Смекни!
smekni.com

Елементарний курс міграційного права України (Чехович) (стр. 37 из 48)

159

правом людини отримати його. Отже, Україна сама вирішує питан­ня про задоволення чи відхилення прохання іноземця або особи без громадянства про надання притулку, що є свого роду здійсненням міграційного суверенітету. До того ж в умовах воєнного й надзви­чайного стану держава може встановити обмеження права притулку із зазначенням строку дії цього обмеження.

Водночас справедливим є і те, що кожна людина має право шу­кати притулок від переслідувань та користуватися правом притул­ку. За словами юриста Вольфа, який 1764 року визнавав обмеження цього права з урахуванням державного суверенітету. Тобто надання притулку є водночас і правом, і обов' язком держави, про що ще в XVII столітті дійшов висновку Г. Гроцій.

Таким чином, існує суперечність між правом людини шукати і мати притулок в Україні та правом держави регулювати допуск іно­земців та осіб без громадянства на територію України, встановлю­вати відповідні процедури. Подолати цю колізію важко; з огляду на положення статті 3 Конституції України її необхідно максимально пом'якшити, застосовуючи до них, зокрема, поняття "тимчасовий захист".

Необхідно знати відмінності між поняттями "право на притулок" як суб'єктивне право, "притулок" та "законодавство України про притулок", оскільки вони частково ототожнюються.

Основними складовими права людини на притулок є: право в'їзду на суверенну територію, право перебування на цій території з гаран­туванням забезпечення прав і основних свобод, право невидачі та право невислання.

Притулок — особливий правовий інститут, який має складний, комплексний характер, пов' язаний зі співвідношенням міжнародно­го і національного права в його юридичній регламентації. Його можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють суве­ренне право держави допускати на територію, давати дозвіл на пе­ребування іноземця або особи без громадянства, що переслідується за політичними, етнічними, релігійними чи іншими мотивами (з об­меженнями, які випливають з міжнародного права), при гарантії відмови від видачі та вислання до тієї країни, де їм може загрожува­ти небезпека, забезпечувати користування тими самими правами й свободами, а також виконання тих самих обов' язків, які мають гро­мадяни держави, за винятками, встановленими конституцією, зако­нами, міжнародними договорами, судовою практикою тощо.

160

Сукупність правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини у питаннях притулку, становить законодавство України про притулок.

Право на притулок і сам притулок органічно пов'язані між собою і не можуть за своєю природою існувати одне без одного. Право на притулок матиме завершений юридичний вигляд лише тоді, коли воно задовольнятиметься державою за допомогою відповідних юри­дичних процедур.

Із права на притулок необхідно вирізняти дві його складові: ак­тивне й пасивне право притулку. Активне право притулку — це от­римання людиною притулку з відповідним правовим статусом, з обов'язковими принципами заборони видачі й вислання. Пасивне ж право передбачає, що людина може звернутися з клопотанням до конкретної держави про надання притулку, оскаржити відмову у його наданні чи позбавлення притулку.

Так само й стосовно держави існують активний та пасивний ас­пекти притулку. Під пасивним аспектом слід розуміти формування державою відповідного законодавства, під активним аспектом — виходячи із суверенітету та повноважень державної влади — розгляд прохання шукача притулку й прийняття відповідного рішення, а в разі його позитивного вирішення — визнання за такою людиною прав та основних свобод, які випливають з конституції, законів, міжнародних договорів, судової практики тощо.

9.2. Правовий статус біженців в Україні

Питання, пов'язані з біженцями, регулюються Конституцією Ук­раїни, Законом України "Про біженців", іншими нормативно-право -вими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого на­дана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України "Про біженців", застосовуються пра­вила міжнародного договору.

Низкою міжнародних правових документів установлюються й визначаються засади правового статусу біженців. До найважливі­ших із них належать Конвенція ООН про статус біженців від 28 лип­ня 1951 року та Протокол щодо статусу біженців, від 31 січня 1967 року, які стали частиною національного законодавства України

161

після того, як Законом України від 10 січня 2002 року відбулося при­єднання до цих міжнародних актів.

Статус біженця в Україні може отримати особа, яка не є грома­дянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідан­ня, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися за­хистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслі­док таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і пе­ребуваючи за межами країни свого попереднього постійного прожи­вання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. У статті 1 Закону України "Про охорону дитинства" зміст терміна "дитина-біженець" узгоджується з визначенням "біже­нець", яке наводиться у статті 1 Закону України "Про біженців", ос­кільки термін "біженець" є родовим поняттям. Статтею 31 Закону України "Про охорону дитинства" на державу в особі уповноваже­них органів покладено обов' язок вживати необхідних заходів щодо забезпечення захисту дітей-біженців на території України.

Відповідно до Закону України "Про біженців", іноземці або осо­би без громадянства, які мають намір набути статус біженця й пе­ретнути у встановленому порядку державний кордон України, зобо-в' язані протягом п'яти робочих днів подати до відповідного органу міграційної служби заяву про надання їм такого статусу. У разі не­законного перетинання державного кордону України з метою набут­тя статусу біженця вони повинні протягом трьох робочих днів звер­нутися до відповідного органу міграційної служби через її уповно­важеного чи особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявою про надання їм статусу біженця та з обґрунтованим поясненням свого незаконного перетинання дер­жавного кордону України. Якщо в іноземців або осіб без громадян­ства відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю об­ставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти при­чини зазначених ситуацій. Такі особи повинні бути направлені Дер­жавною прикордонною службою України до органу міграційної служби.

Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України і під час такого перебування в

162

державі їх громадянської належності чи державі постійного прожи­вання виникли умови, внаслідок яких вони не можуть повернутися назад і мають намір набути в Україні статус біженця, повинні звер­нутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на пе­ребування в Україні.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням вста­новленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо іноземці або особи без громадянства не могли з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території Украї­ни, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та інші) звернутися з такою заявою у встановленому порядку.

Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності по­важних причин для порушення встановленого порядку подання та­кої заяви. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови.

Статус біженця не надається іноземцю або особі без громадянства:

• яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства й людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

• яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межа­ми України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

• яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

• стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 Закону України "Про біженців", відсутні;

• яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отри­мала притулок в іншій державі;

• яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній державі. Дія цих положень не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

Щодо останнього, то за визначенням статті 1 Закону України " Про біженців" третя безпечна країна — це країна, в якій особа

163

перебувала до прибуття в Україну, за винятком випадків транзит­ного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з кло­потанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна: