих джерел конституційного права є звичайні закони. Це закони про вибори, громадянство, про організацію та діяльність окремих органів державної влади або їхніх структурних елементів, про надзвичайний стан тощо. Кількість і зміст таких законів у більшості країн прямо залежать від обсягу і змісту самих конституцій: чим детальнішим і ширшим за обсягом є власне конституційне регулювання, тим вужча сфера відповідного законодавчого регулювання. Від інших звичайних законів закони, віднесені до джерел конституційного права, відрізняються лише своїм предметом. В окремих випадках джерелами конституційного права є систематизовані закони — кодекси. За приклад може правити Виборчий кодекс Франції 1983 p.