Смекни!
smekni.com

Елементарний курс міграційного права України (Чехович) (стр. 2 из 48)

Стаття 33 Конституції України захищає, в тому числі, від приму­сового переселення, оскільки право на свободу пересування може здійснюватися і в негативній формі, тобто у формі свободи збережен­ня свого місця проживання чи свободи залишатись у такому місці. Положеннями статті 313 Цивільного кодексу України забороняється видворення фізичної особи з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

Формулювання статей 26 та 33 Конституції України кореспон­дується з частиною першою статті 19 Конституції України, в якій закріплено одну з аксіом сучасного права: дозволено все, що не за­

6

боронено. Проте в статті 26 Конституції України принцип заборони співвідноситься з "винятками, встановленими Конституцією, зако­нами чи міжнародними договорами України", а в статті 33 — "за ви­нятком обмежень, які встановлюються законом". Разом з тим обме­ження в рамках загальної нормотворчості органів виконавчої вла­ди, зокрема Міністерства внутрішніх справ України, можуть встановлюватися підзаконними актами. Прикладом може бути об­меження права на свободу пересування при катастрофах (авіаційно­го, залізничного тощо транспорту), нещасних випадках, злочинах, що не регламентується законами.

Із зазначеного випливає, що право на свободу пересування містить і статичний, і динамічний елементи, воно стосується просто­рового переміщення і має дві функції: внутрішню та зовнішню. Під внутрішнім аспектом необхідно розуміти право будь-якої фізичної особи на свободу пересування територією України та на власний розсуд (вільно) обирати місце проживання (постійне чи тимчасове).

В умовах воєнного або надзвичайного стану може бути встанов­лено обмеження щодо міграційних процесів для всіх суб'єктів права на свободу пересування із зазначенням строку дії таких обмежень (стаття 64 Конституції України).

Конституційними категоріями стали поняття "Український на­род" (преамбула Конституції України), "українська нація" (стаття 11 Конституції України), "корінні народи" (статті 11, 92 Конституції України), "національні меншини" (статті 10, 11, 53, 92 Конституції України). Конституція України передбачила, що на підставі пункту 9 статті 138 Конституції України Автономна Республіка Крим бере участь у розробленні та реалізації державних програм повернення (репатріації) раніше депортованих народів на територію автономії; місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання державних і регіональних програм національно-культур­ного розвитку корінних народів і національних меншин (пункт 3 статті 119 Конституції України).

Таким чином, положення Конституції України є базовими для конкретизації правового регулювання різноманітних аспектів мігра­ційних процесів.

На законодавчому рівні головні завдання полягали в тому, щоб, з одного боку, привести національне міграційне законодавство Ук­раїни у відповідність з Конституцією України та вимогами міжна­родно-правових актів, згода на обов'язковість яких надана Верхов­

7

ною Радою України, з другого — продовжити формування й удос­коналення міграційного законодавства України.

Нині ці завдання вирішуються органами державної влади та іншими державними органами України. Верховною Радою України ухвалено нові редакції законів України "Про громадянство Украї­ни" від 18 січня 2001 року, "Про біженців" від 21 червня 2001 року. Парламент 7 червня 2001 року прийняв Закон України "Про іммі­грацію"; 3 квітня 2003 року — Закон України "Про Державну при­кордонну службу України"; низкою законів України вніс істотні зміни та доповнення, спрямовані на удосконалення правового регу­лювання міграційних процесів та встановлення юридичної відпові­дальності за порушення міграційного законодавства.

На сучасному етапі розвитку держави основні напрями та завдан­ня державної міграційної політики України сформульовані у підза-конних нормативно-правових актах: Основи державної політики у сфері прав людини, затверджені постановою Верховної Ради Украї­ни від 17 червня 1999 року, Стратегія інтеграції до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року, Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року, ухвалені Указом Президента України від 24 травня 2000 року, Про­грама боротьби з незаконною міграцією на 2001-2004 рр., затвер­джена Указом Президента України від 18 січня 2001 року, Указ Пре­зидента України "Про додаткові заходи щодо реалізації права лю­дини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання" від 15 червня 2001 року, Указ Президента України "Про заходи щодо реєстрації фізичних осіб" від 11 січня 2002 року тощо.

У сукупності засади державної міграційної політики України зво­дяться до регулювання міграційних процесів фізичних осіб виходя­чи з національних інтересів України, захисту національного ринку праці, інтересів громадян України, які працюють за її межами, та не­обхідності розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері, і удосконалення законодавчих механізмів їх регулювання.

Пріоритетними напрямами правового регулювання міграційних процесів України визначено:

• сприяння процесу повернення в Україну вихідців з України та їхніх нащадків (дітей, онуків);

• повернення (репатріацію) на історичну батьківщину раніше депортованих з території України;

8

• захист соціально-економічних інтересів і прав українських трудящих-мігрантів;

• збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави;

• створення правових і соціально-економічних засад регулюван­ня зовнішньої трудової міграції громадян України;

• надання притулку в Україні та забезпечення захисту біженців відповідно до національного законодавства України;

• регулювання імміграції в Україну шляхом застосування відпо­відно до законодавства України загальноприйнятого у світі селективного підходу, що забезпечить структуру імміграції;

• розвиток міжнародного співробітництва з метою вирішення актуальних питань у сфері зовнішньої міграції;

• імплементацію у національне законодавство України відпові­дних норм і принципів міжнародного права.

Важливим аспектом державної міграційної політики України є посилення превентивних заходів щодо незаконної міграції фізичних осіб, оскільки остання певною мірою впливає на стабільність сус­пільного розвитку.

Отже, об'єктивними передумовами існування міграційного пра­ва України є загальні конституційні засади функціонування держа­ви, які вже сформувалися. Це суверенітет, демократичні перетворен­ня, соціальність і гуманізм держави, утвердження верховенства прав і свобод людини та громадянина.

Тривалий час вважалося, що міграційні суспільні відносини регу­люються нормами низки інших галузей права України — конститу­ційного, адміністративного, кримінального тощо. Так, інститут пра­вового статусу іноземців та осіб без громадянства, інститут притул­ку традиційно належали лише до інститутів конституційного права; інститут свободи пересування, інститут вільного вибору місця про­живання — до адміністративного та житлового права; інститут екстрадиції — до кримінального права.

Нині зазначені інститути набули додаткової якості змішаного інституту, що утворився на стику суміжних галузей права. Тобто вони стали міжгалузевими, комплексними інститутами. Щодо мігра­ційного права України, то міграційними інститутами вони стали завдяки присутності міграційних процесів фізичних осіб.

Загальним є те, що міграційні правові норми в сукупності регу­люють міграційні процеси, пов'язані з переміщенням фізичних осіб,

9

що становить предмет міграційного права України як самостійної галузі права.

Безумовно, предмет цього права виходить з поняття міграції фізичних осіб як комплексу суспільних відносин. Водночас зміст по­нять "міграція фізичних осіб" та "міграційні процеси" повністю не збігається. Міграція містить статичний елемент і є добровільним свідомим територіальним переміщенням фізичної особи, пов'язаним зі зміною її статусу, а міграційні процеси як динамічний елемент відображають ознаки міграційних відносин, а також розвиток за­лежних від них наслідків, тобто друге є частиною першого. Без усві­домлення цієї відмінності не можна виокремити властивості та якості суб'єктів міграційних відносин.

Базові норми міграційного права України покликані впорядку­вати однорідні суспільні відносини, що виникають у сфері міграції фізичних осіб. До них належать положення, які, зокрема, регулюють:

• процеси пересування як усередині держави, так і за її межі;

• зміну й усі елементи переходу статусу мігранта з одного в інший у процесі міграції, гарантії здійснення прав і свобод мігрантів, їх юридичну відповідальність;

• діяльність держави щодо утвердження й забезпечення надано­го нормативно-правовими актами різним категоріям мігран­тів юридичного статусу.

Ядром предмета міграційного права України є міграційні проце­си, з якими нерозривно пов'язані відносини з встановленням і реалі­зацією статусів різних категорій мігрантів, котрим необхідно за до­помогою юридичних засобів відкривати простір для самореалізації.

Система прав і свобод мігранта в різних її проявах є основою міграційної сфери; саме тут міститься вирішення основних міграцій­но-правових проблем. Курс України на демократизацію державно­го та суспільного життя вимагає визнання й правового забезпечен­ня самостійної життєдіяльності мігрантів як суб'єктів права. Навіть мігранти, які незаконно перебувають на території України, мають право на основоположні права людини, оскільки відповідно до статті 1 Загальної декларації прав людини усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах; вони наділені розу­мом і совістю й повинні діяти один щодо одного в дусі братерства.