Смекни!
smekni.com

Елементарний курс міграційного права України (Чехович) (стр. 33 из 48)

У рішенні Конституційного Суду України, яке є обов'язковим для виконання на території України, остаточним і не може бути оскар­женим, офіційно тлумачаться положення Конституції України та за­конів України, щодо яких було подано конституційне звернення. Якщо при тлумаченні закону України або його окремих положень була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України (неконституційність), Конституційний Суд України у цьо­му ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього закону.

Закони або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом Украї­ни рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана іммігрантам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (частина третя статті 152 Консти­туції України).

До повноважень Конституційного Суду України не належать пи­тання щодо законності актів органів державної влади, органів вла­ди Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядуван­ня, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Надання іммігрантам національного режиму в галузі цивільного процесуального права законодавство України, зокрема статті 423,

142

424 Цивільного процесуального кодексу України, не пов'язує з їх проживанням на території України, оскільки таким правом корис­туються як ті, хто постійно перебуває в Україні, так і ті, хто тимча­сово перебуває у приватних, службових, громадських справах, на на­вчанні, як туристи та з іншою метою.

При цьому не має значення, чи існує договір про надання право­вої допомоги або інша спеціальна угода з відповідною державою і те, чи проживають іммігранти в Україні чи в будь-якій іншій дер­жаві.

Наданий іммігрантам національний режим не передбачає з'ясу­вання судом у процесі з конкретної справи, чи законодавство інозем­ної держави містить вимоги рівності прав для громадян і юридич­них осіб України.

Конституція України, цивільне процесуальне законодавство Ук­раїни не містять будь-яких обмежень чи умов, виконання яких необ­хідне іммігрантам для звернення до суду. Тим часом законодавство інших держав, наприклад Аргентини, Федеративної Республіки Німеччини, Франції, Італії, передбачає інститут внесення застави для забезпечення судових витрат (сашіоп ]ийісаїиш 8оМ), що є обмежен­ням доступу до правосуддя. Сутність цього інституту полягає у покла­данні на позивача — іноземця чи особу без громадянства обов'язку внести завчасно в суд певну грошову суму як забезпечення сплати су­дових витрат на той випадок, якщо відповідач понесе їх у разі відмо­ви позивачу — іноземцю або особі без громадянства у позові.

Нині з розвитком міждержавних відносин держави прагнуть об­межити застосування цього інституту. Зокрема, статтею 43 Догово­ру між Україною та Латвійською Республікою про правову допомо­гу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримі­нальних справах, який ратифіковано законом від 22 грудня 1995 року, встановлено, що громадян однієї Договірної Сторони, які про­живають або знаходяться на території однієї з Договірних Сторін та подали документи до суду другої Договірної Сторони, неможливо примусити сплатити грошову заставу для забезпечення оплати про­цесу тільки тому, що вони є іноземцями і їхнє місце проживання не знаходиться на території тієї Договірної Сторони, до суду якої вони звернулись.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та закон­них інтересів іммігрантів, які беруть в ньому участь, а також швидке

143

і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення пра­вильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив зло­чин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Норми Кримінально-процесуального кодексу України застосову­ються при провадженні в справах про злочини іммігрантів, за винят­ком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності.

Для судового захисту своїх порушених або оспорюваних прав і свобод чи охоронюваних законом інтересів іммігранти мають право порушувати не лише позовне провадження, а й провадження у спра­вах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження.

Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України, статтею 2481 Цивільного процесуального кодексу України, Постановою Пле­нуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують пра­ва та свободи громадян" № 13 від 3 грудня 1997 року, іммігранти ма­ють гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрис­дикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо іммігрант вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність по­рушують або утискують їх особисті права і свободи чи перешкоджа­ють їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах неза­лежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановле­ний інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня щодо того органу і посадової особи, які прий­няли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність).

Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не пе­решкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Іммігранти володіють не лише правами і свободами, а й мають обов'язки, які є невід'ємною складовою їхнього правового статусу, перед державою і суспільством, де їм "забезпечується вільний і все­бічний розвиток" (стаття 23 Конституції України).

Обов'язки стосуються здійснення прав і свобод іммігрантами, економічної, соціальної, культурної тощо сфер діяльності.

144

На конституційному рівні закріплено обов'язки, які мають за­гальний характер і залежать від конкретного правового статусу осо­би, що пов' язано з належністю до громадянства України. На мігрантів не покладається додаткових обов' язків порівняно з грома­дянами України, ніж ті, що запроваджені системою права; адже подібні заборони і вимоги Конституції України повністю стосують­ся й громадян України, оскільки правовий порядок в Україні ґрун­тується на засадах, відповідно до яких іммігранти не можуть бути примушеними робити те, що не передбачено законодавством (час­тина перша статті 19 Конституції України). У деяких випадках об­сяг обов' язків іммігрантів вужчий, ніж для громадян України. На них не поширюється конституційний обов' язок, зокрема, захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шану­вання її державних символів (частина перша статті 65 Конституції України).

До конституційних обов'язків, які повинні виконувати іммігранти, належать зокрема:

• не відмовлятися від своїх обов'язків перед державою або від виконання законів за мотивами релігійних переконань (части­на четверта статті 35);

• утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти піклувати­ся про своїх непрацездатних батьків (частина друга статті 51);

• здобувати обов'язкову повну загальну середню освіту (части­на друга статті 53);

• не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (час­тина перша статті 60);

• не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (частина друга статті 62);

• не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшко­довувати завдані ним збитки (стаття 66);

• сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановле­них законом (частина перша статті 67);

• неухильно дотримуватися Конституції України та законів Ук­раїни, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68).

Деякі норми Конституції містять обов'язки як іммігрантів, так і держави, сформульовані у непрямій формі. Так, частина друга стат­ті 32 Конституції України не допускає збирання, зберігання, вико­

145

ристання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом.

Обов'язки щодо іммігрантів має також і держава. Наприклад, го­ловний конституційний обов'язок держави — утвердження і забезпе­чення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції Ук­раїни); обов'язок держави — захищати життя людей (частина друга статті 27 Конституції України).

На законодавчому рівні обов'язки іммігрантів закріплено в нор­мативно-правових актах, в яких врегульовано ті чи інші питання, що стосуються їхнього правового статусу.

Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства" встановлено, що іммігранти зобов'язані:

• при здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди націо­нальним інтересам України, правам, свободам і законним інте­ресам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні (ча­стина четверта статті 2);

• поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї Українського народу (частина п'ята статті 2);

• у встановленому порядку зареєструвати свої національні пас­порти або документи, які їх замінюють (частина п'ята статті 3);

• при зміні місця проживання повідомити про це органи внут­рішніх справ, де зареєстровано їх національні паспорти або документи, що їх замінюють (частина шоста статті 3);

• дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися правил користування жилими приміщеннями (частина третя статті 12);

• дбайливо ставитися до пам'яток історії та культури, інших культурних цінностей (стаття 15).

Деякі заборони можна розглядати і як відповідний обов'язок не вчиняти зазначених дій. У такому вигляді у Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначено обов'язок не розпалювати релігійну ворожнечу та ненависть, а також ображати почуття громадян України, іноземців, осіб без громадянства у зв'язку з їх релігійними переконаннями (частина друга статті 17).