Смекни!
smekni.com

Елементарний курс міграційного права України (Чехович) (стр. 35 из 48)

Документами для примусового стягнення коштів є санкціонова­на прокурором постанова територіального органу внутрішніх справ про затримання для адміністративного видворення іноземця або особи без громадянства та кошторис витрат.

Якщо іноземець або особа без громадянства не має коштів для відшкодування таких витрат, їх адміністративне видворення за межі України здійснюється за рахунок державного бюджету України.

Правило про видворення іноземців та осіб без громадянства не поширюється на осіб, яким скасовано дозвіл на імміграцію в Украї­ну і які мали до його надання статус біженця в Україні, біженців, іно­земців та осіб без громадянства, які отримали притулок в Україні. Враховуючи міжнародні стандарти у сфері захисту прав і свобод лю­дини, частина третя статті 13 Закону України "Про імміграцію", стаття 3 Закону України "Про біженців" гарантують, що в разі ска­сування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його на­дання статус біженця в Україні, біженці не можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їхньому життю або свободі загро­жує небезпека через їх расу, віросповідання (релігію), національ­ність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Контрольні питання

1. Дайте визначення понять "імміграція", "іммігрант".

2. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадян­ства.

3. Правовий статус іммігрантів в Україні.

4. Яку юридичну відповідальність несуть іммігранти в Україні?

151


ІНСТИТУТ ПРИТУЛКУ

В МІГРАЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

9.1. Юридична природа та зміст права на притулок

Право на притулок міститься у розділі II "Права, свободи та обо­в'язки людини і громадянина" Конституції України, тобто у розділі, присвяченому конституційному статусові фізичної особи, яка виз­нається людиною.

До невирішених питань, кому із стародавніх народів належить виникнення того чи іншого юридичного інституту, необхідно відне­сти й питання про виникнення права притулку (]іі8 акуіі), оскільки досі ні юридичними, ні історичними документами на нього не дано однозначної відповіді.

Притулок — один з найдавніших правових інститутів, відомий на всіх етапах розвитку держави і права, у кожен історичний період має свій юридичний зміст, особливі риси і форми. Його становлення має тісний зв'язок із звичаями та традиціями, історією держави, міжна­родних відносин, міжнародних звичаїв і права.

У давнину притулком користувалося широке коло осіб, пере­довсім ненавмисні або випадкові убивці, раби, а також усі, хто шу­кав порятунку від переслідувань.

Притулок незалежно від походження й значення з'явився для ви­конання соціальної функції — обмеження сваволі, хоча ним часто зловживали; він виконував превентивну міру щодо застосування смертної кари, неконтрольованого пролиття крові та покарання без належної судової процедури.

У процесі розвитку інституту притулку виокремилися дві фор­ми — релігійна та світська.

За часів рабовласництва притулок існував як релігійний (широко застосувався в усіх світових релігіях, причому на Заході, де влада мала світський характер, релігійний притулок порівняно зі Сходом за наявності етико-нормативної і суспільно-легіслативної функції релігії мав ширше й змістовніше застосування), так і світський, який набув територіального характеру.

152

Чи можна вважати випадковим існування права притулку в усіх світових релігіях? Однозначно не можна, оскільки проблема притул­ку розглядалась у тісному зв'язку з моральними категоріями, а ос­танні свідомо чи підсвідомо поєднувалися з божественними істина­ми й установками. Тобто пов'язувалася з духовним началом, волею Бога. За "законом розуму" людського існували правові істини про право притулку як механізм протиставлення злу та насильству, тим самим готуючи ґрунт до зміни правосвідомості, підсумком якого ста­ли правові ідеї Французької революції, які втілилися в її ідеологічному документі — Декларації прав людини і громадянина (1789).

Середньовіччя та ера буржуазних революцій привнесли до світ­ської форми дипломатичний та політичний характер притулку; ос­танній внаслідок буржуазної революції набув правової норми про надання притулку політичним емігрантам і зобов'язаний своїм поход­женням відмінностям у політичному та правовому розвитку євро­пейських держав.

В історично-правовому аспекті положення національного права про притулок мають пріоритет у своєму виникненні перед нормами міжнародного права, здійснюючи безпосередній вплив на появу ос­танніх. Наприклад, положення про право притулку для політичних емігрантів, які були зафіксовані у французькій конституції XVIII століття, відтворені конституціями інших держав, а згодом з' яв­ляється низка двосторонніх міжнародних угод, які закріпили неви­дачу політемігрантів.

Протягом ХХ століття людський потенціал, технологія, розум і воля, організаційні здібності ще з більшою силою використовували­ся для спустошення й панування. Право глибше осягнуло дію гло­бальних процесів, зокрема воєн, революцій, тоталітарних режимів, за яких поневолення, страх, насильство, відчай, відчуження стали складовими життєдіяльності.

Усвідомлення та визнання життя і здоров'я, честі й гідності, не­доторканності й безпеки людини найвищою соціальною цінністю, порушення цих природних прав спричинилися до вироблення нових підходів до правового регулювання надання притулку як на міжна­родному рівні, так і на національному шляхом конституційної та за­конодавчої регламентації. Інститут притулку посів своє особливе місце у системі захисту прав і свобод людини.

Інститут притулку став загальновизнаним принципом міжнарод­ного права і дістав своє закріплення передусім у Загальній декларації

153

прав людини від 10 грудня 1948 року, а також у Декларації ООН про територіальний притулок від 14 грудня 1967 року, а згодом на регіо­нальному рівні у Європейській декларацію про територіальний при­тулок 1977 року, Конвенції, яка визначає держави, відповідальні за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав — членів Європейського співтовариства (Дублінська конвенція), від 15 червня 1990 року тощо.

З міжнародних документів випливає, що право притулку є не що інше, як компетенція кожної держави, яка ґрунтується на її суверені­теті, територіальному верховенстві, дозволити іноземцю або особі без громадянства (за винятком тих, кому притулок міжнародними договорами прямо заборонено надавати), які зазнають пересліду­вань, в'їхати до країни, перебувати на території держави з наданням відповідного правового статусу. При цьому держава зобов'язана га­рантувати невидачу й невислання шукача притулку, а також того, хто отримав відповідний статус, до країни, де він переслідується або де йому може загрожувати небезпека. Тільки сама держава може ви­рішувати, кому користуватися правом притулку, в чиїх інтересах, якими будуть форма і зміст права притулку та визначати умови його застосування.

Інакше кажучи, інститут притулку має подвійний характер: з од­ного боку, він визнається внутрішньодержавним правом, з іншого — міжнародним. Його основою є державний суверенітет, цілісність і недоторканність території держави, оскільки кожна держава сама і лише сама вирішує, кому надавати притулок на своїй суверенній те­риторії. Коли право притулку закріплено в конституції або інших нормативно-правових актах, держава визначає коло осіб, на яких поширюється це право, а отже, бере на себе зобов' язання вирішува­ти в кожному окремому випадкові питання притулку щодо цих осіб. Тому на неї полягає завдання невидачі, невислання, гарантування й забезпечення прав і свобод людини особі, якій надано притулок.

Міжнародно-правовими актами визначено категорію осіб, яким притулок надаватися не може: тим, хто вчинив злочин проти миру, військовий злочин, злочин проти людяності й людства або діяв всу­переч принципам і нормам ООН.

У Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року та Кон­венції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року також зазна­чається, що ці конвенції не застосовуються до осіб, які вчинили діян­ня, що кваліфікуються як міжнародні злочини.

154

Хоча міжнародне право не виробило кодексу міжнародних зло­чинів, воно логічно й послідовно дотримується принципу неприпус­тимості надання притулку особам, стосовно яких існують серйозні підстави вважати, що вони за змістом міжнародних договорів скої­ли конкретний склад злочину (злочин проти миру, військовий зло­чин, злочин проти людяності й людства) або діяли всупереч принци­пам і нормам ООН.

Свого подальшого розвитку набуло й питання дипломатичного притулку (іноді його ще називають екстериторіальним), під яким ро­зуміється захист від місцевої державної юрисдикції, що надається особам у дипломатичних установах (посольствах, консульствах, місіях тощо), на військових і торговельних кораблях, літаках, які пе­ребувають на іноземній території. Відповідно до міжнародного пра­ва недоторканність приміщень дипломатичних або консульських установ, а також екстериторіальність іноземних військових, торго­вельних кораблів тощо не дають права надання в цих приміщеннях притулку особам, які переслідуються за здійснення ними правопору­шень. Договори універсального характеру негативно ставляться до надання дипломатичного притулку. Зокрема, Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року встановила, що при­міщення представництв не повинні використовуватись для цілей, не сумісних зі здійсненням функцій дипломатичного представництва.

Україна не визнає дипломатичного притулку, що випливає з її зобов'язань за міжнародними договорами, з Положення про дипло­матичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України 10 червня 1993 року.