Смекни!
smekni.com

Елементарний курс міграційного права України (Чехович) (стр. 26 из 48)

112

проживання. До заяви додається копія паспортного документа заяв­ника із проставленою в ньому імміграційною візою, копія рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну, квитанція про сплату державного мита або документ, який підтверджує наявність пільг щодо його сплати. Згідно із Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито", розмір ставки державного мита за видачу іммігранту посвідки на постійне проживання становить 0,5 неопо­датковуваного мінімуму доходів громадян.

Для оформлення посвідки на постійне проживання особи, зазна­чені в пункті 4 Прикінцевих положень Закону України "Про іммігра­цію", замість копії рішення про надання дозволу на імміграцію в Ук­раїну та квитанції про сплату державного мита подають такі доку­менти:

1) особи, які прибули в Україну на постійне проживання до на­брання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина ко­лишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отри­мали посвідку на постійне проживання в Україні, — оригінал і ко­пію паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року з відміткою про прописку або посвідку на постійне проживання;

2) особи, які змушені були залишити місця постійного проживан­ня в Автономній Республіці Абхазія (Грузія) і прибули для прожи­вання в Україні, — тимчасову довідку, отриману ними після прибут­тя в Україну, та документ про підтвердження факту безперервного проживання в Україні не менш як п'ять років, видані органом мігра­ційної служби;

3) особи, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року згідно з Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на про­фесійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, — копію документа, що підтверджує прийняття на професійне навчання чи роботу;

4) особи, які прибули в Україну дітьми-сиротами у зв'язку зі збройними конфліктами у місцях їх постійного проживання і вихо­вуються (виховувалися) у державних дитячих закладах, у дитячих будинках сімейного типу або над якими встановлено (було встанов­лено) опіку чи піклування громадян України, — документ, що підтверджує виховання у державному дитячому закладі, в дитячому будинку сімейного типу або встановлення опіки чи піклування.

113

Територіальний орган внутрішніх справ протягом тижня з дня прийняття заяви видає під розписку заявникам, законним представ­никам іммігрантів або за їх дорученням, засвідченим нотаріально, іншим особам посвідку на постійне проживання.

У паспортному документі іммігранта на останній вільній сторінці проставляється відмітка встановленого зразка про наявність дозволу на постійне проживання в Україні.

Посвідка на постійне проживання підлягає обміну при досягненні особою 25- і 45-річного віку.

У разі пошкодження чи втрати такої посвідки іммігрант може от­римати нову посвідку в територіальному органі внутрішніх справ. Про втрату посвідки на постійне проживання іммігрант зобов'яза­ний негайно повідомити територіальний орган внутрішніх справ за місцем її втрати, який невідкладно інформує про це Міністерство внутрішніх справ України та Адміністрацію Державної прикордон­ної служби України.

Після з' ясування обставин втрати посвідки на постійне прожи­вання оформлення іммігранту нової посвідки замість втраченої про­водиться територіальним органом внутрішніх справ у порядку, вста­новленому для її оформлення.

Такий механізм видачі посвідки на проживання застосовується і до особи, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію в Україну.

Іммігранти, які отримали посвідки на проживання, повинні за­реєструватися за місцем постійного проживання, а в разі зміни місця проживання — перереєструватися в порядку, встановленому для громадян України.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про держав­не мито", за реєстрацію місця проживання стягується мито у розмірі 0,05 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Статтею 12 Закону України "Про імміграцію" визначено підста­ви для скасування дозволу на імміграцію в Україну, що має на­слідком вилучення посвідки на постійне проживання та вжиття за­ходів відповідно до статті 13 цього Закону.

Дозвіл на імміграцію в Україну може бути скасований територі­альним органом внутрішніх справ, який його видав, якщо:

• з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, які втра­тили чинність;

114

• іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

• дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці Украї­ни, громадському порядку в Україні;

• це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

• іммігрант порушив законодавство про правовий статус іно­земців та осіб без громадянства;

• в інших випадках, передбачених законами України.

Питання щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну ма­ють право порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконав­чої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує ви­конання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існу­вання підстав для скасування цього дозволу.

Міністерство внутрішніх справ України, його територіальні орга­ни всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну, запитують у разі потреби додат­кову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається це питання.

На підставі результату аналізу інформації приймається відповід­не рішення, про що письмово повідомляються протягом тижня ініціатор процедури скасування дозволу на імміграцію в Україну та іммігрант, і надсилається у такі ж терміни до територіального орга­ну внутрішніх справ за місцем проживання іммігранта для вилучен­ня посвідки на постійне проживання. Копія відповідного рішення над­силається також до Адміністрації Державної прикордонної служби України.

Закон України "Про імміграцію" не позбавив особу права по­вторного подання дозволу на імміграцію в Україну, але не раніше ніж через один рік з дня прийняття рішення про відмову у наданні такого дозволу чи його скасування.

Дія чи бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на іммігра­цію в Україну, рішення, прийняті відповідним територіальним орга­ном внутрішніх справ, можуть бути оскаржені у встановленому по­рядку до суду (стаття 15 Закону України "Про імміграцію").

Положення цієї статті Закону ґрунтуються на конституційних по­ложеннях щодо судового захисту прав і свобод людини та громадя­

115

нина, що узгоджується із статтею 8 Загальної декларації прав люди­ни, за якою кожен, у разі порушення його основних прав, наданих конституцією і законом, має право на ефективне поновлення у пра­вах компетентними національними судами.

Це конституційне право не може бути скасоване (частина друга статті 22 Конституції України).

Конституція України, закріпивши право людини і громадянина на судовий захист своїх прав і свобод, гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55).

За змістом статті 15 Закону України "Про імміграцію" оскаржен­ню підлягають рішення про надання дозволу на імміграцію в Украї­ну, про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну, про ска­сування дозволу на імміграцію в Україну, прийняті Міністерством внутрішніх справ України та його територіальними органами, дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію в Україну.

Крім зазначених рішень можуть бути оскаржені дії та бездіяль­ність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію в Україну.

Посадовими особами відповідно до частини другої статті 2 Зако­ну України "Про державну службу" вважаються керівники та зас­тупники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами по­кладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

Як випливає з Постанови Пленуму Верховного Суду України " Про судову практику у справах про хабарництво" № 5 від 26 квітня 2002 року, організаційно-розпорядчі обов'язки — це обов'язки щодо здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колекти­вом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колектив­них чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідувачі відділів, лабораторій, кафедр), їх заступники, особи, які керують ді­лянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо).

116

Працівники Міністерства закордонних справ України, диплома­тичних представництв і консульських установ України відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" є державними служ­бовцями, а ті з них, що здійснюють організаційно-розпорядчі функ­ції, — посадовими особами.

Особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ не належать до поняття "державний службовець", оскільки в Законі України "Про міліцію" щодо них використовується поняття "службові особи".

Відповідно до зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 року, особа є службовою не тільки тоді, коли вона здійснює відповідні функції чи виконує обов'язки постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціаль­ним повноваженням, за умови, що зазначені функції чи обов'язки покладені на неї правомочним органом або правомочною службо­вою особою.