У рішенні Конституційного Суду України, яке є обов'язковим для виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим, офіційно тлумачаться положення Конституції України та законів України, щодо яких було подано конституційне звернення. Якщо при тлумаченні закону України або його окремих положень була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України (неконституційність), Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього закону.
Закони або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Матеріальна чи моральна шкода, завдана іммігрантам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (частина третя статті 152 Конституції України).
До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.
Надання іммігрантам національного режиму в галузі цивільного процесуального права законодавство України, зокрема статті 423,
142
424 Цивільного процесуального кодексу України, не пов'язує з їх проживанням на території України, оскільки таким правом користуються як ті, хто постійно перебуває в Україні, так і ті, хто тимчасово перебуває у приватних, службових, громадських справах, на навчанні, як туристи та з іншою метою.
При цьому не має значення, чи існує договір про надання правової допомоги або інша спеціальна угода з відповідною державою і те, чи проживають іммігранти в Україні чи в будь-якій іншій державі.
Наданий іммігрантам національний режим не передбачає з'ясування судом у процесі з конкретної справи, чи законодавство іноземної держави містить вимоги рівності прав для громадян і юридичних осіб України.
Конституція України, цивільне процесуальне законодавство України не містять будь-яких обмежень чи умов, виконання яких необхідне іммігрантам для звернення до суду. Тим часом законодавство інших держав, наприклад Аргентини, Федеративної Республіки Німеччини, Франції, Італії, передбачає інститут внесення застави для забезпечення судових витрат (сашіоп ]ийісаїиш 8оМ), що є обмеженням доступу до правосуддя. Сутність цього інституту полягає у покладанні на позивача — іноземця чи особу без громадянства обов'язку внести завчасно в суд певну грошову суму як забезпечення сплати судових витрат на той випадок, якщо відповідач понесе їх у разі відмови позивачу — іноземцю або особі без громадянства у позові.
Нині з розвитком міждержавних відносин держави прагнуть обмежити застосування цього інституту. Зокрема, статтею 43 Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах, який ратифіковано законом від 22 грудня 1995 року, встановлено, що громадян однієї Договірної Сторони, які проживають або знаходяться на території однієї з Договірних Сторін та подали документи до суду другої Договірної Сторони, неможливо примусити сплатити грошову заставу для забезпечення оплати процесу тільки тому, що вони є іноземцями і їхнє місце проживання не знаходиться на території тієї Договірної Сторони, до суду якої вони звернулись.
Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів іммігрантів, які беруть в ньому участь, а також швидке
143
і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Норми Кримінально-процесуального кодексу України застосовуються при провадженні в справах про злочини іммігрантів, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності.
Для судового захисту своїх порушених або оспорюваних прав і свобод чи охоронюваних законом інтересів іммігранти мають право порушувати не лише позовне провадження, а й провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження.
Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України, статтею 2481 Цивільного процесуального кодексу України, Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи громадян" № 13 від 3 грудня 1997 року, іммігранти мають гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо іммігрант вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або утискують їх особисті права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня щодо того органу і посадової особи, які прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність).
Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.
Іммігранти володіють не лише правами і свободами, а й мають обов'язки, які є невід'ємною складовою їхнього правового статусу, перед державою і суспільством, де їм "забезпечується вільний і всебічний розвиток" (стаття 23 Конституції України).
Обов'язки стосуються здійснення прав і свобод іммігрантами, економічної, соціальної, культурної тощо сфер діяльності.
144
На конституційному рівні закріплено обов'язки, які мають загальний характер і залежать від конкретного правового статусу особи, що пов' язано з належністю до громадянства України. На мігрантів не покладається додаткових обов' язків порівняно з громадянами України, ніж ті, що запроваджені системою права; адже подібні заборони і вимоги Конституції України повністю стосуються й громадян України, оскільки правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких іммігранти не можуть бути примушеними робити те, що не передбачено законодавством (частина перша статті 19 Конституції України). У деяких випадках обсяг обов' язків іммігрантів вужчий, ніж для громадян України. На них не поширюється конституційний обов' язок, зокрема, захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (частина перша статті 65 Конституції України).
До конституційних обов'язків, які повинні виконувати іммігранти, належать зокрема:
• не відмовлятися від своїх обов'язків перед державою або від виконання законів за мотивами релігійних переконань (частина четверта статті 35);
• утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти піклуватися про своїх непрацездатних батьків (частина друга статті 51);
• здобувати обов'язкову повну загальну середню освіту (частина друга статті 53);
• не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (частина перша статті 60);
• не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (частина друга статті 62);
• не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66);
• сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом (частина перша статті 67);
• неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68).
Деякі норми Конституції містять обов'язки як іммігрантів, так і держави, сформульовані у непрямій формі. Так, частина друга статті 32 Конституції України не допускає збирання, зберігання, вико
145
ристання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом.
Обов'язки щодо іммігрантів має також і держава. Наприклад, головний конституційний обов'язок держави — утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України); обов'язок держави — захищати життя людей (частина друга статті 27 Конституції України).
На законодавчому рівні обов'язки іммігрантів закріплено в нормативно-правових актах, в яких врегульовано ті чи інші питання, що стосуються їхнього правового статусу.
Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" встановлено, що іммігранти зобов'язані:
• при здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні (частина четверта статті 2);
• поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї Українського народу (частина п'ята статті 2);
• у встановленому порядку зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють (частина п'ята статті 3);
• при зміні місця проживання повідомити про це органи внутрішніх справ, де зареєстровано їх національні паспорти або документи, що їх замінюють (частина шоста статті 3);
• дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися правил користування жилими приміщеннями (частина третя статті 12);
• дбайливо ставитися до пам'яток історії та культури, інших культурних цінностей (стаття 15).
Деякі заборони можна розглядати і як відповідний обов'язок не вчиняти зазначених дій. У такому вигляді у Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначено обов'язок не розпалювати релігійну ворожнечу та ненависть, а також ображати почуття громадян України, іноземців, осіб без громадянства у зв'язку з їх релігійними переконаннями (частина друга статті 17).